На окраїні моста

- Віддай! Віддай кажу!

- Вона ненормальна, я ж вам казав! – хриплим, ріжучим вуха, голосом сказав світловолосий хлопчина, який попри це увесь час тим же голосом захлинався від сміху.

Це було все чим хлопчина на ім’я Ріке обґрунтував те, чому забрав улюблені рукавички Сьюзен і повісив їх на гострі дроти огорожі навколо школи. Інші хлопці на подвір’ї просто спостерігали, не розуміючи навіщо він це зробив і чому Сьюзен плаче. Це ж просто рукавички. Та Ріке й не потрібна була хоч якась підтримка. Він і сам запросто міг посміятись із своїх дурнуватих жартів чи закидів.

Дівчинка ще приблизно хвилин 20 просила його повернути їх, але, як це буває з противними хлопцями, його це ще більше забавляло. Сьюзен же в свою чергу не була дурненькою дівчинкою, тому вирішила не перевіряти на Ріке чи можлива смерть від сміху.  З цією ж думкою вона, підтягуючи соплі, пішла додому. На щастя, їхня квартирка середнього розміру знаходилась недалеко від школи.

Сьюзен була десятирічною дівчинкою без надзвичайної вроди. Єдине що її найбільш прикрашало це яскраво виражені великі зелені оченята і дуже густе, довге кучеряве волосся, яке через перелічені ознаки їй було дуже важко розчісувати (саме тому робила вона це вкрай рідко) і яке було темно-каштанового кольору. Вона була невисокого росту худорлява дівчинка, яку мамині гени щедро наділили родимками. У день вищенаведених подій Сьюзен була одягнута у темно-зелену куртку (також її улюблену), чорні вельветові штанці та такі ж зелені невисокі чобітки, а на плечах несла шкільний рюкзак.

- Як ти, маленька? – запитала мама, побачивши її мокре від сліз обличчя.

- Ріке.

- Невже знову? Що цього разу він вигадав?

- Мої рукавички. Він повісив їх на дроти високої шкільної огорожі.

- Подзвонити знову до директора?

- Не допоможе, мам. Директору немає діла до моїх рукавичок.

- Маленька, я навіть не знаю як їх зняти, огорожа досить висока.

- Нічого мам, є дехто хто зможе допомогти. – З цими словами очі Сьюзен засвітились, що свідчило про те, що вона згадала про це якраз у цю ж секунду. І ненароком сильно гримнувши дверима, вона подалась до рукавичок.

Дівчинка бігла чимдуж, а вітер з непідкореною силою дмухав їй прямо в обличчя. Здається, лиш через це бідненька так сильно бігла. Так, наче вона лиш цього і чекала.

Прибувши до рукавичок, Сьюзен почала говорити :

 - Ну будь ласка, будь ласочка. Прийди. Допоможи! Ці рукавички такі важливі для мене. Це ж останнє що купив мені тато перед тим як пішов. Пішов назавжди. – Не почувши відповіді вона сказала голосніше :

- Не залишай мене! Прийди! Ти єдиний кому не байдуже на мене і хто зможе мені допомогти!

У відповідь сталося те, чого вона так чекала. Чекала близько 25 хвилин. Дмухнув сильний вітер, здійнялась пилюка так сильно, що рукавички на огорожі почали хитатися. Сьюзен відчула надію і допомогу, тому чим дужче почала трясти огорожу в ритм вітру. ЇЇ обличчя стало зовсім мокре від сліз і напружилось від докладений зусиль. Вона вже ледь готова була здатись, та останній порив вітру скинув спочатку одну рукавичку на землю, а згодом й іншу. Обличчя дівчинки засяяло і вона пошепки промовила:

- Дякую тобі. Ти завжди поряд.

