Мурашина Ферма (автор не проголосував)

Я знаю цього покидька Алчевського не так уже й давно. Вперше я побачив його близько місяця тому в одній із тих контор, що займаються прийомом ставок на спортивні поєдинки. Саме тоді я поставив чималу суму на один футбольний матч. Але про це трохи згодом.

Господи, краще б я його взагалі ніколи не зустрічав. Та, як говорив мій старий, життя — це паскудство. Тому я не дивуюся, що доля пов’язала мене з ним. Ви коли-небудь зустрічали людину, яка б випромінювала суцільне нахабство? Яку б ви хотіли вбити тільки за її вираз обличчя і погляд? Якщо так, то вам пощастило, бо ви не знаєте Алчевського. Я одразу второпав, що він — тотальний засранець. Там, на тоталізаторі. Він стояв поряд, коли я робив ставку, висміяв її, а потім запропонував побитися об заклад на меншу суму. По тому самому матчу. Так уже вийшло, що я — гравець, і, трохи завагавшись, зрештою погодився. Ми обмінялися номерами телефонів і розписками, а потім він зник, тримаючи в руках свій сріблястий кейс.

Вам цікаво, що було далі?

Я виграв парі.

Він з’явився у дверях кафе, на ходу знімаючи довгий шарф і оцінюючи сідниці офіціантки. Обличчям його блукала хтива посмішка. На ньому було шикарне модне пальто в талію, а в руках, як і минулого разу, виблискував сріблястий кейс. У кіно в таких кейсах зазвичай транспортують героїн.

Алчевський майже одразу помітив мене у глибині залу. Білосніжна посмішка в тон бездоганно-модної зачіски. Він рушив у мій бік, нахабно роздивляючись відвідувачів за столиками. Саме тоді в мене вперше промайнула думка, що він небезпечний.

—  Салют, — сказав він, сідаючи за мій столик.

Алчевський акуратно поклав кейс на стіл перед собою і втупився у мене так, наче я був якимось екзотичним звірятком в тераріумі.

—  Погодка сьогодні… — почав я.

—  Начхати, — перебив мене Алчевський. — Любонько! Хей, любонько!

Він швидко переключився з мене на симпатичну офіціантку. Я помітив, що інші відвідувачі почали дивитися в наш бік. Мені стало ніяково, і я хотів скоріше забратися звідти. Підійшла подавальниця.

—  П’ятдесят «Джек Деніелса», — замовив цей негідник, оцінивши її принадну фігурку. Потім він знову перевів погляд на мене. — Ну, я так розумію, що переді мною сидить щасливчик. Фортуна всміхнулася двічі за раз.

—  Хтось виграє, хтось програє, — гмикнув я.

Алчевський голосно зареготав, наче це був найкумедніший у світі жарт. І знову чужі погляди прикипіли до нашого столика. Він запустив руку у внутрішню кишеню свого пальто і вийняв звідти конверт.

—  А ось і виграш, — сказав він і жбурнув конверт на мою половину стола.

Наблизилась офіціантка і поставила біля нього випивку. Алчевський підніс «Джек Деніелс» до губ і промовив:

—  Парі є парі. За твою перемогу.

Він випив свій віскі, вхопив кейс і вийшов із кафе, зникнувши у нутрощах великого міста. Я був, немов загіпнотизований. І саме тому наважився зазирнути до конверту тільки після того, як він пішов.

І знаєте що? Там були гроші. Повна сума мого виграшу.

Проте сучий син так і не заплатив за віскі.

Минав час, і я почав забувати про ту малоприємну зустріч у кафе. Життя знову набуло свого нудного одноманітного ритму. Я ходив на роботу (а трудові будні ріелтора не додають веселки в життя), час від часу слідкував за коефіцієнтами важливих матчів і щоп’ятниці влаштовував собі кіновечір із упаковкою бляшанкового пива. Три роки тому дружина мене покинула, тож тепер я граю за власними правилами. Ми розпрощалися не тому, що я гравець, як ви могли б подумати.

—  Тобі просто не потрібна жінка, любчику, — наостанок сказала вона.

Оте її «любчику» я ненавидів більш за все інше. Проте, можливо, вона мала рацію. З мене вийшов таки паршивий сім’янин.

