
Роман сучасного естонського письменника Андруса Ківірягка «Чоловік, який володів зміїною мовою» («Mees, kes teadis ussisõnu», укр. переклад Каті Новак для видавництва «Навчальна книга — Богдан») можна читати як сумну історію про останню людину старого світу. Але фантастичні книжки (а це безумовно фантастика), тим нам і любі, що за казковими істотами часто ховають гостре соціальне висловлювання. І тут воно не лише викликає сум, а змушує добре замислитися над тим, що не всяке минуле насправді славне.
В Естонії ця книжка стала культурним феноменом й увійшла до шкільної програми. Для українського читача цей роман — знайомство з найкращою сучасною літературою Естонії, а ще дзеркало власних історичних травм, пошуків ідентичності та боротьби зі знеціненням рідної культури.
Будьте обережні, в огляді багато спойлерів.
Сюжет: світ, що добровільно обирає рабство
Події розгортаються в уявному ранньому Середньовіччі, коли на узбережжя Естонії приходять німецькі лицарі («латники») та ченці. Головний герой і оповідач Леемет — останній лісовий юнак, який досконало володіє прадавньою зміїною мовою. Але знайомимося ми з ним, коли йому лише 6 років, у лісі ще є кілька родин, і вони йдуть на похорон останнього охоронця узбережжя — старого Манівальда. Старий з року в рік продовжував підпалювати сигнальні вогні, щоб повідомити про наближення чужинських кораблів, хоч це й не мало вже жодного сенсу, і ніхто не відгукувався на його сигнали.
Саме на похороні ми вперше дізнаємося про Північного дракона — образ, який відкриває та закриває цю історію, величного охоронця та страшну істоту зі старих легенд.
Зміїна мова дає мешканцям лісу, яких автор свідомо, щоб створити певну дистанцію від реальної історії, не називає естами (назва естонських племен у Середньовіччі, але до цьому ми ще повернемося), абсолютну владу над тваринами: за допомогою зміїних слів можна віддавати накази вовкам та іншим тваринам, жити в безпеці та завжди мати м’ясо на столі.

Андрус Ківірягк. Фото: Ave Maria Mõistlik
З часом ліс стрімко порожніє. Ківірягк перевертає класичний міф про героїчний спротив загарбникам: його мешканці лісу йдуть у рабство добровільно. Засліплені комплексом меншовартості, вони тікають у села, змінюють рідні імена на християнські, приймають нову релігію і змушують себе тяжко працювати в полі заради несмачного хліба.
Тато героя, якого той зовсім не пам’ятає, був саме таким:
«Нам треба хутчіше перебиратися до села! — кричав він. — Життя пролітає повз нас! сьогодні всі нормальні люди живуть просто неба ,а не в кущах. Я теж хочу орати й сіяти, як у всьому світі!»
Лексика лісових людей, селян та сенців, яких ми будемо зустрічати на сторінках книжки, свідома осучаснена автором. Чого тільки вартує розмова з молодим монахом Рьоксом (Тааніелем після хрещення), який каже: «У нашому монастирі всі такі, це зараз модно».
Усе у діях селян та монахів-вихідців з лісового народу лише заради того, щоб здаватися «сучасними», «цивілізованими» та схожими на своїх завойовників. Тож, дуже скоро Леемет дійсно стає останнім чоловіком у лісі.
Між сліпим фанатизмом і конформізмом
Ківірягк — безжальний сатирик, як вже можна здогадатися з наведених цитат. В книжці немає місця романтичному пафосу. Персонажі роману втілюють різні реакції суспільства на зміну епох, часом ці реакції доведені до абсурду.

Леемет та його дядько Воотеле тут носії здорового глузду і живої традиції. Для них зміїна мова це щось природне. Воотеле передає племіннику свої знання, які вже скоро стають нікому не потрібними. Староста Йоганнес і друг дитинства Пяртель (який стає Петрусом) — уособлення конформізму та культурного мавпування. Вони вихваляють «європейську моду», їдять глевкий хліб із релігійним благоговінням і зневажають власне минуле як «дикунство».
Тамбет і останній лісовий жрець Юльгас втілюють сліпий псевдопатріотизм. Вони ненавидять чужинців і все нове, проте самі давно забули зміїну мову. Свою порожнечу фанатики заповнюють вигаданими ритуалами та кривавими жертвами лісовим духам, тероризуючи власні родини. Тамбет готовий принести в жертву духам навіть свою доньку, останню дівчину в лісі. Що може бути безглудіщим, ніж заради збереження старого життя вбити єдине джерело нового життя?
