Аніма та анімус

18+

— Гей, ти! Чуєш? Як там тебе… Підійди.

Медсестра активно жує гумку й саме видуває величезний пузир. Він лопається, заліплює її пухлі губи та окуляри віртуальної реальності. Дівчина стягує окуляри й зиркає на старого.

— Ната, — каже вона. Підійшовши до ліжка, поправляє ковдру. — Що вам, пане Олесю?

— Ната! Більше не забуду, мала, чесне слово, — пацієнт усміхається, показавши свої білосніжні зуби. Зуби — це перше, що навчилися робити лікарі справді ідеально. І справді безболісно. Хороші міцні й білі зуби має навіть такий дряхлий хрін, як Олесь. — Слухай, Таню… Що там показує ця вся ваша медична матюкня?

Ната дивиться на монітор з життєвими показниками пацієнта й стенає плечима.

— Усе норм, пане Олесю. Стабільно.

— Норм? Реально? — Олесь витягує шию та щулить очі, намагаючись роздивитися цифри. — Дивно. Бо я, мала, відчуваю... Сьогодні капець. Останній день.

— Та не гоніть, пане Олесю! Ми ж в одній каюті на Землю летимо, забули?

Медсестра раптом замовкає. Вона більше не усміхається й Олесь знає, чому.

— Про транспорт щось чути?

Вона хитає головою й присідає на краєчок ліжка.

— От коли вони нарешті прилетять за вами, — каже старий, — я своєю зморщеною дупою зайве місце займати не буду… Гей, мала, чуєш? — він злегка штурхає медсестру ногою. Він питає: — Зробиш для мене щось? Остання послуга, чесне слово.

— Якщо скажете правильно, як мене звуть! — вона награно відвертається й задирає підборіддя, наче вередливе дівчисько.

Старий морщить лоба. Він бубонить:

— Таня… Тата... Ні-ні… Ната!

Медсестра регоче.

— Та ви пам’ятаєте все чудово, просто приколюєтеся з мене!

— Слухай, мала, — каже старий. — Мені реально залишилося ще сьогодні… Ну може завтра…

— Пане Олесю…

— А найкращий спосіб померти знаєш який?

Ната стенає плечима.

— Уві сні?

— Хрін там. Під час траху. Взагалі ідеально — коли кінчаєш. Кінчаєш і кінчаєшся, прикинь?

Медсестра хмурить брови й зиркає на старого, а потім прискає сміхом.

— А ви вмієте підкотити, старий хрін! — вона плескає Олеся по колінці. — Мій останній день, мала! — дуже влучно мавпує старого вона. — Виконай моє останнє бажання, мала! Ви були так близько! Майже вийшло!

— Ой, Танюха, ладно! — Олесь шкіриться й махає рукою. — Я тебе вграв би ще місяць тому, щойно сюди заїхав. Але ніт. Я в житті люблю тільки одну жінку. Мою Леську. І в її обіймах хочу сконати.

Він відвертається й дивиться на голографічне зображення проєктора на тумбочці. Простягує руку, його вузлуваті пальці проходять крізь яскраву світлину всміхненої жінки з напрочуд моложавим загорілим обличчям і сивим волоссям, що розвивається на вітрі.

— Мала, — каже Олесь. — Ти можеш помогти мені влізти в аніму?

— Це може бути небезпечно для вас… — протестує Ната, але старий її перебиває:

— Облиш, уже пофіг.

Він каже:

— Я чомусь погодився летіти на той грьобаний Марс. Хоча, це Леська мене й умовила, бо то ж була моя мрія ще з дитинства. А не треба було. Поки я був у місії, вона захворіла. Спершу перестала ходити, а потім навіть вставати. Ще якийсь час вона записувала для мене відоси або просто писала в месенджер. Та вже рік не може й пальцем поворухнути. Я думав, що встигну побачити її, перш ніж... Та бачиш, ми тут застрягли. І мені щось зовсім хріново.

