Юстас

В Юстаса параноя. Такий діагноз йому поставив, єдиний у їхньому містечку психолог, доктор психічних наук Кайл Розенберг. І те, що Юстас, не вірить його висновкам, теж ознака параної. Бо Кайл Розенберг високваліфікований спеціаліст у своїй галузі.

Напади параної в хворого прогресують. Спершу Юстасу марились настирливі погляди когось чи чогось. Далі йому почало здаватись, що інколи люди з їхнього містечка Харон дивним чином зникають, а їх місце займають інші. Якось, він запевняв, що продавець квітів пані Катарина була блакитноокою білявкою низького зросту, а ніяк не повнуватою брюнеткою. А цієї підміни ніхто не помічає, крім нього ж, звичайно. Справи в нього все гіршають. Тепер він впевнений, що з усім містом щось не так, що це якась пастка і йому обов’язково потрібно тікати звідси. Навіть більше, усім нам потрібно звідси забиратись. Одним словом, параноя. Та все це через стрес. Юстасу необхідно взяти відпустку, відпочити, і трішки попити ліків. І все буде добре. Харон чудове місце, тут ніхто не хворіє довго.

***

Юстас читав свій діагноз поставлений Кайлом Розенкрабенсом чи як там його. Загалом з вище переліченими симптомами він погоджувався, крім того факту, що це не симптоми. Навіть зараз, він відчував на собі чийсь пронизливий погляд. Та оглядатися Юстас не став. Таку дрібницю він цілком може ігнорувати. Він може не звертати уваги і на те, що газети сьогодні приніс не той хлопчина, що зазвичай. Бо хоть він і виглядав як зовсім інша людина, вів себе він нормально?

- Доброго ранку, пане Юстасе! Як поживає ваш Пірат? — посміхався хлопець, що прийшов замість Реджі.

- Доброго, Реджі. Мій котяра зранку вм’яв свій корм і десь дрихне. Думаю, проснеться тільки вночі.

- Ох, і лінивий він у вас. Не розгодовуйте ви вже його так, — не Реджі на Реджі відкликався без проблем.

- Як там твоя бабуся поживає, артрит не замучив? — запитав Юстас, пильно вдивляючись у хлопчину.

- Все добре. Трохи попила прописані ліки і їй одразу покращало.

- Ох, це добре, добре. Нехай береже себе.

- Дякую. До завтра, пане Юстасе.

- До завтра, не Реджі, — вже про себе сказав Юстас.

З тієї розмови пройшла десь година. Яскраве блакитне сонце починало припікати. Середина літа все ж таки. Юстас все ще сидів на веранді, перед будинком, і цмулив холодне пиво. Вигляд він мав пом’ятий. Бо хоч удень ці погляди ще можна ігнорувати, то вночі це було справжнім жахіттям. У темряві йому марились якісь постаті та почвари. Вчувався нерозбірливий шепіт. Та вдень все було цілком прийнятним. Саме тому, зараз, при світлі дня, він збирався із силами, щоб вирішити як йому бути далі. «Хоча що вирішувати», — думав Юстас. Він не зелений хлопчисько, а таки чоловік у літах. І його життєвого досвіду цілком вистачало, щоб докумекати, що справи його кепські. Або він хворий і йому потрібно лікуватися, або він не хворий і йому потрібно тікати звідси якнайдалі. Тікати з цієї загальної божевільні, де нормальний він один. Поїхати у якесь інше місто, ні краще селище, і спостерігати. Якщо і там все буде погано, тоді можна буде повернутися до варіанту із параноєю. Якщо ні, фініте ля комедія, і можна буде звернутися до представників влади, преси, щоб світ звернув увагу на це. Це поки назви не мало. На цьому Юстас подумав, що для параноїка він розмірковує цілком логічно, а значить таки пора забиратись звідси.

- Юстас! Ти ба, в білий день п’єш. Святкуєш чи проблеми заливаєш?

Юстас стрепенувся. До нього наближався якийсь чоловік. На вигляд років 35 може 40. Рудий, високий. Вдягнений у сорочку в клітинку, сірі штани. Нічого особливого. Можливо, хтось із його знайомих, тільки теж — оновлений.

- Святкую відпустку, — відповів він. — А тебе яким вітром сюди занесло?

- Та нашим містечком чутки ширяться, що ти збираєшся від нас поїхати. Далеко зібрався? Надовго?

