Дівчина з казки

— Кириле, як гадаєш – ми виграємо війну?

— Авжеж! Ми били цих тюхтіїв завжди – поб’ємо знову!

Два Повелителі синіх драконів – хлопець та дівчина – стоять на пагорбі. На обох легкі обладунки, довгі сині плащі, які розвіває вітер. За спинами Повелителів військо смажить на вогнищах курчат, відібраних у селян. Гучно гупотить – це дракони, розминаючи лапи, бігають степом.

Просто перед Повелителями гай – невисокі дерева, темні проміжки між ними. З лісу веде зручна широка стежка – але на межі степу її перерізає поспіхом зліплений з глини мур.

— Кириле… мені моторошно.

— Кого ти боїшся, Агні? Страхополохів, які тікають від тіні драконячих крил?

— Я чула, що солдати короля тепер мають арбалети, з яких можна сильно поранити дракона. Й макети, на яких вчаться стріляти…

Хлопець поклав руку дівчині на плече.

— Агні, ми завоювали багато країни, і армії, які ми знищили, подекуди були більшими за нашу! Не переймайся, цього разу ми теж візьмемо гору.

— В мене погане передчуття.

— Усякі там передчуття – для розпещених панянок. А ти – Повелителька Драконів! Ти не повинна нічого боятись! Бери приклад з мене!

Від групи вояків, що зібралися неподалік, долинає сміх, вигуки: „Повтори ще!”, „Розваж нас, дурнику!”.

— З кого вони там знущаються? – спитала Агні невдоволено. – Я заборонила брати полонених!

— З нашого проводиря, - пояснив Кирило. – І не знущаються, а просять повторити історію.

— Яку історію?

— Ту, якою він насмішив мене до сліз.

— Цікаво…

— Отут, - Кирило показав на гай, - ніби було село Лісове. Пару місяців тому там завелася нечиста сила, стали зникати люди й речі, в повітрі висіли чудернацькі прозорі картини. Селяни переполохалися, втекли, ще й завалили шлях. Проводир присягається, що це правда, але я-то бачу – казочка для бовдурів!

— Стривай. Як на мене, тупому селянину забракло б кеби таке вигадати. Та й паркан впоперек стежини дарма не ставлять. Може, в лісі справді водяться мари?

— Та біс його зна! Мені однаково.

— Якщо вони є, то в них можна попросити допомоги.

Кирило набурмосився, похитав головою.

— Не подобається мені це. Парканом відмежовуються не тільки від злих мар, а й від більш приземлених істот. Зокрема, диких звірів.

— Звірі не ходять людськими стежками, а прокладають власні. Скажи прямо, що не хочеш відпускати мене саму.

— Навіть якщо там справді мари, тобі потрібний захист.

— Потойбічних істот мечем не порубаєш. Я вчилася у великої чарівниці й ліпше за тебе знаю, як дати їм раду.

Слова Агні пролунали різкими. Вона не хотіла ображати друга, але так вийшло.

— Дозволь хоч провести тебе до паркану, - сухо сказав він.

— Добре. – У душі знову ворухнулось неприємне відчуття, але Агні відігнала його.

Швидко сутеніє. На небо вийшов молодий місяць, а за ним кілька зірок. Висока трава чіпляє за одяг. Десь далеко кричить птах.

Ліс зблизька видається більшим і темнішим. Вітер гойдає гілки, шарудить листям, яке впало. Птах замовк.

—Ти остаточно вирішила?

— Так.

— Щасти тобі. – Кирило зібрався йти геть, але Агні спинила його.

— Якщо я до світанку не повернуся… лети далі сам. Мої люди й дракони тебе послухаються.

В очах Кирила майнула тривога. Його рука сіпнулась до руки Агні, ніби хлопець хотів відтягнути подругу подалі від небезпечного лісу, але вчасно спинилась.

— Не вигадуй дурниць. До побачення.

Агні легко підтягнулася, сіла на паркан верхи. Тихо. Темно. Жодних вогників, що мають провести гостю до мар. А хто це біжить у морі трави? Кирило? Навіщо він повертається?

— Пані! Пані, зупиніться! Що ви надумали? – Ні, це голос проводира.

— Не твоє діло! – відрубала Агні. Невже теж стане набиватись у супутники?

— Ви ризикуєте, пані! – Старий, відхекуючись, став перед нею. – Не жартуйте зі злими марами!

— Я теж зла. Ми порозуміємось.

