Дорога назад

— Ого! — вигукнув Дмитро, взявшись за голову. — Скільки ж тут народу?

На репліку озирнувся невисокий чоловік років п`ятдесяти, який стояв перед ним. Він простягнув руку і представився Олегом.

— Так, довгенько доведеться чекати.

Мощена камінням дорога тягнулася до горизонту, перетворюючись у непомітну цятку. З обох боків колосилася золотава пшениця, гойдаючи тяжкі голівки під легеньким вітерцем, перевалюючись ніби п`яничка туди-сюди від кількох зайвих келихів. Попереду рівненьким рядом стояли люди. Виглядало це як найдовша черга для сплати комунальних послуг.

Дмитро хотів перевірити котра година, та стрілки годинника завмерли. Позаду почали підпирати люди.

— Чоловіче! Чо-ло-ві-че! Так-так, я до вас.

Поки Дмитро второпав, що звертаються саме до нього, його вже прошивав холодний погляд невисокої червонощокої жінки, яка стояла через три людини позаду.

— Ви збираєтесь тут вічно стояти? Он, всі перед вами вже рухаються вперед. Не затримуйте чергу. Йдіть, он, у кінець! Стійте там скільки влізе!

Між ним і Олегом дійсно утворився інтервал, але не більший метра.

— Не переживайте, жіночко, встигнете. Ще трішки залишилось — років зі сто.

Відвернувшись, він спробував зануритись у ще свіжі спогади про земне життя, яке чомусь обірвалось так рано. Хтозна-чому — ніхто, зазвичай, не пам`ятав. Від цього ставало сумно, тому що там Дмитро був щасливим. Рідко коли хтось може таке заявляти зі стовідсотковою впевненістю, але це правда. Тепло стосунків із чарівною блакитноокою дівчиною, з якою так і не судилося побратись, досі гріло душу. Вони часто лежали на пухнастій траві під покривалом неба, очікуючи появи перших зірок, і розмірковували про майбутнє… "Ходімо зустрічати зорі", — казав він їй, запрошуючи на побачення.

— Ти мене не передражнюй, — повна жінка не збиралася втихомирюватись, — ще молоко на губах не висохло, а воно вже рота розтуляє!

Дмитро відірвався від солодких спогадів про кохання і повернувся у тутешні реалії, де в жіночки вже летіла слина, а голос так захрип, ніби у пса, що цілу ніч гавкав на заблукалого їжака.

— Ми стоїмо лише дві хвилини, а ви вже всім довкола набридли, — його погляд обвів присутніх, шукаючи підтримки. — Я не хочу цілу вічність з вами сперечатись. Просто помовчіть.

Клітини в мозку проаналізували отриману інформацію, переконалися, що вуха почули саме те, що почули; потім передали сигнал далі і невидимі робочі відключили запобіжники, щоб центр керування не перегрівся від перевищення тиску накопиченої злості — жінка оскаженіла. Якби не ті троє бідолах, що стояли між ними, то вона б роздерла Дмитра своїми пальчиками-сардельками. Добре, що не можна виходити з черги. Це її стримало і врятувало співрозмовника від розправи.

Чоловік повернувся спиною до кудахкання знервованої дамочки і зрозумів, що хоче якнайскоріше забратися звідси. Та вихід був тільки один і він знаходився ще дуже і дуже далеко.

— А ви вже багато разів перероджувались? — запитав Дмитро у Олега.

— В картці написано, що п`ятнадцять разів.

— Чимало. — Сам він робив це тільки двічі. — І як воно?

— А я знаю як? Та так само. Вже набридло, — змучено промовив Олег. — Добре, хоч все забувається. Як згадаю останню тещу, то аж погано робиться. Уявляєш, якби я всіх пам`ятав?

— Впевнений, не всі були такими поганими.

— Не знаю, але дуже сумніваюся — однакові вони, як не крути.

— Знаєте, — Дмитро спробував перенаправити розмову в інше русло, — в мене є незакінчені справи. Ну, там — серед живих.

Олег хмикнув.

