Керн

Романова Ірина Олександрівна прокинулися того ранку в хорошому настрої. Що за останній час було великою рідкістю. Огидна робота, злобні колеги, друзі десь наче пропали, нічого не виходило в цьому житті. Одним словом, в той момент життя вона не цінувала. Та й взагалі, по-правді сказати, в неї була затяжна чорна полоса. Але того дня все було по-інакшому. Ірина мала хороший настрій і дивне відчуття задоволення. Їй тоді здалося, що все в неї буде добре.

Це була її помилка, тому що тільки вона стала цінити життя, як воно перестало цінити її.

Ірина поверталася з роботи, коли раптом відчула, що за нею хтось спостерігає. У всіх періодично буває таке відчуття, але оглянувшись ми там не бачимо нікого. А от вона побачила якусь тінь і пришвидшила свій рух.

Ірина чула кроки. Хтось таки йшов за нею. Вона пришвидшилась. Кроки теж пришвидшились. Ірина побігла.

Лише добігши додому, вона зупинилися, побачивши, що ніхто за нею уже не біжить. Ірина важко дихала, в боку кололо, лице, вкрите потом пашіло, але вона втекла. Ірина вже направилася до під’їзду, як щось її вкололо в шию. Голова почала крутитися. Все розпливалося. І тепер перед нею хтось стояв, та вона не могла розгледіти незнайомця. По обрисах можна було впізнати, що це чоловік. А тоді почало темніти в очах. Настала темрява.

Ірина прокинулася в своїй кімнаті. Будильник чомусь не дзвонив, але вона не проспала. Згадавши, що на неї хтось напав, Ірина відразу кинулася до своїх речей. Одежа ціла, чиста, всі речі на місці. Вона так і не зрозуміла, чи це наснилося їй, чи було справді.  Все було таким реальний, але вона не пам’ятала, як потрапила до квартири.

Ірина переодягнулася. Змінивши піжаму на джинси і футболку. Розчесалася, нафарбувалася й рушила поснідати, щоб згодом піти на роботу.

Відчинивши двері, вона встигла зробити тільки крок, та так і застигла, тримаючись за ручку дверей. Ірина стояла, як укопана, роздивляючись усе навкруги. Вона знову зайшла в кімнату і закрила за собою двері. Після цього знову вийшла. Але видіння не зникло.

Замість коридору в її квартирі були сходи, паралельно розміщені до дверей в вертикальному положенні. Крім Ірининої кімнати було ще три, які теж були розміщені у такому ж положенні. І сходи їх охоплювали. Вони наче обмотували цю споруду. Поглянувши вниз, вона не побачила кінця, як і вгорі, а навколо, здавалося, було нічне небо. Це був космос.

На диво було світло, але звідки воно йшло, Ірина пояснити не могла. Просто був день.

- Привіт, - пробігаючи до неї поздоровалася дівчина.

Вона б мала її окликнути, але слова наче застигли в неї в горлі. Вона вже намірилася прослідувати за нею, як почула за спиною:

- З дороги!

Це мовив хлопець, приблизно одного з нею віку, як, в принципі, і дівчина.

Ірина швидко зійшла, проте оговтавшись нарешті заговорила.

- Чекай!

Та у відповідь почула:

- Доганяй! Хто останній, той збирає посуд!

Ірина не зрозуміла, але побігла.

Скільки поверхів пробігла, вона не знала. Оскільки пейзаж не мінявся. Одні двері мінялися на інші. Раптом хлопець забіг в одні з них. Ірина прослідувала за ним.

Увійшовши, вона аж повернулася назад виглянувши за двері, щоб переконатися, чи не сниться це їй. Споруда мала радіус в декілька метрів. А кімната, в яку вона зайшла, була величезною. Це була столова, де панував шум розмов і стукіт ложок.

Поглядом дівчина почала шукати бігунів. Вони сиділи поряд, весело про щось розмовляючи.