На мить їй навіть здалося, що вона почула відповідь. Саме ту, яка складалася з шелесту зеленого листя на деревах, танцю білих, мов вата, хмар, і тихих, помітних лише на обличчі краплинок осіннього дощу. Вона не сумнівалась…це точно була відповідь її найкращого друга. Так завжди буває з дітьми. Вони найглибше все відчувають, прагнуть пізнати і полюбити навіть те, у чому зовсім немає змісту. У даному випадку воно навіть немало форми. Та Сьюзен знала, що саме вітер завжди був поряд, особливо коли її було сумно. Чи в дорозі до тітки Томс, чи після коротких покупок, або просто під час прогулянки вітер завжди був її супутником, її опорою не фізичною, а скоріш духовною. З розповідей мами чи бабусі вона знала, що дружба рідко триває довго, але у цій дружбі дівчинка була міцно впевнена.

Поверталась додому Сьюзен уже без поспіху, розтягнутими повільними кроками з посмішкою на обличчі і легким відблиском сонця в очах. Вона уже пошепки репетирувала те, як захоплююче розповість мамі про сьогоднішню пригоду. Завдяки цьому заняттю Сьюзен зовсім забула про ранішню витівку Ріке і тих хлопців, які лишень стовбичили замість того щоб їй допомогти. Лиш вона доходила до рідної квартирки на восьмому поверсі, як уже голосно вигукувала слова радості і невтримно та різко відчинила двері та сказала:

- Мам, вгадай що в мене є!

- Невже це те що я думаю? – Запитала мама і побачивши рукавички її очі збільшились від здивування. – Але як???

- Це вітер! Мам, чесно! Він знову мені допоміг. Тепер ти ж мені віриш, правда?

- Доню, я дуже рада що ти їх повернула, але ти ж знаєш що ці вигадки про дружбу з вітром мені не подобаються. Краще мий руки і сідай за обід.

- Я так і знала! Ви з бабусею думаєте що я божевільна, але я кажу правду, він дійсно поряд! Чому ви ніколи мені не вірите? Мені через це так погано!!! – З цими останніми словами Сьюзен вибігла з квартири в обійми єдиного і справжнього друга. Вона швидкими кроками йшла по тоненькій стежці до парку через невеличкий ліс.

 Там дівчинка вилізла на своє улюблене дерево зі зручно сформованими гілками і стала чекати на нього. Сьюзен знала, що ліс був улюбленим місцем її невидимого друга, тому чекати довелося не довго. Одразу через декілька хвилин її друг прийшов до неї сильною, ледь холодною хвилею і чим дужче розхитував дерева, мов каруселі. У тому числі те дерево, на якому була дівчинка, його вірна подруга. Вона грайливо сміялась і тішилась його несподіваній бадьорості і ,здається, уперше за цей день вона була дійсно щаслива. Але час ігор завжди закінчується, саме тому подруга вирішила розпочати дуже важливу для неї розмову.

- Друже, скажи, що мені робити? Що зробити щоб вони мені повірили? Як переконати їх? У мене зовсім немає ідей. Я знаю що ти чуєш мене і якби мав уста то неодмінно б мені відповів, але нажаль їх немає. Я дуже боюсь, вітре, що мені так ніхто і не повірить, і що ніхто мене не зрозуміє. Я завжди хотіла щоб ми були разом всі втрьох : я, ти і моя мамуся. Але зараз це неможливо. Іноді мені так сумно через те, що є речі які я ніяк не можу змінити, але дуже хочу. Не лиш заради себе, але й заради інших. Заради вас. Вітер, я не хочу тебе зрікатись чи вдавати що не помічаю тебе, коли знаю, що кожен найменший подих – це твій подих, що кожен рух травинки – це твій крок, що кожна хмаринка пливе саме завдяки твоїй силі. Але що ж тоді робити? – Вітер знову здійнявся до вершин дерев і тут дівчинка сказала:

- Ти так високо літаєш, тому що….. здається, я розумію твій натяк! Я знаю що я зроблю! Ти такий розумник! Треба лише все гарно підготувати, але спочатку треба помиритися з мамусею…

Сьюзен була налаштована рішуче. Вона хотіла загладити свою витівку і втілили свою ідею в життя, але вже не сьогодні…завтра. Вона повільно йшла додому, але уже сама, без друга. Їй треба було добряче пороздумувати над тим, що вона скаже мамі і якими словами буде вибачатися.

