Його обличчя відливало сірим, а очі не мали білків. З майже людських губ слова злітали важко і незрозуміло. Він багато повторювався, інколи замовкав, немов впадаючи у забуття. Інколи пив прозору рідину з овальної посудини. Він говорив, говорив, говорив, сподіваючись. Що я його розумію. Не словами, ні. У мене в голові, в думках виникали образи. Від простого до складного. Біль – світло – співчуття – цікавість. Надія – страх – темрява. Прохання. Раз за разом, все чіткіше й чіткіше. Образи складалися в думки – слова тієї внутрішньої мови, яка у кожного своя. Все чіткіше й чіткіше – разом із цим окреслювалась і зростало відчуття надії.
Я слухав.
«Я не певен, що говорю те, що хочу сказати. Я не певен, що ти чуєш те, що я говорю. Я не певен, що ти розумієш те, що чуєш. Тут – Аномалія. Але я спробую. Спробую. Спочатку.
Аномалія виникла давно. Перша Імперія. Дослідницький центр. Тонкі інформтронні взаємодії. Експеримент – запуск інформтронного прискорювача. Заглянути за край можливих світів. Думки Творця. Катастрофа. Хвиля спотворення – нерозуміння – війни - хаос».
З часом він чи то висловлюється розбірливіше, чи то я призвичаююсь до його способу спілкування.
«Хвиля Спотворення минула досить швидко, але тисячоліття пройшли, поки цивілізація повернула собі втрачене. А на місці лабораторії відшукали Аномалію. Зорельоти там пропадали, прилади нічого не могли визначити, дослідники, навіть найбуваліші і найдосвідченіші, не повертались. А ті, які повертались, сходили з розуму і не могли нічого розказати».
Він ціпеніє. Очні мембрани застигають непорушно, дихання пропадає. Потім цей стан проходить.
«Недавно з Аномалії появився космічний апарат. Дивний. Чужий. Він транслював сигнали, які ніхто не міг розшифрувати, він летів у порожнечі в нікуди. А ще він вирізнявся неймовірною примітивністю. Саме простота і стала ключем, який відкрив шлях. Проста балістична ракета прошила її навиліт і примітивні відбитки на фоточутливій емульсії відкрили всесвіту, що там, у глибині є планета. Ваша планета. Потроху, з величезними затратами і подекуди з жертвами, Аномалія відкривала свою страшну таємницю. В результаті експерименту інформтронне поле в межах Аномалії викривилось, спотворилось до невпізнанності. Як і чому – цього не міг пояснити ніхто. Електромагнітний шторм глушить радіопередачі, спотворює електромагнітні сигнали. Гравітаційні аномалії жмакають простір. Але поширенню інформації, інформтронному обміну, як вважалось, не може зашкодити нічого. І от виявилось, що це не так. І розумні істоти переставали розуміти одне одного, керуючі сигнали губились і втрачали зміст, кораблі не повертались. Те пекло, що тільки крилом зачепило галактику – поселилось тут надовго. А там, усередині до цих пір існували розумні. Як ви вижили? Як вас врятувати?»
Нас рятувати? Від кого? Від чого? Від нас самих. Спалахом блискавиці мене пронизує здогад – десь я це чув. Точно! Вавилонська вежа, змішання мов. Он як!
«Втрати, втрати і втрати дозволили створити логічну конструкцію, що може працювати в умовах інформаційної аномалії – мову. Спеціальні захисні пристрої дозволили створювати еквапотенціальне інформаційне поле, дозволяючи інтелектуальним приладам спілкуватися на віддалі бодай кількох мікрон. І, нарешті, спеціальні тренування та захисний кокон дозволили пілоту деякий час зберігати адекватність в зоні Аномалії. І от я тут. Сам, один, оскільки спілкування в межах Аномалії хоча й теоретично можливе, але настільки складне, що збільшувати екіпаж немає сенсу – його члени не зможуть діяти синхронно. Не тому, що не зможуть чути одне одного – тому, що не зможуть розуміти. Навіть на невеликій віддалі Аномалія спотворить зміст думок та команд, а спілкуватись за допомогою мови надто довго і важко. А ще мова у кожного своя. Слова, – інформаційно стійкі символи, – можуть набувати різних значень і різнитися між собою навіть в ідентичних конструкціях. Як же тут розуміти? Я не певен, що кажу те, що думаю. Я не певен, що ти чуєш те, що я кажу. Чи розумієш те, що чуєш. Але постарайся, постарайся зрозуміти. Дуже прошу.»
Він замовк. Потім ще довго говорив. Повторюючи те саме на різні лади. Дав час мені подумати. Прийняти рішення. Вони можуть нам допомогти – принести розуміння. Вони хочуть цього. А ми? Ми хочемо себе розуміти? Ми? Я? Оформилась думка: «Чому саме я? Чому не якийсь видний політик чи науковець?»