— А в кого їх немає? Дуже важко так зробити, щоб підігнати всі хвости, не знаючи, коли опинишся тут. Це привілегія старих; вони хоч приблизно уявляють, коли все закінчиться. Отак прожили життя — отримали направлення, та й по всьому. А ти тут перероджуйся не зрозуміло навіщо. Не переймайся. Насправді, всі ті справи не такі й важливі. Ну, побаче хтось сховані еротичні журнали чи розведений гармидер вдома — яка різниця? Соромно тобі вже не буде. До того часу поки ти там знову опинишся, пам`ять все зітре, а твої знайомі давно будуть мертві.

— Так. Я розумію, — продовжив ніяково Дмитро, — але не про це мова. Хочеться виконати обіцянки, попросити вибачення, кого образив. Я подумав, — він перейшов на шепіт, — ви тут вже так багато разів були, то може знаєте спосіб прискорити процес? Ну, щоб застати тих, хто зараз живе?

Олег вирячив очі, зміряв співрозмовника поглядом.

— Знаю, якщо вийдеш з черги, то опинишся в її кінці. Про те, щоб потрапити в початок, і мови ніколи не було. Я про такі випадки не чув. Та і не бачив бажаючих туди повернутись. — Він замотав головою і перевів погляд вдалечінь. — Кожен прагне зовсім в інше місце. Але туди потрапити ще важче.

— Ви про рай?

— Еге ж, — Олег сумно додав, — ти не уявляєш, як воно: стояти в цій черзі п`ятнадцять разів і знову опинятись на клятій Землі.

Дмитро теж не розумів, але зовсім іншого. Як можна не любити земне життя? Це ж чудово чогось прагнути — докладати зусиль, щоб досягти мети, робити себе і світ кращим. Розвиватись фізично і розумово, духовно. Любити когось і приймати любов навзаєм. Бути відповідальним, опорою для друзів і громадськості, довіряти людям. А між цими заняттями насолоджуватись красою земних краєвидів. Йому не вірилось, що люди навколо не хотіли пережити тієї гами емоцій знову. Від цього він хотів повернутись ще швидше.

Вони човгали ногами, повільно просуваючись вперед.

— Хочу назад, — знову констатував Дмитро.

— Ну, чим я тобі допоможу? Хіба скажу, що це бажання скоро пройде.

— Ні-ні, таке мене не влаштовує. Треба шукати вихід.

Олег тільки знизав плечима.

Дмитро знову вхопив його за руку.

— А якщо попросити, щоб нас пропустили? Підете зі мною?

Олега вразила настирливість нового знайомого.

— Ну, спробуй. Якщо пропустять, то чому не піти — хочу подивитись, що вийде з твоєї авантюри.

Для початку Дмитро обмінявся місцями з Олегом. Тепер перед ним опинився високий худорлявий чоловік з довгою густою бородою, що на дві голови здіймався над чергою і світив випираючими ребрами.

— Добридень, — привітався Дмитро, задерши голову і поплескавши чоловіка по плечу.

— Вітаю, — неочікувано тонким голосом відповів велетень, роздивляючись парочку, що тулилася один до одного.

— Ми тут з товаришем вирішили дещо перевірити і просимо вас пропустити нас вперед, — одразу влоба видав Дмитро.

Чоловік почухав бороду.

— Ви, певно, тільки запитаєте і повернетесь назад.

— Сподіваюсь, що ні.

Дмитро подарував співрозмовнику щиру посмішку.

— А що ж тоді ви там забули?

— Хочемо швидше потрапити назад — до земного життя, щоб завершити певні справи.

Фраза викликала в бороданя істеричний напад сміху.

— Похвально, що ви такі свідомі, — нарешті заспокоївшись і витерши сльози, продовжив він, — і намагаєтесь щось виправити, але мушу вас розчарувати — тут час йде зовсім по-іншому. Поки ви доберетесь до початку черги, то на Землі зміниться не одне покоління. Ваші зусилля будуть марні.

— Так, я розумію, тому і прошу пропустити, щоб встигнути застати хоч когось. Якщо вам не принципово, то — будь ласка.

— Не забувайте, що ви народитесь малюками, і геть не пам’ятатимете минулого життя, — додав співрозмовник.

Завзяття Дмитра луснуло як повітряна кулька. Посмішка сповзла з обличчя, руки опустилися, світ навколо потьмянів і став немилий. В голові, натомість, майструючи нову ідею загепали ковалі, відлунням молотів стискаючи барабанні перетинки.

