Hiromi Kawakami. Under the Eye of the Big Bird / Translated by Asa Yoneda. Granta Books, 2025. 288 р.
2025 року один із романів Хіромі Кавакамі — «Під оком великого птаха» (Ōkina tori ni sarawarenaiyō) — потрапив до фіналу Міжнародної Букерівської премії. Відзнаку цю присуджують за найкращий перекладний роман англійською мовою. Книжка Кавакамі не перемогла, але привернула до себе увагу навіть ширшу за книжку-лавреатку.
Мейнстримні премії першого ряду завжди сторожко ставляться до жанрової прози, але ці перестороги тут же зникають, коли ідеться про японську літературу. Та ж Кавакамі, Банана Йосімото, Саяка Мурата, Нацуме Сосекі з їхньою прозою на межі і трішки за межею «художньої умовності другого рівня» ходять до списків англо-американських премій, ніби на роботу. Мовби актуальна японська проза сприймається неоригінальним читачем за замовченням як химерна, фентезійна, в широкому сенсі неміметична.
Втім, «Під оком великого птаха» у фіналі Міжнародного Букера — осібна розмова, бо це навіть не широка за визначенням спекулятивна фантастика, а суто дистопія з акцентом на демографії, тобто аж надто вузький жанровий різновид (японською книжка вийшла аж 2016 року, до речі). Однак ідеться все ж про роман все-таки однієї з найвідоміших японських письменниць — Хіромі Кавакамі, яку багато і, говорять фахівці, дуже добре перекладають англійською (цими перекладами я і буду послуговуватися). Кавакамі — зірка того сегменту, котрий (за відсутності точнішого терміну) звуть off-beat fiction. Із такою репутацією вона могла «контрабандою пронести» в букерівські списки будь-яку химеру… До речі, саме це вона і зробила.
Під дзельквою (це різновид в’язу, і він має переказати вітання споживачу міських легенд «вулиці В’язів») лежить велика шмата, напевно, фуросікі (хустка, яка трансформується в торбинку-вузлик, спочатку лише для відвідування лазні — асоціація з ритуалами забруднення-очищення має бути уже тут). Вона прогулюється і піднімає ту шмату, під нею – дитина, котра під тією тканиною живе і просить дати їй спокій. Наступного дня вона знову заглядає до дитини і хлопчик переїздить до її квартири. Живуть разом: він танцює після купання, вислуховує скарги на її роботи і коханців, часом іде з дому, але вона його знаходить і повертає. Вони живуть тридцять років разом, вона постаріла і навчилася боятися смерті і вже майже певна, що хлопчик — не людина, адже він не навчився старіти і навіть не дорослішає. «Нащо ти тут?», — питає його нарешті. «Секрет», — відповідає він.
Флеш-оповідання Кавакамі зі збірника «Люди просто по сусідству».
Оповідач бродить узбережжям, якісь натяки на те, що планує вкоротити собі життя. До нього чіпляється старий неборака, як він потім скаже, 200-річний, адже життя восьминога щодо людського йде в пропорції років 100 до 1. Так, він восьминіг. В обмін на випивку в місцевих наливайках він розказує свою історію: учепився в дно рибальського човна, вибрався на берег, скуштував батат (яка смакота), спокусив і задовольнив жінку (Так легко довести людську самицю до оргазму! Бачили картину «Пірнальниця й восьминіг»? То з нього малювали!), пішов до неї в прийми, але гроші заробляти не вміє, то вона його вигнала, потім наступна і ще одна. Тепер він купує батат на гроші випадкових співрозмовців і переслідує нічними вулицями жінок. Забув, як бути восьминогом, але час вертатися в океан. Чоловік розчиняється в темряві на пляжі. А оповідач, який його слухав, починає поволі перетворюватися на восьминога.
Класична (формально) новела Хіромі зі збірника «Палац Дракона».