Олесь дивиться в ілюмінатор і каже:

— А дім, бляха, так близько...

Підібравши соплі долонею та шморгнувши носом, й Ната витирає руку об халатик і дивиться на блакитну кульку Землі в чорному безкраї космосу.

— Але вона зараз в анімусі — ми так домовилися, — Олесь хапає і стискає вологу долоню медсестри. Він каже: — Якщо я під'єднаюся до аніми, якщо почну сеанс, я вірю, що вона все відчуватиме.

Він шепоче:

— Я знову кохатиму її, знову торкатимусь її, знову відчуватиму. Отак я хочу померти, мала.

Ната схлипує, висмикує руку з його чіпких пальців і швидко вибігає з палати. Вона повертається за пів години з санітаром, який везе на каталці екзокостюм. Поки він допомагає старому влізти в аніму, Ната дивиться на дисплей з життєвими показниками й хмуриться. Дивно, але вони справді погіршилися, як і віщував Олесь.

Він дуже блідий. Коли Ната кріпить на нього датчики, відчуває, що його шкіра якась холодна й липка.

Нарешті старого під’єднують до аніми. Він глибоко зітхає і скло шолома біля його рота злегка пітніє.

— Танька… — каже він через силу. — Ще одне прохання. Це точно останнє, чесне слово.

Медсестра вичавлює із себе усмішку й киває.

— Звичайно, пане Олесю.

— Після того, як я сьогодні сконаю, і ви мене виколупаєте з цих грьобаних обладунків… Ната нахиляється ближче, бо голос старого стає дедалі слабшим. І він каже:

— Запрограмуй аніму, щоб вона автоматично конектилася до анімуса Леськи раз на день. Хай вона думає, що я ще живий, поки штучний інтелект трахатиме її замість мене. По-любому він за стільки років добряче навчився це робити, ге? Поки вона сама не… Коротше, ти зрозуміла?

Ната мовчки киває. А старий світиться:

— Ну, поїхали. А ми з тобою ще зустрінемося, Нато. І ми тобі віддячимо… — усміхається він і шепоче: — Я іду до тебе, моє кошенятко.

Історію пана Олеся, який застряг на Місяці, де й помер, не встигнувши повернутися до своєї дружини на Землю, розповіла мені сама Ната, колишня медсестра Госпітальєрів. Це сталося тридцять років тому, в розпал Кризи. Ресурсів катастрофічно не вистачало, але позаземні бази зрештою все ж таки евакуювали. А потім почалася Велика війна. Усі космічні програми згорнули, аж поки не винайшли фотонні двигуни, що стало початком другої, «післяпаротяжної» ери освоєння космосу.

Я спілкувався з Натою, коли збирався на Місяць у складі комерційної пошукової групи. Ми опитували довоєнних поселенців — з’ясовували, що їм відомо про силу-силенну обладнання, яке залишилося на Місяці й Марсі.

Власне, ми шукаємо аніми та анімуси виробництва київської компанії «Промінь». Корпорація збирає по всьому космосу нічийні екзокостюми, лагодить і знову продає. Вважається, що це дуже екологічно.

Екзокостюми спершу розробляли для ґеймерів. Вони дозволяли відчувати гравцеві все, що відбувається в грі — тепло, холод, запахи, навантаження й навіть біль. Одне слово, повний ефект присутності. Не важко здогадатися, що дуже скоро екзокостюми взяла в оборот секс-індустрія. Це була революція в галузі. Тепер будь-хто міг реалізувати будь-які фантазії. Будь-які! У віртуальному світі користувач міг обрати собі зовнішність, стать, вік, або за окрему платню придбати кілька аватарів і змінювати їх щодня. Віртуальний світ дозволяв все, що забороняв світ реальний — хочеш, займатися сексом з будь-ким і в будь-який неприродний спосіб, хочеш — катуй, а хочеш — убивай. Або дай убити себе. Ніяких табу. Абсолютна свобода.