У роздумах час завжди йде швидше. Саме тому дівчинка навіть не помітила як уже стояла перед своїм будинком. Йти їй було вкрай важко, вона ледь пленталася по сходах, крок за кроком, так і не вигадавши що скаже мамі, але все ж зробити це було потрібно. Дійшовши до квартири, вона постукала у двері несміливими рухами і, почекавши трохи, почула як ключ повертається у замку. Мама із слізьми на очах розміром з горошину стала перед нею і ледь чутним голосом запитала :

- Де? – Схлипуючи почала вона. – Де, поясни мені, ти була увесь цей час?!

Сьоюзен від здивування стояла як вкопана. Часто діти не розуміють наскільки сильними можуть бути переживання їхніх батьків, поки не побачать наслідків.

- Мам…я…я ходила до деревця…просто посиділа трішки…

- Знов з вітром?!

Вже не знаючи що сказати, Сьюзен просто стояла як вкопана, дивилась мамі прямо в очі, а серце її стукало шалено.

- Заходь. Сподіваюсь ти розумієш скільки хатньої роботи тебе чекає.

Дівчинка зітхнула, бо вже не могла дочекатися свого покарання. Це все ж набагато легше, ніж дивитися на мамині очі, переповнені болем і слізьми. Вона почимчикувала у свою кімнату переодягатися.

Кімната була невеличкою, але простою. Не було нічого лишнього. Ліжечко з блакитною ковдрою та молочного кольору подушкою, невеличка тумбочка біля ліжка, а з протилежного боку невисока, проте ширша, шафа. Справа від неї стояв робочий стіл, на якому дівчинка любила розкладати всі свої подарунки та ручні роботи. Переодягнувшись, Сьюзен попрямувала у ванну відмивати полички від бруду та протирати лишню воду. Потім її чекала швабра та підлога, а згодом і пилюка.

Закінчивши усе, вона тихенько зайшла до мами в кімнату, сіла поряд на диван і сказала:

- Мамусю, пробач. Пробач будь ласка! Я так хочу загладити свою вину і вже знаю як.

- Слухаю.

- Але спочатку пробач мені.

- Маленька, я пробачила. Повір, мені вже дуже цікаво знати що ти знову вигадала. – З ледь помітною посмішкою сказала мама.

- Давай підемо завтра на пікнік до моста?

- Сьюзен, це ж трохи далеко від міста.

- Але ж мам, завтра субота і в нас буде в розпорядженні цілий день. В тебе ж завтра вихідний. Подумай як буде весело. Візьмемо м’ячика, наготуємо смачної їжі, подихаємо свіжим повітрям…лише удвох. Хіба ти не хочеш? Мамусю, погоджуйся. Будь ласочка…!

- Ну добре. Але вже в одинадцятій ми маємо вийти з дому. А о дев’ятій ти маєш прокинутись щоб допомогти мені все приготувати.

- Урааа!! Звісно, я прокинусь! Я так давно хотіла піти до старого моста. А тепер ми підемо удвох! Я така рада!

Мама дівчинки також зраділа, що її донечка так сильно захотіла провести з нею час і ,провівши разом довгі розмови, вони обидві із спокійним сумлінням пішли спати. Сьюзен же перед сном ще довго не могла стулити очей. Все складала в голові свій план, але втома і напружений день все ж взяли своє і вона, врешті решт заснула.

- Сонечко, вставай. Уже десять хвилин дев’ятої. Якщо ми хочемо піти на пікнік, то треба все встигнути.