— Вибач, я мав згадати, — винувато промимрив Олег, обіймаючи супутника за плече, — геть вилетіло з дурнуватої головешки.

Олег марно себе картав. Винним він не був. Цю деталь Дмитро знав і сам, проте забув. І якщо з чергою ще якось можна боротись, то подібні обставини виглядали нездоланними. Сенсу в його намаганнях проглядалось не багато. Але, як він вважав, і справедливості в подібному порядку — теж. Його ціль не змінилась, додалось ще одне завдання — висловити незгоду та обурення тому, хто керує чергою, а там буде видно.

— Мені все одно треба туди, — вперто повторив Дмитро без найменшого натяку на посмішку. — То ви нас пропустите?

Чоловік більше нічого не сказав, зміряв поглядом товаришів і відступив вбік, поступаючись власним місцем.

— Дякую, ви не уявляєте, як багато для нас робите.

Таким чином Дмитро і Олег наблизились до цілі на одну людину. Використовуючи подібні слова чи жести, якщо траплялися іноземці, чоловіки активно просувалися вперед. Часто їх пропускало одразу четверо чи п`ятеро, що значно полегшувало рух. Олег ледь поспівав за моторним молодим чоловіком, якого ще легко можна назвати парубком. Та тут Дмитро несподівано зупинився, роззявивши рота і втупившись у фігуру, яка зиґзаґами бігла полем і щось несамовито верещала.

— А це ще хто? — побачене ніяк не вкладалося в голові з огляду на чергу, з якої, нібито, ніхто не вправі вийти.

Олег приклав руку до чола, намагаючись розгледіти, що відбувається.

— Та це той француватий — як же його звали? Він, коли зрозумів, де знаходиться і що сталося, то збожеволів. Тепер гасає полями як навіжений. А при житті розумним був. Інколи траплялися моменти просвітлення — розповідав про плани реваншу в якійсь битві; що має стратегічну перевагу і він тепер стане мало не володарем світу. Але кожного разу оточуючі нагадували, що часи його звитяг давно минули. І це знову вганяло бідолаху в стан божевілля.

— А як же його випустили з черги? — Дмитро завертів головою в пошуках охоронців. — За ними взагалі хтось наглядає? Може це плітки, і можна просто піти, не зважаючи ні на кого!

— Ні, так зробити не вдасться. Повір, щойно в когось виникне підозра, що хтось навмисно вийшов з черги і щось замислив, то одразу з`являться ті, хто проведе порушника в кінець. А в тому, що не ловлять цього схибленого, немає нічого дивного. Він вже стільки разів виходив за дозволені межі, що наглядачам набридло відводити його назад.  От там і гасає. Часто сам повертається на місце, тому особливі проблеми через нього не виникають. А от якщо вийдеш ти, то вони виникнуть. І то серйозні.

Дмитро пошукав очима кінець черги. Звідси його вже не було видно. Опинитись зараз там розцінювалось би як повний провал. Тому молодик не поспішав піддаватись першому бігти вперед. Потрібен план. Або диво.

Чоловіки продовжили випрошувати місця попереду, потрохи просуваючись вперед.

— Чому це я мушу вас пропускати? — хоч подібної відповіді Дмитро очікував давно, але вдача досить довго була на їхньому боці, тому репліка неприємно здивувала.

— Звичайно, ви не мусите. Але ми були б дуже вдячні. Щиро просимо про таку послугу, якщо ваша ласка.

Та темноволосий чоловік в діловому костюмі виглядав не налаштованим на компроміс.

— Я стою тут перед вами, це моє місце; теж хочу скоріше добратися до дверей, тому — вибачте.

На підмогу прийшов Олег.

— То ходімте з нами, впевнений, що нас і надалі будуть пропускати. Доберемося швидше, а перед дверима ми вас пропустимо — зайдете першим.

— Хочете підбурити мене на махінації?

— Та які махінації? — здивувався Дмитро. — Ми ж тільки просимо, щоб нас пропустили.

— Більшість людей просто не можуть відмовити, а ви користуєтесь їх добротою. Я в такому участь не приймаю. Все повинно бути чесно. Якщо моє місце тут, то я і стоятиму тут. І вас не пропущу.