— Ви така молода! Не вірю, що вам набридло жити.

— А мені й не набридло. Я хочу завоювати королівство, і мари мені допоможуть. Хіба не для того вони існують, щоб допомагати гідним?

— Пані…

— Стули пельку й забирайся! – Агні поклала долоню на руків’я меча. – Бо подарую марам твою дурну голову!

Дівчина зістрибує на стежку, не перевіряючи, як подіяла її погроза. Над головою крони утворюють високий тунель, затуляють зірки. Стовбури оплітає густий підлісок. Біля коренів метушаться дрібні звірята, що тікають, коли Агні наближається. Звичайний собі ліс. Так і має бути – мари не кривдять рослин і тварин.

Слабке світло у кінці тунелю. Невже?.. Але це тільки зірки над великою галявиною. Агні йде по витолоченій траві між хатами, що проводжають її поглядом чорних дір – дверей та вікон. Десь тут має бути Коло – місце, де поховані колишні тіла мар, місце, звідки вони беруть свою силу і куди повертаються з усіх мандрівок. Зрозуміло, що вони розлютились, як побачили Коло оточеним селянськими халупами!

— Слухайте, господарі лісу! – дівочий голос лунко розноситься гаєм. – Я – Агні, Повелителька злих Драконів! Мені потрібна ваша допомога у війні. Як винагороду беріть душі усіх, хто загине в битві – і мою душу після моєї смерті!

Повітря навколо Агні затремтіло і стало зминатися, ніби тканина. Щось загуло, зім’ятий простір з розпливчатими силуетами в ньому закружляв. Агні затулила вуха, але звук відчувався усім тілом. Земля іклами піднялась їй назустріч, зірки розтеклися по небу тонкою плівкою. Усе кружляло, перемішувалось, втрачало форму… Ілюзії, якими мари випробовують її силу, чи справжній кінець світу??

***

Повелителька Драконів отямилась у тісній кімнаті на жорсткій лаві. Болять голова і спина, пам’ять повертається повільно.

Вона провалила випробування, мари відмовили, битва програна, тепер вона сидить у в’язниці й чекає на страту. Це не спогади, а висновок. Згадати Агні не може нічого, що було після зустрічі з марами.

Рука намацує меч. Як тільки його не відібрали? Що ж, ця помилка дорого їм обійдеться.

Агні встає, щоб оглянути приміщення. Його завалено коробками та ящиками різних форм. Лава з наполовину відламаною спинкою, порізана ножем, слугувала їй ліжком. Мале віконце під самою стелею, без ґрат. Невже король так напхав свої буцегарні, що важливих полонених тепер тримає в коморі?

Агні навшпиньки крадеться до дверей. Чи стоїть там вартовий? Як заманити його в камеру та перерізати горлянку?

Двері відчиняються навстіж! До камери падає прямокутник світла. Що замислили мерзотники?! Агні вихоплює меч. Живою вона їм не дасться, а якщо пощастить, прихопить кількох із собою.

Дівчина притискається до стіни, обережно визирає. Дивина та й годі! Велике приміщення, протилежна стіна – портик з колонами, що відкривається надвір. Нікого не видно, крім бородатого діда та штукенції на колесах. Він крокує собі спокійно, вона за ним.

Чого чекають від Агні? Що вона нападе на старого. Тоді з кутків вистрибнуть молодці, порубають її на капусту. Мовляв, злочинниця намагалася втекти й перша почала бійку. Як їй уникнути пастки? Агні має план. Якщо цей дідок – їхній начальник або ще якесь цабе, план спрацює. Якщо ж просто розмінна монета… Великий ризик. Але треба спробувати.

Ну підійди трохи ближче, стара собако. Ще ближче… Необачний!

Агні підстрибує до діда, приставляє меча до горла – він ненабагато вищий за неї.

— Ти будеш трупом раніше, ніж вони підбіжать. Краще не рипайся.

— Дівчинко, я не розумію. Що ти хочеш? – голос старого тремтить.

— Виведи мене звідси. Якщо в тебе ключі, віддай.

— Ти поводишся неадекватно…

— Не тобі судити, мерзотнику! – Агні торкнулася лезом шиї. – Твій король вчинив дуже адекватно, коли вислав проти мене кубло розбійників з тобою на чолі. Ну, мерщій! Вихід. Ключі.