Юстас його не впізнавав. Але він вже прийняв рішення, і це його заспокоїло. Тепер треба було заспокоїти решту ненормальних.

- Та думав обстановку змінити, нерви заспокоїти. Чув же, що вони в мене трохи розшатані. Але тепер, на веранді з пивом на пару — мені і тут добре. Все ж таки чудова місцина в нас тут.

- Ха, і правда. Як каже Кайл Розенберг все через стрес, — співрозмовник явно повеселішав.

- Ага, я від нього теж це чув. Ще він порадив бувати частіше на природі. То, думаю, може, завтра у ліс сходити. Пташки, свіже повітря і все таке.

- Звучить непогано. Я думав справи в тебе значно гірше. А ти виглядаєш цілком сповна розуму.

- Ха, ти ж знаєш цих пліткарів. З мухи слона зроблять. Не хочеш пива? — запропонував Юстас.

- О, не відмовлюсь.

- А ти як?

- Та, діти дома дістали трохи. Ох, вже ті хлопці, лупляться без перестану. Але то таке, підліткове. Переростуть.

- Певно. Я в дітях не спеціаліст, Кайле, — Юстас зрозумів хто це перед ним. Це, Кайл, живе на сусідній вулиці. Має двоє хлопців та красуню-дружину. Зразковий сім’янин на противагу йому, затятому холостяку. Зійшлись через те, що Юстасу треба трохи людського спілкування, а Кайлу — відпочити від сім’ї. Тож вони часом разом грали в карти, доміно чи просто розмовляли за пляшкою пива. Та Кайл виглядав зовсім інакше. Ні, сорочка схожа, але Кайл був блондином, міцної статури. Та й взагалі, перед Юстасом зовсім інший чоловік, який при цьому поводить себе як Кайл. Якщо до цієї миті у нього все ще були сумніви тікати самому чи намагатись достукатись до знайомих, то псевдо Каїл їх розвіяв.

Вони допили пиво, порозмовляли, потім Кайл сказав, що йому пора і пішов додому. Все було якось звично.

Після того як Кайл пішов, Юстас зайшов у дім та почав збиратись у дорогу. Брав тільки необхідні речі: карта, документи, гроші, вода, їжа та зброя. У нього був старенький револьвер десятого калібру, досі у справному стані. Юстас сподівався, що скористатись ним не доведеться, адже досі ніхто не завдавав йому ніякої фізичної шкоди.

Уночі, коли тіні у темних закутках оживали, чиясь присутність відчувалась майже на фізичному рівні, а десь на перефирії слуху вчувався не то шепіт, не то сміх, Юстасу не вистачило б сміливості пробиратись через місто. Тому іти з дому він вирішив ближче до світанку. На щастя, мешкає він на окраїні міста — година ходу, а далі густий ліс. Власного транспорту Юстас не мав та й водити не вмів. Тож перехід через ліс був найкращим із варіантів. А ще як його хопляться, то Кайл може підтвердити, що він збирався погуляти.

Найближчий населеним пунктом, як свідчила карта, було селище Такен у 8 милях ходу через ліс. А як діло піде погано, можна йти далі на північ ще миль 19 до містечка Делло. Ось такий був план.

***

Сонце заходило за обрій, сутінки поволі насувались на місто.

Юстас сидів за столом на кухні. Зібраний рюкзак лежав біля ніг. Усюди горіло світло. Про всяк випадок револьвер був у кишені.

Раптом шурхіт.

Юстас стрепенувся, але це був всього-на-всього кіт. Рижа морда прийшла вечеряти.

- Ах, ти! Я і правда тебе перегодовую, — пробурмотів Юстас висипаючи коту весь корм, що був у шафі, гіркою. — Мене якийсь час не буде, але думаю псевдо Реджі тебе без їжі не залишить.

Кіт флегматично поглинав корм, після чого, потерся об штанину Юстаса і пішов знову спати. Проблеми господаря кота явно не обходили. Як і червоний відблиск чиїхось очей, що майнули у вікні.

«Почалось», — подумав Юстас. Світло замерехтіло і погасло. Таке було вперше. Та він не піддався паніці, витягнув револьвер, сів у крісло і став чекати.

Якийсь час було тихо. Навіть надто тихо. Не було чути ні цокання годинника, ні цвіркунів на дворі. Тиша та непроглядна темрява. А потім стало холодно.

Юстас відчув, що у кімнаті він не один.

Обернувся. Нікого. Та ж неприродна тиша.

