Дарина

Вона змалечку любила верби. Викарабкувалася на похилене над ставом дерево, сідала на гілку, гойдалася. Босі ступні то занурювалися у притрушену жабуринням воду, то знову виринали. Дівчинці не раз марилося, що верба говорить до неї потойбічним шерехом гілок. А що хоче сказати?

Даринка так і не змінилася, ставши підлітком. Добра, тиха, але неговірка й відлюдькувата. Втікала до ставка, що тулився в кінці городу, до верби. Взимку струшувала з опущених віт сніг. Весною милувалася бруньками. Влітку гойдалася на гілляках.  А восени тужила разом з деревом. 

Мати сварила доньку, коли засягала біля ставу, що забрав Даринчиного тата. Батько утопився, коли дівчинка ще не народилася. Повертаючись з роботи, хотів скоротити шлях. Пішов по кризі. Але він не єдиний утопленик у роду. Дід Кіндрат, як розказувала бабуся, працював у риболовному господарстві. Смерть його залишилася загадкою. Як досвідчений рибалка заплутався сітях?

Сусідський хлопчина, Сергійко, не раз залягав у буряні, біля ставу, щоб потай помилуватися Даринчиними гойданнями. Терпів, коли кусали рудики, коли затерпали руки й ноги.

Сергійко побачив, як вона зістрибнула з верби. Повільно рушила до городу. Хлопчина нарешті перекотився на  спину й розвів у сторони потерплі руки. Він лежав, заплющивши очі. Даринка така вродлива, така незвичайна, і їй подобається це місце, і йому також, а коли вони виростуть, обов’язково одружаться. Колооберт  його думок  порушила муха, яка сіла на носа. Він її змахував, а вона знову за своє. Розплющив очі – перед очима Даринка. Стоїть над ним й лоскоче довгою очеретиною.

- Ти чого підглядаєш?

- Я? І зовсім я не підглядаю.

- Підглядаєш. Я тебе не вперше бачу. З висоти тебе добре видно.

Сергійко зашарівся, хутко підвівся й хотів піти, але дівчинка торкнулася його руки.

- Зачекай. Хочеш завтра удвох погойдаємося на гілці.

- А може сьогодні?

- Ні. Мама скоро з роботи прийде. Дістанеться мені.

Саме того дня, коли бабуня з мамою череду пасли, Даринка й Сергійко бігли городом. Плуталися у гарбузинні, перестрибували через дорідні буряки, толочили картоплиння. В кінці городу  - вузенький путівець. Вони неслися стежкою, і кропива висока і жалка обпікала їм ноги, і підступна ожина дряпала голі литки, але їх уже не зупинити. Як безжурно, як чудово і радісно бути підлітком і відчувати цю особливу мить – вже любиш, а ще не усвідомлюєш, що це  - любов.

Вирішили скупатися. Тримаючись за руки, вони ступили у воду. Завмерли. Сергійко розглядав Даринчине руде волосся, зазирав у зеленкуваті очі. І він відчував себе щасливим, і вона.

- Зачекай! Я забула зняти ланцюжок. Боюся, що загубиться, - дівчинка кинулась на берег, - зачекай!

- Я принесу тобі найкращу лілію!

Даринка оглянулася і побачила: Сергійко пливе рвучко й стрімко, не озирається, а за мить дістався острівця лілій. Вона хотіла повернути його, обняти. Раптом здійнявся вітер, зашуміли верховіття дерев, стало сіро. Хлопчина  помахав їй квіткою, а далі величезний клубок із листя, трави та сухих гілок покотився над водою у бік Сергійка. Якусь мить дівчинка, ще бачила його голову й руку. А далі вода зімкнулася над кучерявою головою.