— Вихід ти бачиш сама – арки у нас за спиною. А ключі від технічних приміщень вокзалу…

— Трави байки чорту! Я знаю, що за тими арками до біса варти, і впевнена, що тут є таємний хід. Веди мене ним. І не здумай заманути до пастки – я загину, але ти раніше.

— Не можу. Іншого виходу нема.

— Не придурюйся, свинюко! Бо збиратимеш власні нутрощі…

Штука на колесах, про яку Агні вже забула, замигтіла червоними вогниками. Механічний голос пропищав: „Нештатна ситуація. Якщо не дасте інших розпоряджень, я підніму тривогу”. Всередині коротко свиснуло, вогники згасли.

— Бачиш, до чого призвели твої жарти? – До старого повернулась мужність. Він відвів убік руку Агні (Повелителька задивилась на дивну річ і мимоволі послабила хватку), підійшов до своєї підопічної. – Так і є: сіла батарейка.

— Батарейка? – витріщила очі Агні. – Це… машина?

— Так, і ти щойно трохи не зламала її інтелектуальній блок! Мою маленьку проектували не для екстремальних ситуацій. – Старий погладив блискучий бік машинки, ніби живу істоту.

Агні подумки вилаяла себе. Могла б раніше здогадатись! Двері, що самі відчиняються. Слова: „вокзал”, „технічні приміщення”. Мари перенесли її до Сталевого Світу!

— Вибачте за все, що я казала. Це було непорозуміння.

— Я так і подумав, - сказав дід, не обертаючись. – Дівчисько переграло у лицарський квест, але згодом прийшло до тями.

— Ви не викличете патруль?

— Сильно треба! Хай з тобою розбираються твої батьки.

„Дурний! Нема в мене ніяких батьків”, – подумала Агні, прямуючи до виходу.

***

Агні знає, що існують два Світи: Зелений та Сталевий. Коли Повелителю Драконів виповнюється двадцять один рік, за ним приходять Наглядачі та забирають до Сталевого. Згодом він сам стає Наглядачем. Іще в Зеленому Світі живуть раби – молоді та старі. Вони слабші та дурніші за Повелителів, і їх з віком не забирають нікуди.

Мари закинули Агні до Сталевого Світу не для того, щоб розширити її кругозір. Вона має зробити щось важливе… Але що?

Дівчина крокує гарним парком. Нечисленні перехожі не звертають на неї уваги.

На лаві сидить хлопець з маленьким комп’ютером на колінах. Її віку чи трохи старший. Перший підліток, який зустрівся Агні у Сталевому Світі!

— Привіт! Це у тебе гра? Цікава? – спитала вона, маючи на увазі яскравий малюнок-заставку на екрані комп’ютеру.

— Яка там гра! Таємні матеріали, - поважно заявив хлопець. – Мій тато – голова Ради Освіти, і в нього на компі дані про всіх школярів – де вчиться, з якого року, добре чи погано. Я потай скинув усе на свій ноут.

Агні не все зрозуміла з його слів, дещо навіть стривожило. Та вона вирішила цього не показувати.

— Якщо про всіх, значить, і про мене теж. Можна подивитись? – Агні сіла на лаву поряд.

— Дивись. – Хлопець віддав їй „ноут”.

Дівчина набрала своє ім’я. Невже справді цей голова Ради Освіти багато про неї знає?!

„Агні – 212 року народження, учасниця проекту „Казка” у 217-227 роках. Була одною з найбільш перспективних у своєму поколінні. Зникла безвісти внаслідок нещасного випадку, який стався 14 вересня 227 року на території Зеленого Світу. Швидше за все, дівчина потрапила в просторово-часове викривлення хаотичного типу, яке не було вчасно виявлено та ліквідовано відповідальними за безпеку.

Зникнення Агні мало значний резонанс у суспільстві та схилило громадську думку до підтримки рішення про ліквідацію „Казки”…”

Руки не втримали ноутбук. Він упав на доріжку, а сама доріжка стала діагонально. Агні відчула щокою плече нового знайомого.

— Що з тобою?! – скрикнув хлопець.

— Який зараз рік? – ледь чутно прошепотіла вона і втратила свідомість.

***

Біла стеля з круглою лампою посередині. Зручне ліжко.

— Кириле!

Він не прийде. Їх розділив не тільки простір, а й час.

— Поверніть мене назад! Більше нічого не треба! Годі з мене!

— Заспокойся. Ти у безпеці, тебе не скривдять.