Подальші суперечки не мали сенсу. Чоловік вперся і не збирався поступатися.

— І так непогано, — констатував Олег, озираючись назад.

— Так, але цього замало. Потрібно щось придумати.

— Ми й так багато чого придумали. Які тут ще можуть бути варіанти?

— Може є якийсь аварійний вихід?

— Ти це серйозно? — хоча з вигляду Дмитра було зрозуміло, що він ще ніколи не був настільки серйозним. — Немає тут іншого виходу крім того, що попереду.

— А як же всі наглядачі, розпорядники, обліковці — де ці люди і як вони приходять на роботу?

— Не думаю, що це місце влаштоване точно як на Землі.

— Але ж хтось повинен за всім слідкувати? Ти казав, що наглядачі з`являються нізвідки. Але, погодься, вони не можуть весь свій час витрачати на те, щоб спостерігати за натовпом передчасно померлих людей.

— Звичайно, але не забувай, що ти прагнеш повернутися до земного життя. А тих, хто за нами спостерігає, наймали явно не за оголошенням в газеті чи на сайті. І, навіть, якщо подібний вихід десь є, то він може вивести куди завгодно, але навряд туди, куди ти хочеш. Та й знайти його нереально, якщо ми навіть не можемо побачити бодай когось з працівників. Зрозуміло, що ти чіпляєшся за будь-яку соломинку, але це фантастика.

Олег мав рацію і Дмитро визнавав його правоту, та від цього ставало ще гірше. Мета була такою близькою і далекою одночасно. Все через дурнуваті правила. Зробили б кілька черг: для тих, хто хоче назад і для тих хто не хоче. Ще б можна було зробити і окремі черги в рай та повернення на Землю. А можна і без черг обійтися. Це ж, все-таки, небесна канцелярія, а не занюханий ЖЕК. Та, як би не хотілося визнавати, ці роздуми не мали ніякого значення, бо встановлений порядок змінити не під силу. До того ж, їх чекав новий сюрприз.

Крізь натовп людей хтось активно проривався.

— Ага, ось де вони!

Червонощока жінка тицяла пальцем у чоловіків. Вона єхидно посміхалася і розтлумачувала двом здоровенним бугаям, які прибули з нею, що саме ці двоє її ображали, а потім нахабно порушили найголовніше правило черги.

— Бачте? Куди дісталися! А з вигляду такі милі та привітні. Наволоч! — торохтіння закінчилось густим плювком на дорогу.

— Дуже дякуємо за допомогу у виявленні правопорушення, — нарешті подав голос один з наглядачів, — далі ми впораємось без вас. Можете повернутися на місце.

Жінка явно не бажала йти і хотіла ще додати кілька в`їдливих коментарів, та чоловік розвернув її на сто вісімдесят градусів і підштовхнув, направляючи ближче до кінця черги.

— То це правда? — тим часом уточнив інший охоронець.

— Ніхто її не ображав. Наша розмова з нею не склалася. Таке буває.

— Не прикидайтеся дурниками. Я не про неї.

Наглядачі взяли під руки чоловіків, намагаючись зрушити вивести їх з черги.

— Ви що це робите? — запитав Дмитро, впираючись ногами. — Навіть не представились.

— А то ви не знаєте, хто ми і що робимо? — перекривив який тримав Олега. — Чим швидше ви підете з нами, тим швидше займете своє місце.

— Чекайте-чекайте, — не вгамовувався Дмитро, — але ж ми нічого не порушили — не виходили з черги.

— А те, що ви опинились на тридцять вісім тисяч двісті одну людину попереду, ніж мали би бути, вважаєте нормальним?

— Але ж чергу ми не залишали! Все за правилами.

— Ви, що п`яні? У кожного є конкретне місце. І ніхто не має права виходити ні праворуч, ні ліворуч, ні, тим паче, вперед чи назад.

— Але про це ніде не сказано...

— Як люблять казати на Землі: "Незнання законів не звільняє від відповідальності за їх невиконання".

Олега з Дмитром відвели в самісінький кінець. Вже через кілька миттєвостей за ними з повітря почали матеріалізуватись нові люди. І все почалося спочатку.

— Співчуваю, — поплескавши товариша по плечі, пригнічено сказав Олег. — Ми мали спробувати. Шкода, що не вдалося.