Отже, однієї з тих осінніх кіно-п’ятниць, коли за вікном невпинно виє крижаний вітер, задзвонив мій мобільний. Я поставив «Місто Гріхів» на паузу і поглянув на екран моєї Nokia. Номер був невідомим, тому я зітхнув і неохоче зняв слухавку.

—  Буенос вечірс, аміго! — гримнула слухавка.

Голос був неприємним і знайомим. Алчевський. Мені вистачило секунди, щоб упізнати його. Але звідки в нього мій номер? З розписки, ось звідки. Певно, він її зберіг. А я його розписку викинув, щойно він розплатився. А потім видалив його номер телефону з пам’яті мого мобільника. Ось чому він не «висвітився».

—  Алчевський, якого дідька тобі треба? — запитав я.

—  О, я не заберу багато твого часу. Нещодавно я знайшов твою розписку в кишені пальто, лежала серед іншого мотлоху…

—  Як мило.

—  …Я хотів був її викинути, але потім дещо згадав. Мене як громом ударило, січеш? Справа в тому, що наступного тижня наша збірна грає з Німеччиною, але ти і так це прекрасно знаєш.

—  Ти пропонуєш нове парі? — Моя недовіра поволі зростала.

—  А чом би й ні? В кожного з нас є нагода заробити трохи грошенят.

—  Щось я тобі не дуже довіряю, — відгукнувся я.

На іншому кінці почувся вже знайомий голосний регіт.

—  Невже ти думаєш, що я працюю на мафію? — сміявся Алчевський. — Добре, як знаєш. Маю з ким побитись об заклад, окрім тебе. Добраніч.

—  Зажди…

Мені не подобався цей зухвалий вискочка, не подобалася ця розмова і я не був у захваті навіть від того, що мене відірвали від перегляду фільму. Але було ще дещо. Воно підштовхувало мене укласти це парі. І це «дещо» було тим фактом, що я все життя був гравцем.

—  Ставлю триста, що німці закотять нашим два голи ще у першому таймі, — випалив я.

Повисла пауза, а потім:

—  Підтримую. А твоя кохана знає, що ніякий ти не патріот?

У слухавці знову почувся той нестерпний сміх.

Ще якийсь час ми поговорили. Домовилися переглянути матч в одному спорт-барі, що знаходився неподалік від мого дому. Наступної п’ятниці о дев’ятій тридцять вечора ми розпочнемо перегляд. Якщо чесно, я навіть не сумнівався у своїй перемозі, тому що шансів у нашої збірної не було жодних. Це мав розуміти кожний, хто слідкує за футболом. Та невже цього не розумів Алчевський? Це було єдиним питанням, що не давало мені спокою впродовж того тижня. Невже він дійсно прагнув позбутися грошей у такому нищівному для себе парі? Проте я знав іншу сторону душі кожного гравця — азарт і ризик. Це були основні наркотичні важелі, що змушували таких, як я, робити ставки. Знову і знову. Тож я продовжив займатися своїми справами. Але ці думки таки роїлися в голові.

Того вівторка по обіді я зайшов до обумовленого спорт-бару, щоб забронювати на п’ятницю столик. Я знав, що в день матчу там не буде яблуку де впасти, а вести Алчевського до себе я не згодився б навіть під дулом пістолета.

Після того, як столик був за нами, я вийшов на вулицю і просто стояв там якийсь час, задивившись у сіре осіннє небо. Починався холодний дощ. Перехожі помітно додали швидкості, щоб не змокнути. А я просто стояв там, гріючи руки в кишенях пальто. Я думав про те, як усе це мені не подобається. Тоді я ще не знав, що найбільш значущі події в нашому житті є останньою ланкою ланцюга. Того ланцюга, що починається з парі.

Тієї п’ятниці я сидів за столиком спорт-бару вже о дев’ятій двадцять. Я відчував приплив адреналіну, що зазвичай передує якійсь визначній події. Саме тому й прийшов раніше умовленого часу. Я замовив кухоль пива і роздивлявся на всі боки. Картина була звичною: купа футбольних фанатів різного віку, котрі ще не встигли добряче набратися і не розійшлися на повну. Але щойно закінчиться реклама і почнеться матч, вони будуть напоготові — кровожерливі та відчайдушні, немов спартанці.