- Добре, мам. – Розуміючи свій обов’язок, і бажаючи, щоб цей день був якомога кращим, вона швидко підкорилась і встала з ліжка.

Після того як дівчинка вмилась та одягнулась, почала допомагати мамі з клопотами на кухні. Потім вони зібрали невеличкий ранець, Сьюзен почекала поки мама причепуриться і тоді за десять хвилин до одинадцятої вони вийшли із своєї квартирки. Сьюзен була дуже схвильовано, оскільки переживала чи спрацює її план…

- Серденько, все гаразд?

- Так мамо, просто ще трохи сонна.

- Ти виглядаєш якоюсь напруженою…

- Та ні, кажу ж, мамусю. Все добре. Просто сонце таке спокійне. Я знаю, що воно сьогодні не буде нам заважати, а навпаки радуватиме своїм теплом…

- Справді, я й не помітила. Напевно тому що мій погляд зупинився на зелені дерев он там, попереду. Ніколи не помічала що кольори у цій місцевості такі насичені…

- А міст? Ти любиш той старий міст до якого ми йдемо?

- Він звісно красивий, але для мене чомусь завжди був трохи моторошним : перила вкрилися сивиною, а сам він хрипить під ногами, ніби от-от розпадеться.

- …а мені завжди подобались ці його звуки. Це складало враження що він живий і що йому боляче коли на його старенький хребет стають своїми безжалісними підошвами.

Мама дівчинки лише зітхнула, розуміючи, що вона занадто любить оживляти неживе.

Решту шляху вони йшли мовчки, насолоджуючись солодким повітрям, в якому був запах ранніх квітів та яблуневих гілок. Повіяв сильний вітер. Дівчинка вдихнула ледь помітно, щоб не викликати маминої уваги. Коли вони нарешті дійшли до моста, розклали тепле простирадло, на якому мали сидіти, всю їжу, яку зготували та м’яч, яким планувати погратися. Після того як вони закінчили, мама хотіла щось сказати, але, підійшовши до моста, Сьюзен, перебила її:

- Мам, тут так гарно і далеко від всіх, і вітер так сильно відчувається. Мамусю я тебе так люблю і хотіла цей день присвятити тобі. Я хотіла, щоб ми провели його утрьох. Я, ти і мій друг - вітер. – Лише мама збиралась відповісти, як Сьюзен попросила:

- Будь ласка, мамусю, не кажи нічого. Я знаю, що ти не віриш, але я знайшла спосіб довести. – З цими словами дівчинка вилізла на ржаве перило моста, глянула під обрив під нею і щоку її лагідно провів вітерець. – Мамусю, ти не хвилюйся, зараз я стрибну і вітер одразу підхопить мене і ти повіриш! Ти нарешті повіриш! – Сьюзен трошки похитнулась…

- Сьюзен, ти що?! Злізай з моста!! Негайно! Я вірю тобі, маленька моя! Я вірю! Я бачу і відчуваю його, я бачу його силу. Маленька не роби дурниць!! Ти злізеш і ми разом візьмемось за обід!! Тільки не стрибай і все буде добре, моя маленька!!

- Ні, мам. Це ти зараз так кажеш. Я хочу, щоб ти побачила. Я тебе так люблю і хочу, щоб ми були разом. – Дівчинка зробила крок і її кучеряве волосся різко здійнялось над тілом дівчинки, мов парашут. На обличчі розійшлась посмішка від сильної струї вітру…

- Сьюзен!!!! – Мама побігла до дівчинки через ріжучу серце відстань і кинулася вниз під міст. Не було нікого поблизу, щоб допомогти дівчинці, яка вже лежала далеко внизу на забрудненому кров’ю камінні, а по рудому волоссячку протікав низький струмок. Мама довго гукала і нестримно плакала, та не було нікого хто б відтягнув її від блідого тіла своєї донечки..

Лише вітер здіймався над мостом і стихав. Здіймався і стихав…