Дмитра переповнювали відчай та гнів. Мало хто хотів вмирати, тим паче передчасною смертю, але тут небагато хто хотів повертатись і починати все з нуля, при цьому абсолютно нічого не пам`ятаючи. Але він хотів. Більше за будь кого в цій черзі. І він вважав, що з ним чинять не справедливо. Все його єство бажало помсти. Вірніше справедливості, адже в подібному місці не могло бути таких злих бажань, хоч це ще не рай. Якби там не було, але чоловік вирішив, що досягне мети, чого б це не вартувало. Навіть, якщо доведеться повертатися в кінець черги тисячу разів.

Дмитро розглядався. Охоронці зникли точно так, як тут опиняються новоприбулі — просто в повітрі. Тому зрозуміти, куди вони поділися, не вдалося. Прослідкувати за місцевими неможливо, тому і прослизнути крізь якісь "технічні" двері не реально. Залишалось тільки пробиратись вверх чергою, як він робив до цього. Але тепер попереду чекатимуть щонайменше дві людини, які точно не пропустять. Та тупцювання на місці точно не наблизить до мети, тому знову доводилось прохати людей, які стояли попереду.

Вони з Олегом встигли пробратися на п`ять осіб вперед, як поряд вже стояли їхні старі знайомі, свердлячи суворим поглядом.

— Ми щось погано пояснили минулого разу?

— Та ні, доступно все було.

— Ну, то що ви тут робите?

— Стоїмо в черзі, що ж ще?

— Чому не на своєму місці?

— Не може такого бути, ви щось плутаєте.

Дмитро намагався залишатися спокійним і відверто клеїв дурня, сподіваючись, що зможе обвести навколо пальця охоронців. Але ті були непохитними. Вони схопили обох за коміри і поволокли назад.

— Ось ваші місця. Між цією пані і цим хлопцем.

Один з наглядачів показував на пусте місце за Дмитром, де через мить несподівано виник молодий парубок.

— Не змушуйте нас повертатись, — додав інший, — все одно нічого не вийде.

Коли кремезні чолов`яги нарешті зникли, Дмитро знову задумався.

— В тебе, випадково, грошей немає? — поцікавився він. — Спробую дати хабар цим двом.

— Ти що, геть того? — Олег покрутив пальцем біля скроні. — Це не вихід. Я, відверто кажучи, гадки не маю, що ще можна спробувати. Але таке не пройде.

— Я теж не уявляю.

Вони вервечкою помалу сунулись вперед. Дмитро постійно поглядав на несправний годинник. Позаду вже стояло повно людей.

— Як так може бути, — знову порушив тишу Дмитро, — ми тут варимось на сонці, але не хочемо ні пити, ні їсти, ні, вибачте на слові, в туалет сходити — все це організувати можна, а зробити кілька черг — ні!

— Світ не ідеальний, завжди є ложка дьогтю. І, як правило, цією ложкою виявляється те, що тобі найбільше дошкуляє в даний момент. Просто змирись. Вірогідно, що вже не варто надриватись. Пройшло занадто багато часу. Поки вдасться знайти якесь рішення, — Олег похитав головою і опустив очі додолу, — твої близькі не дочекаються тебе.

Дмитро нервово поправив годинника, не забувши вчергове глянути на завмерлі стрілки. Сонце висіло в зеніті, пшениця ледь колихалася від вітру, люди потрохи сунули вперед — картина починала набридати. На горизонті вчергове промайнув божевільний — викреслюючи величезні кола, він наближався до них.

— Ти так і не розповів, що то за чоловік.

Олег прослідкував за поглядом Дмитра.

— Та хто зна. Чи то Цезар, чи котрийсь з його ворогів — там не розібратись. Він же говорить, сам розумієш, трохи іншою мовою, ніж наша. Про нього я знаю тільки з довколишніх пліток.

— Ну так, ну так.

Дмитро дивився на фігуру, що ставала все виразнішою. Це був середнього зросту чоловік. Світле коротке волосся обрамляло прямі, ніби витесані з каменю риси обличчя. Він не носив бороди. Тонкі губи міцно стиснуті, а блакитні очі напружено вдивлялися у пшеницю, шукаючи там, здавалось, відповіді на питання світобудови. Колись білосніжна тога перетворилася на пожовклу ряднину з пошарпаними краями. Діставшись майже впритул до черги, чоловік припинив бігти і взявся міряти поле кроками.