У хітовому романі авторки «Портфель» (він існує ще в перекладі «Дивна погода в Токіо») просто посеред красивого любовного роману 40-річної жінки і її колишнього вчителя, старшого за неї на 30 років, герої опиняються на якомусь узбережжі. Воно є іншим виміром, котре часом відвідує сенсей, а тепер і учениця знайшла туди вхід. Так нібито й мало відбутися зближення закоханих, які бояться визнати цю любов, але вони лише слідкують за роботою рибалок. Це сюжетна обманка. Ніяк, у жодний спосіб, на сюжет це не впливає і в інший вимір коханці більше не повернуться. Але і структурно зайвим цей елемент вторгнення іншої реальності не назвеш: еротичне кохання Хіромі озвучує в тому романі як стан зміненої свідомості, спроможний формувати нові світи (ні, не метафорично, дуже буквально). У той вимір з пляжем, до речі, можна зайти лише п’яним і вийти разом із втратою свідомості від алкоголю.
Зрозуміло в цілому, до якої прози авторка привчила вже свого англомовного читача, правда ж? Її проза так чи інакше обмірковує існування двох рівноцінних, принципово непізнаваних світів, які не конфліктують, але посутньо впливають одне на одного. Тому, хто переживає вплив подій і феноменів з іншого світу, знати про них не треба, його віра чи недовіра нічого не варта. Це не два комплементарно-ворожі світи, що їх оспівували романтики, а радше аналітика можливих світів, мультивсесвіт.
Такими були горизонти очікування від нової прози Кавакамі.
І тут з’являється на тому горизонті «Під оком великого птаха».
Будь-що у вимірі роману існує спочатку буквально — як явище чи річ. Потім стає системою явищ чи речей, жмутком копій. І, нарешті, буде символом. Цей шлях в романі проходять всі феномени і речі.
Скажімо, птах тут існує буквально: велика пташка-носоріг (Bucerotidae), яку при собі має один із архітекторів нового світу Ієн Чен. Тут цікавинка: із характерних дзьобів цих птахів робили головний убір священиків племені Ніші, а за багатьма байками, птахи-носороги відмовилися сісти на ковчег Ноя і бозна-яким дивом вижили. На цю птаху звертає увагу дівчинка Емма, що має надприродні здібності (вона телепатка) і що має стати однією з «наглядачів», із ДНК яких постануть генерації клонів-наглядачів. Таких обдарованих малят збирають Ієн Чен і Якоб О’Ніл, точніше не вони, а їхні клони. У птаха-носорога підселяється Якоб, котрий уміє синхронізувати свідомості з усім живим: біологічне тіло Якоба не має кінцівок, він не рухається, а переміщується за допомогою великого птаха. Коли Якоб зливається з птахом-носорогом, той перетворюється на тенґу (вітаю у символічному вимірі), на міфічну істоту-відлюдника, духа, напівлюдину. Погляд птаха-тенґу фіксує тих, хто в цьому світі має стати Наглядачем — це уже метафора, прошита в назві. Тенґу може навчити подорожнього, котрий його не злякається, мистецтва виживати. (Ви ж уже звернули увагу, що та птаха у різних контекстах — завжди про виживання?).
І, нарешті, «під наглядом/під оком» тут є умовою існування всього світу, кожна істота тут має шанс зустріти Творця. І, до речі, він тут не один, а щонайменше три: пара чоловіків, дівчина і ШІ у формі жінки. Ну, бо і апокаліпсиси тут три, і умовних Ноїв також буде три.
NB: в романі різні історії різних персонажів перемішані, перемежовані. Відбуваються події протягом більше як п’яти тисячі років, але ми їх бачимо не за хронологією. Хто з героїв стоїть на якій відмітці в календарі, можна спробувати зрозуміти хіба в останньому розділі, і то сильно напружившись. Там же можна збагнути, хто кому бог, а закінчується роман так само, як і почався — планета помирає втретє, напевно, уже остаточно, а людей на ній уже нема, хоча схожі на людей істоти є. Людей від істот-схожий-на-людей відрізнити буде нелегко. До того ж, клонів тут звуть іменем оригіналу, з якого робили копії, тому з іменами тут повне макондо: тим самим словом зветься добрий десяток різних персонажів. (І якщо мій переказ сюжету буде виглядати трішки хаотично, не стріляйте в піаніста, бо така тут партитура).
Авторка та перекладачка роману
Десь в наші часи починається загострення демографічної кризи, нації зникли, держави не здатні функціонувати. Тоді двом науковцям спадає на думку перезапустити еволюцію. Вони розгортають проєкт, котрий триває наступні п’ять тисяч років.