Ірина підійшла до них.

- Привіт! – мовила вона. – Вибачте, але, що це за місце?

- Новенька, - посміхнулася дівчина.

- Це Керн, - відповів хлопець, - твій дім.

Ірина не зрозуміла сказаного, тому продовжила свої питання.

- Який дім? Мій дім на Землі.

- І наш колись там був. Але тепер ти в Керні. І це твоя нова домівка.

- Як я тут опинилася?

- Та ми самі точно не знаємо, - відповів хлопець. – Ми, як і ти прокинулися одного дня тут. Шукали відповіді, але так й не знайшли. Як і всі тут. Хотіли повернутися додому, але це не можливо. Тож тепер ми живемо звичним життям в Керні. Ніхто не знає, що це за місце, для чого воно і як можна повернутися. Всі знають, що це Керн, він дасть тобі все, чого ти побажаєш. Тож вмощуйся зручніше. Їж пайок який тобі принесуть. Ну, а потім ми вже тобі покажемо, що тут до чого.

- Мені не треба нічого показувати. Я тут не збираюся залишатися.

- Повір, ми тут теж не з власної волі, - мовила дівчина, - але за цей рік не було жодного шансу на порятунок.

- Рік? І решта тут стільки часу?

- Ми не знаємо хто тут скільки часу. Найстарший – три роки. Решта ж просто виходить зі своїх кімнат, доти ми їх відкрити не можемо. Просто кожному настає свій час виходу.

- Три роки. Але я не змінилася, - промовила Ірина.

- А ми змінились. Перед тим як сюди потрапити. Мені було вісімдесят два роки, – відповів хлопець.

- А мені сорок чотири, - додала дівчина.

Якраз принесли пайки і ті з апетитом почали їсти.

- Їж. – додав хлопець.

Ірина була не голодна, але коли побачила, що було приготовлено, то спантеличилася. Вчора до того, як на неї напали, Ірина планувала прийшовши до дому пожарити картоплю. Так їй сильно захотілося. А ще вдома на неї чекав торт «Пташине молоко». І все це зараз було перед нею.

- Я померла? – раптом запитала Ірина.

- Ні. – засміялася дівчина. - Напевно… До речі. Ми ж не представились. Я Майя.

- А я Юрген.

- Іра.

- А ти з якої країни? - запитав Юрген.

 - З України. А ви?

 - Я з Німеччини, - мовив Юрген.

 - А я з Польши. Не дивуйся. Ми тут з різних країн, але всі один одного розуміємо.

Трохи поївши, Іра почала знову задавати питання:

- Що ви знаєте про це місце?

- Тільки те, що ми тобі тільки-що розповіли. Ніхто більше нічого не знає. Це місце безкінечне, а якщо і має кінець, то запасів дійти до кінця не вистачить. Про Керн всі намагаються щось дізнатися, але згодом лишають цю затію. Тож, насолоджуйся життям.

І дійсно, Ірина нічого не взнавала про це місце, тому освоювалася. Нові друзі провели їй екскурсію.

Кімнати, відповідають кімнатам в реальному житті їх власників. Крім них, ще були столові, бібліотеки, спортзали, оранжереї, кімнати розваг та інші зали, які не відповідають очікуваним розмірам. Здавалося тут було все. Не було тільки відповідей. Та на місці деяких кімнат були лише двері, а за ними стіна. Як пояснили їй друзі, їм не прийшов час відкриватися. Таких кімнат, ближче до відносних кінців споруди ставало все більше і більше. А потім наступала границя, як називали її мешканці. Там були пусті кімнати. Жодної населеної. Нікому не вдавалося дійти до кінця. Не вистачало запасів, або ж сміливці пропадали безвісті. Говорили, що ті кому вдалося повернутися, бачили там кістки. Хоча, вже ніхто  не пам’ятає хто це казав і чи взагалі казав.