Невдовзі вхідні двері прочинилися і зайшов Алчевський. Молодий і зухвалий, немов із фотографії в глянцевому журналі. Він контрастував із усім, що його оточувало в цьому закладі. В правій руці він тримав свій сріблястий кейс, і я вкотре замислився, що ж він там носить усередині. Просуваючись до нашого столика, він не звертав уваги на зацікавлені погляди відвідувачів. Алчевський дивився тільки на мене.

—  Алоха, — кинув він мені. Чергове дурне привітання з його колекції.

—  Привіт.

Мій візаві подав знак бармену, щоб принесли пива, і сів поряд. Кейс його, як і минулого разу, розмістився на столі. Саме тієї миті набридлива реклама закінчилася і на екранах плазмових телевізорів ми нарешті побачили стадіон. Кафе потонуло у хвилі радісних криків. Алчевський охопив завсідників зацікавленим поглядом і звернувся до мене:

—  Ну, що? Готовий програвати, щасливчику?

Мушу визнати, наша збірна почала не так уже й погано. Перші двадцять хвилин вони бігли тільки вперед, постійно атакуючи ворота противника. Але це кіно я бачив мільйон разів. Це була гра в кота й мишки, яку їм судилося програти. Геть усі в барі періодично викрикували гравцям поради та розлючено гримали, коли їм не вдавалося пробитися до чужих воріт. Я не зважав, бо це було частиною ритуалу. Ми з Алчевським мовчки спостерігали за грою, попиваючи своє пиво. Вибух відбувся на двадцять восьмій хвилині матчу, коли нашій збірній закотили перший гол. Всі навкруг нас просто дуріли, а ми з Алчевським просто обмінялися поглядами. Час спливав, і нам іще було що з’ясовувати.

За шість хвилин до кінця першого тайму в наші ворота влетів другий м’яч і все вже було вирішено. Під болісні вигуки фанатів Алчевський дістав із кишені гаманець і поклав на стіл триста гривень. Мій виграш. Відтак він підвівся і вхопив свій кейс.

—  Не хочеш додивитися матч? — запитав я.

—  Маю багато інших справ, — відповів Алчевський. А потім, нахилившись мені до обличчя: — Ти везунчик. Насолоджуйся цим.

За мить він прочинив двері та зник у темряві нічного міста. Я теж не став дивитися гру до кінця. Десь під середину другого тайму розплатився за пиво (цей піжон знову кинув мене) і вийшов надвір. Була вже глупа ніч, і в повітрі відчувалася наближення зими. Я рушив у напрямку автобусної зупинки, але за кілька хвилин почув за спиною швидкі кроки. Не встиг обернутися, як мені поцілили в потилицю чимось важким і тупим. Здалося, ніби голова розкололася на тисячі маленьких шматочків. Біль був нестерпним, але тривав недовго — я відключився майже одразу.

Після білої смуги в житті хтось обов’язково повинен вибити з вас лайно, підкравшись ззаду. В нашому світі, на жаль, про це знають не тільки гравці, а навіть малі діти.

Не знаю, скільки часу я був у відключці, але не думаю, що занадто довго. Коли я розплющив очі, то майже нічого не побачив навколо. Все було вкрито нічною темрявою. Високо в небі яскраво сяяли зірки, нагадуючи гігантський диско-шар. Тупий біль пронизував мене від шиї аж до самого тім’я. Я лежав на холодному бетоні, впершись спиною у кам’яну стіну. Згодом очі трохи призвичаїлися до темряви, і я побачив, що лежу в якомусь брудному темному провулку. Можливо, навіть на задвірку того клятого спорт-бару. Я важко видихнув і спробував звестися на ноги, але голос Алчевського зупинив мене:

—  Не треба зайвих рухів, друже, — він повільно виплив із мороку провулка. — Це не забере в нас багато часу.

Він присів прямо навпроти мене, поклавши свій сріблястий кейс собі на коліна. Я підсвідомо зауважив, що кейс він повернув обличчям до мене, але той залишався закритим.

—  Тобі потрібні гроші… — почав я, та він перебив мене на півслові.

—  Потрібні, але не твої. Я говорив, що ти маєш неабияку вдачу? Якраз вона мені й потрібна.