Та понад усе користувачі все ж любили зустрічати у віртуальному світі аватарів одне одного. І трахатися з «теплими», цебто живими людьми. Кажуть, що ніякий штучний інтелект не зробить так приємно, як людина. Утім, я вірю в прогрес. ШІ навчається напрочуд швидко. Боти мало чим відрізняються від людей. Вони завжди хочуть і не тиняються у віртуальному світі просто, щоб подивитися, про що подружка розповідала.

Закохані під час довгої розлуки могли не просто побазікати в Скайпі, тепер вони могли торкатися, пестити, цілувати, одне слово, цілком натурально вграти одне одного. Про таке першовідкривачі білих плям на мапі раніше могли тільки мріяти. А їхні потомки, як от старий Олесь, пацієнт клініки Госпітальєрів на Місяці, саме так спілкувався з дружиною Лесею, прикутою до ліжка на Землі.

Аніма й анімус — найкрутіші сексуальні іграшки всіх часів — принесли світу спокій і злагоду. Стало в рази менше подружніх зрад і розлучень, статевих захворювань, а сексуальні злочини залишилися в минулому. Можу припустити, що це могло стати однією з причин Кризи — дивно, що людство не повиздихало, як лабораторні пацюки, яким учені дозволили стимулювати свій центр задоволення. І вже геть незрозуміло, як людей згодом змусили вилізти зі своїх екзопанцерів і піти на Велику війну.

Я стою перед порожньою анімою на Місячній базі Госпітальєрів. У палаті, про яку мені розповіла колишня медсестра Ната. Вона доволі точно описала базу і палату Олеся. Запам’ятала на все життя. Я торкаюся сенсора керування, він видає інформацію про власника аніми й показує його голограму. Олесь Рудий. Чоловік з худим обличчям, впалими щоками й коротким сивим їжаком на голові. На тумбочці ледь жевріє світло проєктора. Придивляюся до голограми — це всміхнена жінка з напрочуд моложавим загорілим обличчям і сивим волоссям, що розвивається на вітру. Зворушливо.

Я збираюся запустити тестову програму, щоб визначити, чи справний екзокостюм, коли шолом зі скляним забралом раптом освітлює бліде рожеве світло. Аніма справна. Ба більше, вона весь цей час була активна — працювала від аварійного живлення. Виходить, раз на день, як і запрограмувала Ната, аніма відправляє запит. Тридцять років після смерті власника штучний інтелект прикидається ним і закликає до злягання, волаючи в холодну порожнечу космосу. В нікуди. І сподівається на відповідь.

Я виходжу з палати, й коли двопільні автоматичні двері зі скрипом зачиняються, шматком труби, який знаходжу поряд, розбиваю кнопку відкривання. У звіті я напишу, що один з трьох екзокостюмів типу аніма на Місячній базі Госпітальєрів зруйнований і не підлягає відновленню. Я не знайшов у собі сили його вимкнути. Це ж ніби власноруч прикінчити старого Олеся. Сподіваюся, що завалений рештками медичного залізяччя екзокостюм на покинутій медичній базі ніхто не знайде.

Аніми та анімуси ми збираємо, крім того, на Марсі, супутнику Юпітера Європі й кількох космічних станціях. О так, гратися в дорослі ігри кортіло всім однаково: і прищавим малоліткам на Землі, і суворим першопрохідцям космосу десь на околиці сонячної системи. Наші знахідки зберігаються на базі Корпорації під Києвом на спеціальному складі. Я вперше бачу стільки екзокостюмів в одному місці: вони висять нескінченними рядами у велетенському ангарі. Ніби теракотова армія в законсервованій гробниці китайського імператора. Такі ж нерухомі, але і в них майже напевно є душа. Як і глиняні вояки, начеб кожної миті ладні зірватися з місця й захищати свого володаря, анімуси та аніми тільки й чекають команди — вони готові знову бути дівчатами та хлопцями, і дівчато-хлопцями, бути мною і вами, витримувати наш біль і відчай, брати на себе наші страхи, абсорбувати ненависть і всотувати як губка наші гріхи. Аби тільки вони залишалися в їхньому віртуальному світі.