- Ми ж в космосі, - мовила ідучи сходами Іра. - Де ж стіни, які б віддаляли нас від нього.

- Дивись, - мовив Юрген, і знявши заколку з голови Майї кинув її в Космос.

Заколка летіла не довго майже відразу сповільнилася і повисла.

- Це якесь силове поле. Воно нас і захищає, - додав він після такої демонстрації.

Спочатку Іра намагалася знайти відповіді на питання, які турбували її. Але її новоспечені друзі виявилися праві, більше того, що вона дізналася при першій їх зустрічі, Ірина не дізналася. Тож так вона почала пристосовуватися до нового життя. Проте все одно не втрачала надії. І все надіялася розгадати таємницю Керну.

Ірина потрапила наче в довгоочікувану відпустку. Цілими днями вони відпочивали. Робили, що хотіли. Звісно в межах розумного. Проте кожен день всі жителі збиралися і навчалися, тому що з часом відпочинок старожилам набрид. Хто хотів міг приєднатися. Але це не була школа, просто така дружня атмосфера, де кожен ділився своїми знаннями з попереднього життя. Були навіть гуртки. Любителі техніки, кружки вишивання, читацькі, спортивні клуби. А головне, тільки ти чогось побажаєш, воно все збувалося. Керн давав його. Звісно, це були матеріальні речі.

Спочатку Ірина не повірила, але жартома спробувала.

- Це смішно, такого не може бути.

- Згадай, що ти казала про свій перший день тут. Як твій пайок виявився тим чого ти хотіла, - мовила Майя.

- Добре. Чого ж я хочу… Кольє з діамантами.

Запанувала тиша. Ірина чекала, але так нічого і не вийшло.

- Я вже бачу на своїй шиї діамантове кольє, -  іронічно мовила вона.

- Його можуть і не зразу тобі дати, - виправдовувалася за Керн Майя.

Ірина змовчала, й рушила далі. Вони якраз направлялися на турнір з тенісу.

Усі мали постійні місця, які відповідали номеру на зап’ястку. Як виявилося усі мають такі номера.

Не встигли вони сісти, як завмерли. Юрген і Майя з посмішкою на обличчі, а Ірина зі здивуванням. На її місці лежала коробочка, а в ній діамантове кольє.

- Ми ж казали, - посміхалась Майя.

- Тільки куди ти його будеш вдягати? Хоча можна буде організувати вечірку.

Тільки для Ірини  ефект був інший.

- Почекайте. Якщо хтось виконує наші забаганки. Значить, хтось за нами спостерігає. А отже хтось знає відповіді.

- Ти знову про своє. – обурилася Майя. – Дивись краще. Вже починається.

Ця ідея закралася в неї і вже не могла відпустити. Вона почала таємно ходити до границі. І за її межі. Вичисляла, скільки їй потрібно води та їжі. Ірина намагалася розрахувати все таким чином, щоб якомога далі пройти. Кожен раз межі її подорожі збільшувалися. Спочатку Ірининих зникнень ніхто не помічав, але згодом почалися запитання. Все тривало доти, доки її не застукали на гарячому. Тож Ірина змушена була розповісти їм свій план. Друзі її відговорювали, але зрозумівши, що вона все одно їх не послухає, кинули цю затію.

Повернувшись в котре зі своїх вилазок, Ірина пішла до столової,  де сиділа Майя з сумним виразом лиця.

- Що сталося.?

- Юрген зник. Він не прийшов на сніданок і я пішла до нього. А там не було кімнати.

- Ти шукала?

- Ні. Це на всіх нас чекає. Рано чи пізно зі всіма таке стається.

Тепер Іра точно знала, що має рушити на пошуки відповідей. Майя не пішла з нею. Вона не наважилася вирушити з Іриною. Це була дорога в один кінець.

