Гуманко

У одній із сучасних шкіл навчався маленький інопланетянин на імення Гуманко. Так, так, справжнісінький, не підкопаєшся. Бо цей дивний хлопчик був зовні схожий на усіх діток, у своїй доброті дійсно належав до Диво Планети із маловідомої цивілізації з під назвою Гуманна. Гуманоїдом не вважав себе хлопчик Данко, відколи нарікли його людським ім’ям, не забував про свою чутливу душу. А своє смішно смугасте тільце сховав у людську оболонку...

Зрозуміло на шкільних уроках Гуманко сумував, коли інші учні сумлінно виводили прописи у зошитах.

Він то трансформувався, то подумки перелітав на першу парту, аби набути людських умілостей заземлятись. Тож за коси дівчаток зовсім по людському навчився смикати.

Та шкільна наука ніяк не йшла йому на розум. Цікавішими для Гуманка були таки не уроки. Настирлива вчителька постійно змушувала його вчити писане у підручниках, які він міг прочитати зразу, тільки но брав у руки книгу...В класі Гуманка вважали не кращим учнем, адже він не мав призначення школяра, ні учня, ні взагалі когось! Насправді Данко більше віддавав, аніж брав. Міг у школі сидіти іноді без ручки, зошита та пеналу, - усе забирали шустріші Марсики, як кликав товаришів цей гуманний хлопчик. А сам часто ховався поза шкільних парканів підгледіти, чом це усім діткам весело у юрбі, а йому…Похнюплений ішов він додому, коли кортілось погратись з хмаринками на Небі. Прикро згадував шкільні котлети, що здавались йому дивними на смак, коли інші дітки аж хапали їх на столовій роздатці! Сумні Гуманкові думки линули до братів менших, котрих на його Планеті було заборонено їсти…Та треба було ж скидатись на усіх людей, і він їв, ховаючи образу...Прагнув Гуманко лиш затишку у цім житті, чи заземленні, йому зовсім не подобалась метушня. Тому Гуманник нікуди не поспішав, умів перестрибувати у часі, навіть зупиняти мить! Так, так він умів це робити. Присість бува хлопчик коло поважного Равлика у траві, й затримає рух життя у спогляданні…

Одного такого разу Данко гуманний, як зазвичай не поспішав зі школи додому. Розглядаючи пташок, слухав пищальний спів шпака, як за декілька кроків зачув недобре. Він умів таки відчути ці Бідові Вібрації! Космічно далека звідси Планета Біда була саме недалеча від його рідної Гуманни, завиваючи, збирала в себе увесь галактичний непотріб Всесвіту... Про це він добре пам’ятав, й коли люди множили Видимий й Невидимий мотлох, сам брався за віника й підмітав, підмітав, підмітав, схожо завиваючи в душі. Адже він був посланцем не зовсім людського, не зовсім тваринного світу, чи іншого. Мабуть так гуманно й перекидав жучків на авто шляху чи дорозі, що у не змозі випорсатись на лапки, відчайдушно стукались й вібрували йому оте галактично знайоме : SOS, SOS, SOS!!!

Скоріш був Гуманко Непомітним Санітаром, тож зачувши горілий присмак Біди, рвучко поспішив у підземку швидкісного метро. Звідки клубочився хаосний спалах Близької Пожежі і як на зло, не було поруч гасильників у червоних балончиках! Та йому це й не було потрібним.

Гуманко швидко зтрансформував свої думки. Кращого за це він не навчився робити у школі. Бо вважався звичайним учнем, забудькуватим на усе земне, звичаєве та...не на Гуманне. Звісно йому, зовсім по людському можна було б кинутися гасити пожежу, вкотре піддавши шкоді свою маленьку Тілесну Оболонку, як робив це у своіх минулих втіленнях хлопчик Данко. Але Гуманко враз нагадав про уроки в шкільнім класі. Як перелітав із парти на парту, утілювавшись іншими старанними учнями. Тож він екстримно перелетів подумки і цим дорожнім перехрестям, тільки но блимнув світлофор. Занурившись просто у нього, створив майже аварійну ситуацію із мережним струмом, аж заблимав рожевою стрілкою наліво! За її вказівкою звично суєтний рух транспорту було враз змінено. І Гуманко швидко вивільнив картинку із майбуття, аби хутчіш схаменувся дорослий Пожежник, невипадково обідавший саме у недалекім кафе...

Кажуть що хтось із перехожих швидко викликав аварійку, лиш вогонь у підземці тільки розгорявся. Бо коли прибула рятувальна машина здивувала усіх миттєвим збігом, на щастя, кажуть - наче просто впала з неба!

А сам Гуманко, як майстровик зі гри та зупинки часу, тихо зробив свою непомітну справу - дорога стала вільна, й завдяки цьому пожежу люди швидко загасили. Він не був геройським вогнеборцем, як ті знайомі Марсики, котрі часто штовхалися у шкільних коридорах, не шкодуючи власноі тілесної оболонки, досить не гуманно, вважав це Добродійко, дарма розбиваючи один одному носи. Й дурно платилися матеріальним тілом за свої вчинки!

Не став він і людянином, як більшість прибулих з його добро Карликової Цивілізації. Залишився лиш схожим у душі на маленьких хлопчиків та дівчаток - смішним Смугастиком на ймення Гуманко.