Закінчила школу, подалася до міста, працювала адміністратором у перукарні, а в снах спливало обличчя юного Сергійка, і вона мимовіль збагнула, що якось причетна до його смерті. Але в чім її вина? З того фатального дня не наближалася до ставу. Лиш, стоячи на городі, поглядала на улюблену вербу. Хотілося знову відчути терпкуватий запах, проте опиралася тому бажанню. А щоб не спокушатись,  намагалася як можна рідше приїздити до матері.

Навпроти вікна їх перукарні встановили величезний рекламний щит. Відомий фотограф запрошував на виставку присвячену морському дну. Даринка вирішила, що обов’язково відвідає галерею.

Побачене вразило її. Світлини затонулих кораблів, рибок, водоростей, каміння. Даринка відчула хвилювання, ніби якась стихія прокинулася у ній. Вона нікого не бачила, не чула.

Валентин спостерігав за дивною рудоволосою дівчиною. Відвідувачі уже залишили виставкову залу, але вона продовжувала роздивлятись світлини. Фотограф був украй задоволений такою увагу до своїх робіт.

Йому - сорок шість. Темне волосся з ледь помітними проблисками сивини, зморшки у кутиках очей і губ, приязне та усміхнене обличчя.

- Подобається?

Він нарешті зважився підійти. Виткі пасма волосся спускалися на її плечі. В Даринчиних зелених очах світилось не просто захоплення, а всепоглинаюча і дика пристрасть. Скромно зодягнена, у вухах крихітні сережки, але така яскрава й рокова.

- Подобається.

- Я хочу сфотографувати вас під водою. Вийде чудовий портрет.

- Справді?

- Обіцяю. Через два тижні їду на море. Запрошую.

- Може спершу познайомимось?

Вона посміхнулася, а він зніяковів. Кудись поділася рішучість. Він ніяково відрекомендувався:

- Валентин!

- Дарина! Ви усіх дівчат одразу запрошуєте на море?

- Ні! Навпаки. Нікого не беру з собою, коли їду знімати

- Щоб не заважали?

- Так!

- А я не заважатиму?

- Хочу зробити ваш портрет. Тож без вас це буде не можливо.

Даринка лиш на мить завагалася. Відвела погляд на світлини. І Валентин захвилювався. Він жалкував би решту життя, якби впустив нагоду познайомитися ближче з цією дівчиною. Якби там не було, а він мусів її переконати, щоб долучилася до нього у подорожі.

- Погоджуйтесь.

- Подумаю.

Ховала очі, щоб чоловік не збагнув: усе вирішено. Вона поїде із ним, куди б її не покликав.

Колеса позашляховика розпорошували гарячі піски Кінбурнської коси. Автомобіль то петляв у піщаних низинах серед заростів папороті й трави, то вкочувався в острови лісу, далі обгинав озера з вибіленими сіллю берегами. Після знову влітав у піщані простори. Краєвиди мінялись хутко, наче слайди.

Вони зупинилися в одному з готелів, що розташовувалися у селі Покровка. Пристойний ремонт, нові меблі, кондиціонер, інтернет – тут було все для комфорту, якого від сільського готелю навіть не чекали.

Цієї ночі Даринка погано спала, тому Валентин вирішив не будити її. Зробить портрет завтра, а сьогодні почне зйомки дна. Фотограф довго не міг обрати місце. На Кінбурнській косі хоч і не було орди туристів, утім зробити вибір було нелегко. Серед розмаїття трав'янистих ділянок прибережжя він чомусь обрав шматок голого берега. З білого піску витиналося два грубих уламки дерева. Очевидно воно померло давно, бо деревина вже втратила забарвлення. Набула білуватого відтінку, що мало відрізнявся від кольору піску.

Валентин зупинив джип. Неквапливо пройшовся берегом, перед тим як почати занурення. Чекав полудня. Це найсприятливіший час для фотозйомки дна: промені сонця, опускаючись на поверхню води майже вертикально, заринаються на максимальну глибину, подекуди сягають водоростей, що ростуть не надто  глибоко.