Безногий дід Леемета із отруйними зубами постає втіленням нещадної, засліпленої люттю ненависті до ворога, яка спалює людину зсередини й перетворює її на машину для помсти. В якийсь момент він наче отруює героя своею ненавистью, і штовхає його на шлях беззмістовного кровопролиття.
Особливо цікаві людиноподібні мавпи Пірре та Ряяк. Добрі, по-справжньому співчутливі істоти уособлюють застій: вони мешкають у печері й розводять гігантських вошей як домашню худобу. Мавпи пишаються своїм примітивним побутом, а в якийсь момент навіть переселяються на дерева. Тим не менш, кілька разів вони приходять на допомогу герою і є носіями справжньої, давно втраченої історії, якою, однак не прагнуть ділитися з лісовими людьми, надто «прогресивними» на їхній смак.
Гадюка Інтс, подруга дитинства героя, втілює природній порядок та справжнє братерство, на противагу зрадливим людям. Звісно ж, її доля буде трагічною.
Жіночі образи теж важливі, але для їх розбору знадобилася окрема велика стаття.
Мова, що зникає, і дракон, який не прокинеться
У центрі книжки потужні метафоричні образи. Зміїна мова тут символ рідної мови та культурного коду. Поки лісовий народ розмовляє нею, він залишався господарем своєї землі. Щойно ж забув заради престижної мови завойовників, миттєво втратив силу й перетворився на безправних селян.
Чому ж Ківірягк назвиває в книжці лісовий народ естонцями, а не естами? Дещо спрощена історична довідка: до ХІІІ століття існували лише окремі незалежні «землі», якими керували місцеві старійшини. Жодної величної імперії чи держави в минулому народу не було. У ХІІІ столітті землі естів завоювали німецькі хрестоносці та данці. З цього моменту і аж до 1918 року (майже 700 років поспіль) територія Естонії перебувала під владою іноземних держав.
Андрус Ківірягк підкреслює, що оскільки Естонія не може тужити за колишньою величчю, виникає спокуса фантазувати про язичницький «золотий вік». Письменник відверто глузує з такого фольклоризму, створюючі карикатурні образи жреця та його послідовників, які кажуть, що вони «естонці». Є тут і натяки на уніфікацію в ЄС, та мені вони здаються дещо другорядними.
Чому перше, про що ми дізнаємося це Північний дракон? У класичному естонському фольклорі це нищівне чудовисько, яке Ківірягк переосмислює його як прадавнього захисника. Перстень, який отримує на початку книжки герой, це ще одна алюзія на відому естонську казку, але і її автор висміює. В тій казці перстень дарував особливу силу, тут же це лише прикраса, яка не несе жодного сенсу.
Дракон спить і здатний одним подихом знищити будь-яку армію чужинців. Проте розбудити його можуть лише десять тисяч голосів, які одночаснозаговорять зміїною мовою. У світі, де людей, здатних на це, більше не залишилося, колективна сила народу назавжди засинає.
Ціна спадщини
Справжнім сюжетним вододілом книжки стає сцена, коли Леемет опиняється у темному підвалі поруч із мертвим тілом Воотеле. Час, проведений у замкненому просторі біля трупа наставника, що розкладається, стає для юнака жорстоким ритуалом ініціації. Сцена шокує читача фізіологічним натуралізмом: у цьому світі смерть давньої культури пахне не шляхетною легендою, а мертвечиною.
Леемет рятується лише завдяки тому, що безперервно шипить зміїною мовою, аж поки не будить змій зі сплячки. Проте на поверхню він виходить уже іншою людиною: його ліва рука назавжди залишається покаліченою, а трупний запах більше ніколи не вивітрюється з його ніздрів.
З цього моменту Леемет остаточно перебирає на себе естафету померлого вчителя і стає «останнім чоловіком, який володів зміїною мовою» — скаліченим, незручним для нового світу носієм його справжньої історії.
Чи є тут місце гарному фіналу?
У фіналі Леемет стає довічним охоронцем сплячого Північного дракона, втіливши дитячу мрію. Розв'язка перетворює сатиричне фентезі майже на притчу: жоден міфічний дракон не врятує народ, якщо люди самі зреклися власного голосу. Леемет знаходить мир у вічній тиші поруч із легендою, залишаючи нам свою розповідь як нагадування про те, наскільки крихкою є пам'ять.
«Чоловік, який володів зміїною мовою» — це книжка, на якій ви будете сміятися вголос від абсурдного гумору, а наприкінці відчуєте гіркий клубок у горлі.
Андрус Ківірягк написав блискучу історію не про жахливе майбутнє, а про те, як легко й непомітно цілий народ може втратити себе, просто захотівши «бути як усі» і забувши власну мову. Чи є тут місце гарному фіналу? Покаже вже майбутнє, а не минуле.