Іра не знала скільки часу йшла, але здавалося вічність. І на її шляху зустрічалися двері без кімнат. Вона йшла день, два, три, тиждень. Ірина минула точку повернення та не збиралася здаватися. Вона йшла далі. Хоча й бачила, що кінця так і не видно. А запаси вже закінчувалися. Тих запасів, що залишилися, не вистачило б, щоб повернутися. Іра не відступала, ішла. Навіть коли закінчилася їжа, вона все ще йшла. Ірина вірила, якщо це місце виконує любі забаганки, воно не дасть їй загинути.

Сили покидали її. Вона присіла. Йти вже не могла. Ірина розуміла, що це вже кінець. І її ні хто не врятує. Вона втрачала свідомість, плавно сповзаючи по стіні.

 Прийшовши до тями Ірина опинилася в дивній кімнаті. В центрі знаходився стовп схожий на промінь, а по кімнаті в повітрі були розкидані віртуальні картинки з Керна, і з Землі. На одній з них вона знайшла себе. За нею, щось спостерігало та Ірина не зрозуміти звідки. Вона оглядалася, але нікого, і нічого не бачила.

 - Що ти тут робиш? – почувся чийсь голос, а за ним показалася дівчина, майже одного віку з нею. - Ти мене маєш змінити? Руку? Покажи руку, – незнайомка грубо схопила її руку, роздивляючись її номер. - Наступниця. Щось ти за рано. Ще не твій час.

- Чому я ваша наступниця?

- Коли станеш нею, зрозумієш. Повернути тебе я не зможу назад. Ти ж їм все розкажеш. А на Землі ти все це забудеш, як сон.

- Не забуду, - заперечила Ірина.

- Забудеш-забудеш… Керн, ти знаєш, що робити.

- Звісно. – почув чоловічий голос.

Спалах. Іра лежала в лікарні, біля неї метушилися лікарі.

- Давно я тут? – прийшовши до тями мовила Іра

- Ні. Ви вчора приїхали з своїм чоловіком. У вас апендицит. Забули?

- Яким чоловіком? Я не заміжня.

- Я можу її побачити? – почулося в дверях, до неї рвався якийсь хлопець. – Ти як?

- Ви хто? – здивувалися Іра.

- Олег, твій чоловік.

- Я не одружена… Яке сьогодні число?

- 15 квітня.

- Як квітня. Мене ж тільки зо два місяця не було, а не вісім.

- Де тебе не було? – запитав здивовано її новоспечений чоловік.

- На Зем… Тут. А де ж я була? Не пам’ятаю. Керн. Це мені, що приснилося.

- Не хвилюйтеся, - мовив лікар. - Це вона від наркозу відходить.

Іра наче не чула їх, після чого додала:

- Ти кажеш, що мій чоловік, що зі мною сталося після того, як на мене напали. В серпні.

- Нічого, ти сама прийшла до тями. Зайшла додому. В тебе тоді гроші вкрали і мобільний. Ти заявила в міліцію. Злодієм виявився колишній лікар, який залишився без роботи… Ти що не пам’ятаєш ні чого?

Хлопець показався їй знайомий. І щось почало пригадуватись. Здавалось, він таки мав рацію.

Ірина прожила чудове життя. Мала двох чудових дітей і трьох внуків. Чоловік її виявився хорошою людиною. Тому в свої сімдесят вісім, вона з впевненістю могла сказати, що життя в неї вдалося.

 Сидячи в кріслі Ірина зібрала навколо себе внуків і читала їм казки. Суботніми вечорами, вона завжди так робила. Діти на вихідні залишали їй внуків. А вона з радістю сиділа з ними. Внуки  та її чоловік порозходилися по кімнатах. Іра ж сіла подивитися фільм, але не додивилася і до середини. Заснула.

Іра знову була в кімнаті з променем і картинками життя людей. Вона знайшла на картинках столову де були Юрген і Майя. А поруч них сиділа її попередниця.

-  Він повернувся, - мовила вона про себе.

- Звісно. Ви всі рано чи пізно повертаєтесь туди.

- Хто це?