«Проблема спілкування виявилась найскладнішою. Не так уже й важко розумну істоту навчити мислити символами. Абстракціями. Як тільки приходить розуміння самої концепції – решта справа тренувань і здібностей. Мабуть, у першу чергу здібностей. Але проблема спілкування між особистостями значно, принциповіше складніша. Ми так і не змогли її розв’язати. До кінця в усякому разі. Тому ми не змогли оголосити про своє прибуття-повернення зразу всім, на всю планету. Надто великий шанс похибки. Але можна вибрати одну людину, яка стане посередником. Вочевидь, як свідчить саме існування цивілізації, там розв’язане питання спілкування і розуміння одне одного. І той один, хто зміг зрозуміти нас, став би нашим містком до всього світу. От тільки ту особистість, придатну для контакту-спілкування довелось шукати дуже довго, надто вузькі критерії відбору та їх надто багато. Зрештою, особистість для контакту було знайдено»
Вони знайшли мене. Оптимісти! «Питання розуміння-спілкування, як свідчить сам факт існування цивілізації, вирішене». Аякже! Спілкування, звісно вирішене. А от розуміння… Та у них навіть поняття ці тотожні. Так чи інакше – вибирати доведеться мені. А потім заставити світ повірити у це. Ніби мало народу заявляє, що спілкувалось з інопланетянами… Втім, по моєму виклику вони зможуть переконливо довести своє існування. Але спершу треба зрозуміти їх. Вони вірять, що я це зможу зробити. А я? І там, за межами Аномалії все стане зрозумілішим. Вони все покажуть, розкажуть. Там… Завжди хотів побачити зорі зблизька.
Я відправився з ним. Туди, за межу. І багато зрозумів. І повернувся.
«Тепер головне повернутися. Розповісти. Повернутися щоб повернутися. Так? Як важко говорити. Ми відповіли на твої запитання. Пояснили. Ми, цивілізація, говоритимемо з тобою. Тільки з тобою. Ти – розумієш. Ти передаси наші слова всім. І ви вирішите, як бути далі».
Я взнав про них багато. Про техніку. Про історію. Про майбутнє. Вони мені розповідали, показували. Розпитували. А я робив висновки. Вони – інакші. Я щиро відповідав на їх запитання. Але не певен, що вони зрозуміли хоч щось. Вони не вміють оперувати з недостовірною інформацією. Сотні тисяч років розвивали свою цивілізацію, але так нічого й не досягли. Можливо, їх розуміння не таке вже й благо? Створилось враження, що вони тугодуми. Те, що вони зробили за десять тисяч років, ми спромоглися подолати за сотню. Ще трохи – і ми їх випередимо. Це безсумнівно. Втім, так і повинно бути. Щоб вижити в рамках світу, створеного Аномалією, ми мусили розвивати аналітичні здібності. Аби розуміти те, що у них не забирало ніяких зусиль. А тут… як тут швидко працює розум! Можу без проблем перемножувати дванадцятизначні числа. Чи писати вірші. Так…Творчі здібності, інтуїція – теж наслідок впливу Аномалії. Чи так усе погано? Досить пристати на їх пропозицію – і вони евакуюють людство за межі Аномалії. Приймуть до свого світу. Інтегрують у своє суспільство. Спробують. Але вони так і не зрозуміли основного: той експеримент, Вавилонська вежа, вдався. Хвиля Спотворення – лише побічний ефект, справжній результат – поява нового виду розумних істот – людей. Інопланетяни не вміють обманювати, не мають потреби і не можуть спотворювати передачу інформації. Сама структура їх спілкування не допускає цього – і тому вони беззахисні перед нами. Наші неймовірні аналітичні і творчі здібності. Наша інтуїція – усього лише наслідок неточної передачі даних, спроб Розуму їх виправити. І, вийшовши в Галактику, ми швидко станемо її панами.
Зрозумів я проте й інше. Насправді Аномалія – не результат роботи тієї древньої машини, Аномалія – в нас, результат роботи нашого мозку, нашої творчості. І всі свої проблеми і сварки, які зараз так дошкуляють нам, ми винесемо з собою за межі Землі.
Так чи інакше станемо панами Всесвіту. Та небайдуже, як ми ними станемо: через творчість і відкриття нового, загоримось свічадом та поведемо за собою інші розумні раси, чи обманемо та підкоримо їх, запалимо вогонь нерозуміння і війн. Ось на це питання мені слід знайти відповідь – і тоді вирішити, чи відкрити світу правду.
Інопланетний корабель зник у небі, залишивши мене серед безлюдного поля. В далині видніється траса, якесь містечко, доберуся я туди без особливих труднощів. Як прийде час я зможу подати сигнал. Під час мого виступу, який покажуть мільйони телеекранів, розкриються небеса, і ніхто не сумніватиметься в істинності моїх слів.
А що далі?
Мені слід подумати.
Коментарів: 1 RSS
1Роман26-09-2008 15:49
Хм, якщо чесно, думав, що ви зробите ГГ в кінці твору божевільним, або ж його приймуть за божевільного))). Спочатку читалося важкувато та ще й слова повиділяли. Ні, я розумію для чого, але у таких випадках можна наголосити на значенні слова написавши з великої (чути = Чути). Щодо ідеї твору - вона безперечно складна. Тут багато чого намішано Розуміння Інтуїція Творчість Мова Аномалія. Просто якийсь шейк понять))) При чому таким малим твором ними не посмакували, а просто вкинули в окремі речення. Це -. + є те, що вказана ідея вийнятковості людини, а це пане/пані автор справжня фантастика, нмсд і теорію ймовірностей. Успіхів.