Агні повертає голову. Медсестра у синій формі, з м’якою посмішкою на смаглявому обличчі. Їй легко посміхатись – вона у своєму світі, на своєму місці…

— З тобою хоче поговорити сам Володар. Скоро він буде тут, а поки що передав оце.

Агні байдуже узяла цукерку і… не повірила очам. Її улюблений „Кошик”, з яблучним соком! Маленький шматочок рідного світу! Сам вигляд подарунку заспокоїв дівчину, додав певності, а з’ївши цукерку, Агні була готова до нових випробувань.

— Добридень, Повелителько синіх драконів. Ти мене пам’ятаєш?

Агні різко підняла голову. За роздумами вона не помітила, що медсестра вийшла, а перед нею тепер стоїть високий білявий чоловік.

— Ні, – збентежилась вона. – Хто ви?

— Володько, вихованець Повелителя білих драконів. Я сильно змінився, але це я.

Агні згадала п’ятирічного малюка, який бавився на підлозі з іграшкою, доки вона розмовляла про справи з Миколою. Володарь на нього геть не схожий, але навіщо йому брехати?

— Скільки ж тобі років… Володю?

— Шістдесят вісім. – Чоловік сідає поряд.

Йому від цього ніякого зиску, та все ж бреше! Агні не надто розуміється на віці старих, але в її співбесідника підтягнута фігура, жодної зморшки на обличчі.

— Ми старіємо повільніше за простих людей. Твої друзі зараз у розквіті сил. Якщо хочеш, можеш із ними зустрітися.

— Не треба. То вже не ті, кого я знала… Я хочу повернутись до рідного світу.

Той, хто колись був Володькою, опустив очі.

— Я дуже не хотів тобі це казати, але… Зелений Світ не існує більше.

У Агні відібрало подих.

— Що?! Як це сталося?! Його знищили вороги?

— Якби вороги… – зітхнув Володар. – Ті, хто керував Сталевим Світом до мене.

— Але навіщо?!

— Слухай, я розповім тобі історію Двох Світів. Триста років тому люди жили в одному-єдиному світі, молодь разом зі старими. Вони не ділились на Наглядачів та рабів і полюбляли скаржитись на життя. Тужили за давніми часами, коли небо було чистішим, трава зеленішою, на конях гарцювали шляхетні лицарі… Невдовзі людство вийшло у космос – з того моменту йде сучасний відлік років. Люди відкрили декілька придатних для життя планет. Одну придбав молодий мільярдер, оголосив, що відродить на ній звичаї Середньовіччя, закликав усіх охочих приїжджати на планету. Охочих знайшлося чимало.

— То і був наш Зелений Світ?

— Так, Агні. А мільярдера звали Кирилом, як твого друга… Зелений Світ був для нього лише прикриттям для втілення честолюбних задумів. Уряд Землі – Сталевого Світу – не сприймав серйозно цю „оазію навіжених романтиків”. Між тим, у темних льохах під палацом Кирила великі вчені – „чаклуни” – ставили заборонені експерименти. Творили зброю, здатну викривити простір і час – і досягли успіху. З цією зброєю Кирило завоював владу над Сталевим Світом. Коли його діти трохи підросли – їм виповнилося років шість-сім – Кирило відправив їх до своїх володінь у Зеленому Світі. Щоб зростали в атмосфері чарівної казки і, граючись у князів та лицарів, опановували мистецтво керування державою. З роками проект „Казка” вдосконалювався, за допомогою генної інженерії для нього створювали драконів, нарвалів, русалок… Усі ми, Повелителі та Наглядачі – нащадки Кирила та його соратників. Решта людей в обох світах – наші раби.

— Дуже цікаво, але… чому все-таки казка скінчилася?

Володар зніяковів, збентежився, пальці нервово стиснулись.

— Це… дещо пов’язане з твоїм зникненням. Тобто переміщенням. Та надзвичайна зброя… Кирило Перший перед смертю присягався, що знищив її. Але просторово-часове викривлення в лісі, яке місцеві прийняли за яву мар… - Старий оволодів собою, суворо глянув Агні у вічі. – Ми евакуювали з Зеленого Світу усіх – Повелителів та рабів. І тобі повертатись не варто. Ти маєш піти до школи, потім до вузу. Все буде добре. Я допоможу.

„В дупу твою допомогу”, - подумала Агні. – „Мені не потрібне звичайне життя, я хочу продовжити казку. Я знайду спосіб повернутися на рідну планету. Якщо там справді та сама зброя… Чи я гірша за Кирила? Агні Перша – звучить чудово!”