- Агов, тут хтось є? — не стримався і таки сказав у голос це питання. Ніхто не озвався. «Ох, і дурень», подумав він.

Від страху чи холоду тремтіли руки.

У кутку зашкрябало, темрява набула обрисів і щось уп’яло в Юстаса свої червоні очиська.

Знову стало тихо. Істота не наближалась. Тільки дивилася, прямо ввічі. Юстас злякано завмер, але погляду не відводив. Не стріляв. Не хотів провокувати.

Він не знав стільки часу вони так провели. На дворі почало сіріти. Юстас відволікся, кліпнув — почвара зникла.

Не став чекати. Взяв рюкзак і вискочив на вулицю. Одразу стало тепліше, цвіркуни цвірінькали у траві. Все знову видавалось нормальним.

Юстас пішов, як і планув, дорогою, що вела до краю міста. Люди ще спали. Крім поодиноких ліхтарів, ніщо не освічувало вулицю. Година монотонної ходи привела його до таблички «Щасливої дороги! Ви залишаєте місто Харон!». Юстас перетнув межу.

Нічого не трапилось.

Юстас відійшов ще і ще. Розсміявся. Ніщо його не переслідувало. Нічийого погляду він не відчував.

Зійшов з головної дороги на лісову, яка мала привести його до Такена. На сході блиснуло сонце, на мить осліпивши Юстаса.

Перед ним було ніщо. Порожнеча. Ліс зник, усе зникло. Юстас закричав, темрява поглинула його.

***

- Агов, Юстасе! Прокидайся!

Юстас розплющив очі. А тоді рвучко підвівся. В голові запаморочилось.

- Обережно, Юстасе.

- Де я? Хто ти?

- Ой, не все так одразу.

Юстас глянув на того хто говорив і мало не скрикнув — перед ним була та червоноока почвара.

— Тихо, найгірше уже позаду.

Юстас оглянувся. Він був сам на сам із почварою у якомусь сірому приміщені, без вікон і дверей. Тільки лежак, джерело слабенького світла і все.

- Юстасе?

- Хто ти? — крикнув Юстас, потягнувшись за зброєю. Револьвера не було.

- Яка різниця, — мовило створіння. — А от хто ти? Скажи мені Юстасе, хто ти? Звідки ти?

Юстас відсахнувся і спробував втеки. Тіло не слухалось. Він не зміг рушити з місця.

- Юстасе, не завдавай собі клопоту. Ми просто поговоримо. Ти ж хочеш знати, що коїться у місті?

- Ти викрав мене як і інших? — запитав він.

- В певній мірі так, — відповіла почвара. — Юстасе, розкажи мені, що на твою думку, тут відбувається?

- Ти, ти інопланетянин і викрав мене щоб дослідити, — Юстас видав перше, що спало на думку, намагаючись тягнути час. Очевидної шкоди йому ніби не завдали. Може в нього ще є шанс.

- Ух, ти! Прямо в ціль. А ще? Що ти знаєш ще? — почвара набула чіткіших обрисів.

- Ти викрадав інших жителів міста, і змінював їх фізично. Тому, тому вони все пам’ятають і ведуть себе як завше.

- Гм, цікаво, Юстасе. А як ти думаєш, навіщо це мені?

- Ти проводиш якийсь експеримент на розумній расі, — викрикнув Юстас. Нарешті він все зрозумів. Треба якось вибратись звідси і попередити людей. Вони не самі в цьому світі.

- Ех.. Знову мимо, Юстасе, — почвара втрачала чіткість.

- Що ти маєш на…

Інопланетянен заплющив очі і Юстас просто розчинився.

- Нам потрібен новий Юстас, — мовив той же іноплянетян.

- В тебе нездоровий інтерес до нього, — відповіла йому інша почвара, натискаючи якісь кнопки і відбираючи нового чоловіка на роль Юстаса.

Екран на стіні мигнув і показав нового Юстаса у своєму ліжку, що прокинувся від чийогось настирливого погляду. Новий Юстас похмуро роззирнувся, а потім пішов на кухню. Де на нього чекав флегматичний рижий кіт біля пустої миски.

***

На усіх радіочастотах з одного кутка Всесвіту транслювалось послання універсальною кодифікованою мовою: «Тільки у нас найбільший контактний людинець. Люди як вони є у їхньому природньому середовищі. Справжні вуглецеві люди вилучені із Землі і персоніфіковані по ролях. Відвідайте наш людинець «Харон»!»