Я проходжу повз ряди екзокостюмів. Деякі з них такі старі, що скидаються на використані, всохлі на сонці велетенські презервативи. У мене в руках — спеціальні прилади, за допомогою яких я повинен знайти у сховищі секс-іграшок непроханого гостя. Кілька працівників поскаржилися, що чують в ангарі дивні звуки, а найвразливіші навіть божилися, що бачили привид. Натомість, я впевнений, що гість таки з нашого світу.

Раптом я бачу рожево-фіалкове свічення десь поміж рядами. Якби я не був скептиком, сказав би — примарне свічення. Хоча моє електронне знаряддя не фіксує ніякої органіки. То як же ти від мене ховаєшся, непроханий гість?

Я йду повз звисаючі зі стелі екзокостюми та знаходжу потрібний. Ось він, порушник громадського спокою. Усього лише анімус. Це його шолом світиться примарним рожевим світлом. Я дивлюся на нього й раптом усвідомлюю, що прямо на мене з анімуса так само хтось витріщається.

Я думаю: то працівники мали рацію, тут оселився привид. Я роблю крок назад і думаю: енергія не виникає з нічого і не зникає безслідно, вона лише набуває різних форм. Не відводячи очей від примари в скафандрі, я думаю: людина пережила в цьому екзокостюмі стільки приголомшливо сильних емоцій, що її енергетичний слід залишився тут навіки. Мине ще кілька нестерпно довгих секунд невизначеності, поки я допетраю, що витріщаюся на власне відбиття.

Деякі власники екзокостюмів замовляли дзеркальне покриття скла шоломів, щоб їхні обличчя ніхто не бачив, коли вони кінчають. Утім, це було доволі небезпечно, адже якщо з людиною під час сеансу трапилося б якесь лайно — напад абощо, ніхто не зміг би того побачити й допомогти. Тому дзеркальні шоломи замовляли нечасто.

Я ще відсапуюся, ніби пробіг зо три кілометри, й торкаюся сенсора керування. Він видає інформацію про власника та його голограму.

Олеся Руда. Усміхнена жінка з напрочуд моложавим загорілим обличчям і сивим волоссям, що розвивається на вітру. Анімус працює від аварійного живлення, він активований. І автоматично раз на день приймає запит від аніми Олеся. Я перевіряю дату активації: коли старий напередодні своєї смерті попросив запхнути його до аніми, Леся, ймовірно, була вже мертва. Напевно, поряд з її накритим охололим тілом була якась медсестра, така собі Ната, Таня, чи, можливо, Тата, яка побачила вхідний виклик на анімус і скрушно зітхнула: «О, пане Олесю, ви ще не в курсі...» А тоді запрограмувала анімус Лесі на автовідповідь. І не вимкнула. Як не вимкнула аніму пана Олеся його медсестра. Отже, старому завжди відповідали. Усі тридцять років. Тридцять років мертвий Олесь приходить до своєї ненаглядної мертвої Олесі і їхні проєкції займаються сексом.

Ангар Компанії такий великий, справді велетенський, що мені не складно добряче заховати анімус Олесі. Звісно, я його не вимкнув. Це ж ніби власноруч прикінчити їх обох. Стосовно недостачі екзокостюма щось вигадаю. Зрештою, що таке бюрократична тяганина або навіть і штраф у масштабі всесвіту?

Всесвіту, який невідворотно рухається від порядку до хаосу, де трапляються кризи, війни, люди вбивають одне одного, руйнують планету й летять далі, підкорюючи нові й нові світи, водночас зірки невпинно віддаляються, розлітаються геть галактики, нескінченно розширюється космічний простір. Але стає так тепло, коли серед всієї цієї грьобаної ентропії трапляється щось більш-менш постійне, як от любов. І загублені поміж зірок ті галактик, планет і квазарів кохаються й кохають одне одного Олесь і Олеся.