У кіно негідники зазвичай виголошують довгу промову перед тим, як усе закінчити, правда ж? Але в житті переважно не лишається ні єдиного шансу на порятунок. Не було випадкових перехожих, щоб допомогти; я не зміг зібрати сили, щоб кинутися на нього. Був лише брудний провулок і нестерпний біль у моїй голові. То були останні слова, що я від нього почув. Промовивши їх, він відчинив перед моїм обличчям свій улюблений кейс і останнє, що я побачив — це сліпуче зелене світло, яке вирвалося з нього.

Передостаннім була його клята посмішка.

Коли я знову зміг розплющити очі, наді мною було попелясте небо. Ані хмар, ані сонця. Картина була статичною, немов намальованою. Біль у голові минув, але почувався я, немов розчавлений на підлозі тарган. Хтось ухопив мене під пахви і звів на ноги.

—  Як ти, синку? — запитав незнайомець.

—  Дякую, вже кра… — Я затнувся і зітхнув від того, що побачив. Та й зітхання моє більше скидалося на мишачий писк.

Переді мною стояв старий волоцюга в роздертому піджаку із сивою бородою і немитими довгими патлами. Але затнувся я не через його нереспектабельний вигляд. Картина, що відкрилася моїм очам, була неймовірною: нас із цим волоцюгою оточували сотні, а, можливо, й тисячі інших людей. Всі вони мали вигляд різного ступеню занедбаності. Ніби опинилися тут несподівано, як і я. І прожили таким чином багато років. Але найхимернішим було те, що знаходилися ми посеред безкрайньої пустелі. Я стояв, угрузнувши по литки у сірий пісок, що оточував нас на хтозна-скільки тисяч метрів навколо. А над цією пустелею нависало сіре статичне небо, котре хтось немов поставив на паузу.

—  Що тут відбувається? — спромігся вимовити я, зупиняючи всередині себе хвилю паніки. «Це просто марення, — говорив я собі, — ти лежиш у відключці в тому брудному провулку».

—  Ти новенький, — сказав хрипло волоцюга, що звів мене на ноги. І, вхопивши мене за лікоть, стишив голос: — Тож не здумай кричати або влаштовувати істерику, синку. Інакше вони тебе з’їдять ще до початку голосування.

Я озирнувся і побачив, що дехто з них уже дивився в наш бік. На мене. Інші просто брели пустелею, дивлячись собі під ноги. Всі вони виглядали, немов жертви голодомору. Ці люди були худими, одяг висів на них, як на опудалах. Вони повільно брели пустелею туди-сюди, не маючи визначеної траєкторії. Я все ще відмовлявся вірити в те, що відбувається. Але паніка виграла мою внутрішню боротьбу. Мене почало трясти.

—  Хто ви всі? — прошепотів я.

Старий мовчав, ніби зважуючи, продовжувати розмовляти зі мною, чи ні. Він озирнувся навкруги, упевнився, що інтерес до нас майже зник, і промовив:

—  Ми щасливчики, як і ти. До цієї миті, принаймні. Тепер наше везіння належить йому. — Старий боязко озирнувся і продовжив: — Усі ми тут були гравцями. Рулетка, карти, тоталізатор, навіть іподром… А потім з’являвся Алчевський. І тепер ми тут. Не знаю, як довго, — час тут не рухається. Але більшість із нас тут дуже давно. Мене він вирубив іще в дев’яносто другому.

Він скривився в божевільній посмішці, і я побачив його гнилі зуби. А потім мені згадалися слова про те, що мене можуть з’їсти ще до початку голосування. Я не знав, що старий мав на увазі, але глибоко всередині з жахом розумів сенс його слів. Адже в пустелях не буває продуктових магазинів, чи не так? Я відчув, як починаю непритомніти, але зміг опанувати себе. Саме тієї миті я й зрозумів, що все це насправді відбувається зі мною.

Старий втратив до мене інтерес і розвернувся, щоб іти собі далі. Я вийшов зі ступору, немов піднявшись на поверхню з самого дна океану безумства. Обережно поклавши руку йому на плече, я збирався поставити найважливіше питання в цілому всесвіті. Він зупинився і повільно обернувся до мене.

—  Де ми? — запитав я.

На світ знову з’явилася його безумна гнила посмішка.

—  Я називаю цю діру його мурашиною фермою, синку, — промовив старий, а за мить його усмішка зникла. В його очах я тепер побачив страх і безпомічність. І після невеликої паузи він додав: — Ми в кейсі. Ми всі в його клятому кейсі, синку…