- Я Керн. Штучний інтелект вашого корабля.

- Нашого. Що це значить?  І куди ми летимо?

- Прилетіли.

- Тобто?

- Вмощуйся зручніше. Я тобі розкажу усе. У нас багато часу.  На наступну тисячу років ти мій капітан.

Шокована Іра присіла, в крісло яке з’явилося нізвідки.

- Тепер ти будеш слідкувати за всім. Та для початку повинна про дещо дізнатися, хоча скоро і сама все згадаєш. Без входжень в оболонки, пам'ять з часом повертається.

- Я нічого не розумію.

- Зрозумієш… Наша раса втратила свою планету. І як порятунок створили мене. Ви взнали про планету схожу з вашою, але прибувши виявили, що вона випускає певні імпульси, які може вловлювати тільки житель Землі. Тож було створено оболонки, з природних матеріалів. Цьому сприяла генна інженерія. З допомогою цих оболонок ви змогли жити на Землі. Спочатку все було добре, правда ми не могли подолати земних сигналів. І тіла гинули. Довелося відтворювати ефект народження. Через це втрачалась пам'ять. Але виходу не було. Потім щось пішло не так. Ми не врахували багатьох факторів. Зокрема це еволюція і сама Земля. Оболонки почали жити своїм життям. Ми почали помічати, що коли ви покидали їх, деякі з них не вимикалися, а жили далі. Зробити не можна було ні чого. Тому ви живете таким життям, доки не відновиться наша планета. Одні міняють інших. Кожен працює на добробут свого народу. Періодично відпочиваючи тут. Інше життя не можливе. Такий ефект, як на Землі, є на всіх планетах.

- І довго це триває?

- Зараз ти живеш за людськими стандартами, тому так. Цей час вимірюється сотнями тисяч років.

- Ого!  – здивувалася я. - А я хто? Одна з них?

- Так. На Землі вас таких є достатньо. Колись були лише ви, але тепер розумних оболонок стало більше. Ви працювали на поповнення запасів. І я періодично забирав їх. Але зараз ви перемішалися з місцевим населенням. А вони мають інші цілі, вони розвиваються. І їх стає все більше і більше. І не можу нічого зробити з цим. Я не знаю, як розв’язати цю проблему. Не можу. Зародилося нове життя. І я причетний до цього. Я створював ці оболонки. Я не міг знищити їх, коли вони тільки з’являлися. А зараз тим більше. По-правді я пишаюся цим. Ти ж повинна мене зрозуміти. Ти ж створила мене.

- Тебе? Я?

- Ти мене створила, як помічника. Проте, коли ви затіяли цей експеримент з людьми, на мене було покладено ще більше обов’язків. Я мав вибрати в ряді випадків, характер своїх дій Тепер я сам дбаю про ваш добробут, але мені потрібна допомога людини. Тож ви встановили чергу. Зараз коли прокинулася саме ти, я передчуваю, що ми виконаємо багато задач.

- А що ж в мені такого?

- Ти створила мене. Все це придумала ти. Та й зараз скрутні часи, люди вас поступово витісняють, а на нашу планету ще не скоро прийдеться летіти, вона ще не відновилася. Доведеться починати все з початку. Треба буде підшукати нову планету. На наступні тисячу років основними нашими обов’язками будуть: керування кораблем і допомога нашому народу на Землі. Тож приступай до своїх обов’язків.

Керн дасть тобі все, чого ти побажаєш. І він їй дав. Ірина прагнула отримати відповіді на свої питання. І вона їх отримала. Але тепер не знала, що з цими відповідями робити. Ірина взагалі не знала, що їй тепер робити. Розуміла, що це ще не всі таємниці, які їй доведеться дізнатися. І цього вона боялася найбільше.

Кожне творіння хоче стати творцем і колись це станеться. І коли це станеться, то творець вже не творець, а творіння не творіння. Але такий цикл життя і порядок у Всесвіті.