— Цезарю! — несподівано викрикнув Дмитро, привертаючи увагу дивака.

Всі у черзі затихли, а чоловік явно хотів вихопити із піхов меча для захисту. На щастя його у божевільного не було. З такої відстані він геть не видавався Дмитрові пришелепкуватим. Навіть навпаки — відчувалось, що людина розумна і поважна, не зважаючи на жалюгідний вигляд, але вона тут явно знаходилась не в своїй тарілці і повинна була піти в сиву давнину, але чомусь залишилась. Можливо, не хотіла повертатись в пекло в якому жила, а про рай навіть не думала, бо не вірила в нього. З іншого боку лише божевільний зміг би пробути тут стільки часу і не піддатися пригніченню, що панувало в черзі. Найімовірніше, він втік від людей, вважаючи саме їх схибленими.

Дмитро помітив, що люди навколо трохи розступилися, коли зрозуміли, що дивак розглядає його. Навіть Олег відступив на кілька кроків.

— Цезарю, — Дмитро повторив фразу і вклонився.

Чоловік випростався, не зводячи очей з Дмитра, і наблизився до нього впритул. Люди в черзі позадкували, тільки Олег залишався, контролюючи, що відбувається. Передбачити подальший розвиток подій змогла б лише ворожка: одні очікували побачити гарну бійку, інші ж сподівалися на краще. Блондин вхопив Дмитра за руку і міцно її потис, притримуючи за лікоть. Він щось сказав на незрозумілій мові. Та голос його звучав потужно і владно.

Дмитро оглянувся на Олега, шукаючи підтримки. Той підступив ближче, даруючи новому знайомому широку посмішку і, одночасно, показуючи пусті руки.

— Ми не розуміємо вас, але шануємо і поважаємо славного Цезаря.

На цих словах чоловік знову випростався і тепер простягнув руку Олегу. Обмінявшись рукостисканнями Олег взявся щось розповідати римлянинові періодично вставляючи слова Цезар, грасіо, аве і гранде, від чого зморшки на обличчі божевільного розпрямлялись на очах.

— Я так розумію, гранде порто, у тебе виник план, аве Марія, щоб її, — звертався до Дмитра Олег, приязно при цьому посміхаючись Цезарю. — Міг би і попередити.

— Хочу дещо спробувати, — відповів Дмитро. — Ти випадково не знаєш, як італійською "битва"?

— Уявлення не маю, аве. Але давай швидше роби, що ти там задумав, бо я себе відчуваю бовдуром перед цим натовпом.

Дмитро перехопив ініціативу в Олега.

— Ми хочемо запропонувати Цезарю допомогу, хелп, асіст у його битві, батл...

— Батл?.. — перепитав з сумнівом чоловік. — Баталья?

— Я-я, курва, гранде баталія! — кивав Дмитро.

— Баталія, баталія, — підтакував Олег.

Дмитро змовницьки озирнувся і присів на дорозі, запрошуючи решту зробити теж саме. Обоє приєдналися.

— Що ти затіяв? — поцікавився Олег.

— Вибач друже, але я мушу піти сам Якщо не повернусь, — почав Дмитро, розкладаючи годинник, запальничку і кілька монет на бруківці, — мусиш тягнути час.

Він взявся совати предмети, поперемінно показуючи на себе, Олега і римлянина, імітуючи тактичні переміщення. Останній уважно слідкував, намагаючись вловити суть, якої, насправді, не було. Несподівано молодший з чоловіків попрохав його тогу і показав жестами, що кудись в ній піде. Старший розважливо кивав, явно схвалюючи задум. Римлянин не був проти, аби тільки це допомогло в битві. Тим паче, він нічим не ризикував.

— Ти справжній гранде товариш! — викрикнув Дмитро Олегові, нап`ялюючи тогу. — Щасливий, що ми зустрілись на цьому довгому шляху. І ще раз вибач. Я спробую добратись до початку черги!

— Удачі, я теж радий знайомству. Біжи і не зупиняйся.

Навіть римлянин щось кричав фігурі, що швидкозанурювалась в море пшениці.