Валентин дістав з багажника акваланг, гідрокостюм і ласти. Встановив ширококутний режим зйомки, щоб уникнути спотворення відстані: під водою усе здається ближчим, аніж на суші. Далі помістив фотоапарат у жорсткий підводний бокс.

Занурившись, фотограф наближав об’єктив на метр чи півтора до об’ємних листків та суцвіть, до ліжників рожевої трави, що покривала каміння. З одного ракурсу робив кілька знімків. Досвід підказував, що вдалою може виявитися лише одна світлина.

Дарина прокинулася далеко за полудень, адже заснула лише на світанні. Тривога й передчуття чогось непевного розбудило її. Дівчина зіскочила з ліжка й побачила, що фотоапаратури немає. Визирнула у вікно: автівки не видно. Отже, Валентин поїхав до моря сам. Його телефон не відповідав. Хватькома одягнулась, розчесала волосся й вискочила з номеру.

Даринка мріяла насолоджуватися щастям, любов’ю. Але після того, як загинув Сергійко, так і не зважувалася підпустити до себе кохання. Дівчину називали зарозумілою та неприступною, наче бастіон. А вона боялася, що почуття можуть вбити. Боронила себе від переживань.

Та хіба могла опиратися Валентинові? Дорослий чоловік з першого погляду  сподобався їй. Не був схожим на легковажного підкорювача жіночих сердець. Він – надійний. Одразу це відчула. Спокушена, вона геть забула, чи то не бажала пам’ятати, що несе загрозу.

Тепер Даринка, наче шалена, бігла узбережжям -  то піщаним, то порослим корчастою травою. Море дихало вогкими трунками. Сонце освітлювало його води. Ще вчора вона насолоджувалася краєвидами, повітрям і сподіваннями, а сьогодні неслася без передиху. Падала, спиналася на ноги, відчайдушно мчала вперед. Може ще не пізно?

Коли захід сонця обарвив небо, знайшла Валентинів джип, а його – ні.

Через кілька тижнів потому як вода забрала Валентина, Дарина повернулася у село. У мами серед рудого волосся з’явилася сивина, а бабуня постійно хворіла. І тільки очі в обох -  вологі, блискучі, наче дитячі.

Знову подалася туди. Перетнувши город, занурилася у розбуялі зарослі кропиви, що сягали грудей. Ожина, переплетеними між собою пагонами, хапала її за ноги. Усе як колись. Попереду верби стоять міцним простінком, за яким ховається став.

Її верба постаріла. Даринка вибралася, як у дитинстві, на гілку. Тільки не гойдалася. Дивилася то на хмари, то на воду. Чому вона забирає коханих чоловіків? Надії,  примарне щастя  - усе лежало на дні ставка, і годі було здогадатися, як дістати їх звідти. Дратувало відчуття власного безсилля, але треба жити далі. Хоч залишилася з болем сам на сам. Не хотіла турбувати своїми стражданнями матір і бабусю.

- Доню!

- Мамо?

Даринка сполохалася, наче в дитинстві, коли мама сварила її. Дівчина й не помітила, коли вона прийшла.

- Доню, не сумуй. Така наша доля.

- Але чому?

- Не здогадалася? Батька твого вода забрала й діда. Русалчин у нас рід, - і скрушно зітхнула.

- Мамо, казки це. Які з нас русалки? Хіба у нас риб’ячі хвости замість ніг?

- Так, хвостів у нас не має, але тих, кого любимо, забирає вода. Я не дозволяла тобі гратися біля ставка й верби. Боялася за тебе. Хотіла вберегти. Думала, що верби й ставок роблять нас такими. Схоже ця напасть передається з покоління в покоління.

- Я вагітна.

Вони обоє зітхнули. Може народиться хлопчик?

Даринка спустилася з дерева. Жінки довго стояли над ставком, вдихали пахощі літнього надвечір’я.  Дослухалися до шелесту очеретів, до кумкання жаб, а потім рушили додому.