По-перше, кризу треба перетворити на катастрофу і максимально посилити стрес серед спільнот, які залишилися. Вголос не проговорюють, але, здається, екстремальний стрес тут спричинили ядерною катастрофою. По-друге, уцілілі спільноти слід максимально ізолювати одна від одної в різних кліматичних зонах. Імбрест таких спільнот зрештою закріпить корисні навички — корисні саме для природних умов, де опинилися люди, відповідно до природного відбору.
Нам покажуть одну таку спільноту з двома праматерями, Рієн і Хавою. Вони сестри по батькові. Жінок в двадцять разів більше. Вони мають за мужа того самого чоловіка. Родять від нього доньок: чотирьох чи п’ятьох, які згодом також стають дружинами одного чоловіка — Куана. Рієн порушує закон про інцест, але при цьому родить від Куана сина. Рієн стає одною з Наглядачок.
За табу на інцест (всі інші репродуктивні заборони зняті) і за тим, щоби не змішувалися племена, якраз мали наглядати Спостерігачі — спеціально відібрані люди з надздібностями і їхні клони. Задача — зберегти генетичне різноманіття і виживання найсильніших. Штучні умови продукують мутації, пришвидшують еволюцію.
Проєкт провалився. ШІ, котрий власне і менеджерив ініціативу Якоба і Ієна, закриває лабораторію, та припиняє клонувати Наглядачів і самих Якоба з Ієном.
На світі за пару тисяч років залишаються дві біологічні людські істоти — сестри Лама і Елі, вони мають тривалість життя більше 300 років (це благо мутації якраз). Дівчат виховує остання Велика Матір – форма, яку набув ШІ. Матір пропонує Ламі навчитися самостійно вирощувати людей.
Зрештою, дівчині вдається на основі ДНК птахів, риб, звірів, рослин створити гомункулів, але людей вона виростити не спроможна. Тисячі гомункулів вважають сестер за богинь. Лама й Елі відчувають нарешті наближення смерті.
Релігії в цьому світі зникають разом із людьми ще на самому початку кризи. Ні, уцілілі не стають враз атеїстами, віра не зникає, але людей надто мало, аби могли існувати закриті системи розвинутих релігій. Втім, з кожним новим «деміургом» цей світ актуалізує найбільш відповідний йому міф про Сотворіння. Близнюковий міф, вірування про діоскурів корелює з етапом Якоба і Ієна (найближчі до них Іоскеха і Тавіскарон, аж до прямих цитат). Світ, де панує ШІ і мережа Великих Матерів, реалізується в християнському культі Діви Марії, яка родить, будучи непорочною, і не годна померти, але спроможна віднестися. Етап, коли нове людство започатковує Лама (і євангеліст її Елі), є поверненням до тотемізму (розкішно продумане).
Роман розпочинає історія міс Ікуко і міс Тіакі, котрі з великою родиною прямують до гарячих джерел. Ікуку п’ять років тому вийшла заміж за міцного чоловіка й виховує їхніх дітей. Тіакі давно вдова, вона допомагає Ікуку. Родини тут не нуклеарні, а щось типу комун. Дітей поставляє Фабрика неподалік. Вона виробляє дітей і їжу. В основі ДНК кожної людини є ДНК якоїсь рослини чи тварини, тому й створюють колективні родини, аби у вихованні брали участь всі види. Проте хто саме позичив тобі ДНК — таємниця, її дізнаються після смерті твої рідні. В скелеті є спеціальна кістка, на якій відбивається обрис прародителя (ну, власне, тотем). Якщо походить від людини (це рідкість, бо людські стовбурові клітини надто крихкі), то такої кістки немає, і на руки родичам видають кісточку з кадика. Таку від чоловіка отримала Тіакі (але ми вже знаємо, що то брехня, і серед них немає істот з ДНК людини). Живуть люди мало зазвичай мало, стільки ж, скільки їхній «прабатько»-звір, помирають раптово. Ікуку заміжня уже вдруге, вона у чоловіка — шоста дружина. Дітей Ікуку виростила уже понад п’ятдесят, всіх не пам’ятає, вона їх виховує до дорослого стану — від 3 років до 3 місяців. Вони живуть на території колишньої Японії, котра за їхніми повір’ями зникла років сто тому. Вдова Ікуку отримає після смерті чоловіка кістку з обрисом дельфіна. Водночас Ікуку забороняє комусь вимагати її кістку: «Нікому не дозволено знати моє походження». Мета всього живого в цьому світі проста і просто озвучена: «Ми мусимо ростити дітей, щоби підтримати біологічне різноманіття генетичної інформації, котру маємо зберегти».