План був наївним, але це вже не обмін місцями у черзі. Прикинутись всім відомим божевільним, щоб підібратись якомога ближче до початку черги — чим погано? А там — як пощастить. Він не знав чи були в тих дверей якісь налаштування, що дозволяли кожному опинятися в конкретному місці і конкретною особою, чи все відбувалося випадковим чином. Це ще треба з`ясувати. Та зараз він щодуху біг  якнайдалі від черги. Ноги запліталися і нестерпно боліли. Їх доводилось високо задирати, щоб не впасти. Втома прийшла значно швидше, ніж він розраховував. Проте йому вдалося відбігти на таку відстань, що колона людей ледь вгадувалась. Тільки тоді Дмитро дозволив стишити хід і повернув у напрямку, де закінчувалось очікування і починалось життя.

За ним ніхто не гнався. Він спокійно дійшов туди, куди так прагнув. Поле обривалось глибокою прірвою. На краю якої стояло двоє дверей. До кожних, на подив Дмитра, була черга. Тільки одна з них розтягнулася лише на кілька сотень осіб, а інша вилась нескінченним караваном за небокрай. Біля дверей стояли двоє чоловіків. Але геть не того типу, які тягали їх з Олегом. Ці виглядали старими і немічними. Бородаті сиві старигані тримали по листку паперу і називали імена, хто повинен йти наступним. Звичайно, що наступним завжди виявлявся той, хто ставав першим у черзі. Але чому їх дві?

Дмитра цікавила відповідь на це питання, тому він підібрався ближче до короткої черги, яка розташовувалась з його боку поля. Він, здавалось, залишався непоміченим, аж поки не підійшов майже впритул до стариганів. Увага всіх була зосереджена зовсім не на них, а на дверях. Дмитра магнітом тягнуло зазирнути туди — з`ясувати, куди потраплять щасливці, а заодно і зрозуміти, за що їм таке поважне, як він думав, ставлення. Звідти лилось світло і вгадувався рух.  Чиїсь тіні снували в мареві туману і Дмитрові здалося, що от-от звідти матеріалізується рідна Наталя, простягне руку і він повернеться назад і житиме колишнім життям, ніби нічого не сталося.

— Юначе, — окликнув його старий з босими ногами і здивованим поглядом, — ви часом не заблукали?

Дмитро перевів погляд на діда і вже хотів поставити хоч одне питання з тих, що так його турбували, та на лікті лещатами стиснулася чиясь рука. Поряд стояв один з наглядачів.

— Далеченько ти забрався.

Розпач охопив Дмитра. Його ціль була так близько, але черговий провал вже дихав у потилицю. Охоронець спробував потягнути втікача на місце, але Дмитро виявився впертим. Зараз вдача не могла відвернутися від нього. Він благально подивився на старого в пошуках підтримки і розуміння. Весь той гнів, що накопичувався в серці розвіявся, стало байдуже, хто винен, що він тут застряг, що черга така довга, що нічого не пам`ятатиме, коли повернеться і що буде малюком, і ніколи не побачить милу Наталку. Дмитро просто сподівався на милість одного із старих. Але на нього вже ніхто не дивився. Його ніби там і не існувало — одна з мільярдів тіней, що чалапали до свого присуду. Або ти достойний раю, або слід ще добряче подумати над власною поведінкою — спочатку в черзі, а потім — проживаючи чергове життя.

Дмитро почав віддалятися від дверей. Спочатку на метр, потім на два. Як він не впирався, але наглядачі добре виконували роботу. Та існувало таке поняття як друге дихання. Щоб воно виникло, зазвичай, потрібен якийсь поштовх. І несподівано чоловік отримав його від старого.

— Паляниця Дмитро Олексійович, — промовив той, дивлячись в папірець.

Серце Дмитра шалено закалатало, кров вдарила в лице. Саме так звучало його повне ім`я. Очі бігали від охоронця до старого, який сидів ніби нічого і не сталося.

— Це ж я, — прошепотів Дмитро. — Чуєш, це я! — викрикнув він в обличчя наглядачу, відштовхнувши його з такою силою, що той повалився в пшеницю.

Чоловік кинувся до дверей не ні на кого увагу. Встиг тільки помітити, що очі старого округлилися від подиву. З короткої черги хтось вийшов вперед, але помітивши Дмитра, завмер на місці.

— Це я! Я!

Дмитро кулею прошмигнув повз усіх, не залишаючи їм часу оговтатись, і стрибнув у дверний отвір — туди, де клубився туман зі світла і блукали тіні. Та вмить там стало темно...

Тиша, що панувала навколо лякала. І темрява не викликала захоплення. І він пам`ятав... Хоча не повинен. Хіба, він опинився в раю. Та почуття, що охопили його, не схожі на райські. Вони цілком земні — страх, самотність, розчарування (хоча повинно бути щось зовсім протилежне). Дмитро не розумів, але схоже, знову став звичайним смертним, сповненим переживань та емоцій. Тільки трохи не так. Щойнонародженні малюки не відчувають подібної гами емоцій, у всякому разі, не розмірковують про них.

Щось тихо зашаруділо і Дмитро зміг розплющити очі. Він лежав у ліжку лікарняної палати з ніжними зеленкуватими стінами, великим вікном, кількома шафами-апаратами, про призначення яких він міг тільки здогадуватись, та трьома ліжками. Одне з них пустувало, а в іншому спав старий чоловік, якому на вигляд було під вісімдесят. До Дмитра підійшла гарна білява жінка. Незнайомка посміхалася, хоча в очах блистіли краплини сліз. Вона мовчки обняла його, схлипуючи в плече.

— Я думала, що втратила тебе, — шепотіла вона, — щоб я без тебе робила? Як би я жила без тебе, Андрію?

"Андрію" — не второпав Дмитро. Перед очима проносилась карколомна втеча. І щось там відбулось не правильно. Він перевів погляд на стіл біля ліжка. Там красувалося кілька дрібничок, але увагу привернула рамка з фото. На світлині красувалася пані, що продовжувала його міцно обіймати і чоловік, якого він вже бачив. Той стояв першим у короткій черзі, коли Дмитро прошмигнув повз нього.

— Дай мені дзеркало, — слова давалися тяжко. — І... і скажи який зараз рік.

Жінка відсторонилася від нього і зі стурбованим обличчям виконала прохання.

— Сьогодні друге вересня дві тисячі шістдесят четвертий рік.

Дмитро зблід. Від дня його смерті пройшло вже майже пів століття. Жінка піднесла люстерко до обличчя чоловіка. І Дмитро пізнав у відображенні іншу людину, яка насправді зараз повинна тут бути. Куди той бідолаха тепер подінеться? І що тепер буде з ним? Яку ціну потрібно заплатити за вчинок, що він утнув? Як бути далі?

Роздуми, що потужною лавиною збадьорили сонні мізки, несподівано перервались.

У кімнату ще хтось зайшов. Це виявилась жінка, яка прийшла до  сусіда. Вона була не менш старою за нього і, скоріш за все, була дружиною або сестрою. Гостя привіталася з ними, назвавши по іменах. Його супутниця розплакалася з новою силою і кинулася на шию тепер їй.

— Заспокойся, заспокойся, дорогенька, — старенька гладила її волосся, пригорнувши до себе зарюмсану красуню. — Все добре. Розкажи, що сталося.

— Він пережив клінічну смерть, — крізь плач намагалася пояснити вона, — серце не билося півтори хвилини, уявляєте Наталю? Він був мертвим півтори хвилини.

Літня жінка виглядала враженою. Її вираз обличчя змусив Дмитра ще пильніше вдивитися в зморшкувате обличчя, що здалось таким знайомим. Її голос дещо відрізнявся від того, що він пам`ятав, але інтонація залишалася незмінною. Але чи могло це бути правдою?

Дмитро не зміг стримати емоції, які переповнювали його, і з очей рясним потоком полилися сльози.

Старенька ошелешено дивилася на Дмитра навіть не підозрюючи, що колись провела з цим чоловіком одні з найкращих років свого життя.

Перед ним була та єдина, заради якої так хотілося повернутися у цей світ. Вона дуже змінилася, але це була вона. Його Наталя. Він здійснив мрію. Але маленькі сумніви колупали недовірливе нутро. Був лиш один спосіб переконатися...

— Ходімо зустрічати зірки, — прошепотів він ледь чутно і зрозумів по її очах, що таки досяг мети.