Робимо крок назад.
Серед сотворених ШІ за допомогою Якоба і Ієна істот виділялося два племені. Одне розвинуло максимально емпатію, створило спільноту з відкритими системами, груповими родинами, екологічною філософією. Цю цивілізацію знищив один зі Спостерігачів. Істоти, на погляд людини, були потворними і грішними, тому спостерігач отруїв річку, і всі первістки цієї цивілізації загинули (косплей кари єгипетської). Другу спільноту сформували генномодифіковані люди-рослини (ми в книжці почуємо монолог такої особи — найцікавіший з фрагментів). Розвинена цивілізація не знала війн і конфліктів, адже не мала обмежень у ресурсах. Чистокровні фотосинтезували, а напівкровки годувалися шматками своїх батьків-чистокровних. Ті відновлювалися, але зелений хлопака нам розкаже, що був культ тих фотосинтезуючих, які дозволяли себе з’їсти повністю. Ясно, що це натяк на євхаристію. Але цікавішою є паралель з тотемними віруваннями, які існували в Океанії і в Східній Африці: там покровитель племені приходив, коли його кликали на допомогу, відривав від себе шматки, щоби нагодувати своїх дітей, а тіло його тут же регенерувало. В світі Кавакамі цивілізація істот, здатних для фотосинтезу, буквально заснула. Вони віддали перевагу спогляданню, у них не було конкуренції, яка мотивувала б до розвитку, вони просто засинали і впадали в анабіоз (десь на землі, певно, є іще такі істоти).
Дещо саркастичне загравання з тотемними віруваннями, не-маніхейськими за своєю природою, в романі проявляється у чергуванні Ми-оповіді і Я-оповіді. Є десятки оповідачів, які говорять до нас від Я. Але кілька фрагментів — у фіналі й на старті — хтось говорить від Ми. Від Ми говорять тоді, коли хочуть сховати того самого, хто має право розказати свою історію. Кавакамі дає право розказати свою історію десятку істот, котрі потім виявляються гомункулами, клонами, ШІ — ніколи не людиною… Кавакамі — золото, пані моцно уміє в іронію, й не кажи. «Так дивно думати, що є люди, які є не Я». Це слова однієї з головних героїнь — Спостерігачки. Ні, це не поетизм. Вона — одна з сотні клонів. Це Ми пояснить нам в своєму монолозі Велика Матір:
«Можливо, ви помітили, що я кажу ми. Не хочу вас бентежити цим. Я використовую його для означення всього людства, маю на увазі і вас осібно. Вам чомусь завжди важило, щоби вас визнавали як автономних особин чи як невеликі групи, вам не важило ціле. Та нині я звертаються до вас всім разом — як до цілого».
Світ Кавакамі насамперед про міфотворення, а уже за тим — про відтворення біологічних істот.
В одному з інтерв’ю про «Великого птаха» авторка розказувала, що її до твору спонукала аварія на «Фукусіма-1» в березні 2011 року. Її перелякала наочна демонстрація того, що людство не здатне контролювати технології, котрі створило. Її зачарувала ідея обмеженості творця. Власне, «Великий птах» — репліка в диспуті, чи спроможний Бог підняти камінь, який сотворив. І тут ця репліка набуває вигляду дистопії з чітким ухилом у НФ. Колись Урсула Ле Гуїн прозорливо відзначила: технології й наука сприймаються в сучасній західній культурі як героїчні начала, як битви зі стихією і хасом. За такого підходу у фіналі буде або тріумф, або трагедія — третьому не бувати. Кавакамі моделює світ, де технологія стає знаком народження стихії з хаосу. І так, у фіналі очікує таки трагедія, тут без варіантів.
