O’болонський екстрим

- Молодий спеціаліст? Так, добре-добре... Магістратура на „відмінно”, досвід роботи, деякі наукові наробки. Ми Вас беремо на посаду асистента.

- Асистента!!! Але ж я був викладачем!

- І де? У коледжі! – зневажливо пхикнула завідувач кафедри. – А у нас – УНІВЕРСИТЕТ! Чи знаєте Ви, молодий чоловіче, що нещодавно ми підписали Велику Хартію? Ми навчаємо за О’болонською системою! А в якому гоноровому приміщенні ми розташовані! В якому престижному районі!

Університет, правду кажучи, був так собі – так саме, як і район. Навіть коледж, з якого він пішов, мав набагато кращу репутацію. Проте зростати у кар’єрі треба, а пертися до одного з тих славетних закладів, вступити куди – недосяжна мрія багатьох – безглуздя. Нічого, буде й в нього свято! Ось захистить дисертацію, стане відомим науковцем – всі двері будуть для нього відкриті.

Солодкі мрії перервав голос завідувачки:

- Ви будете викладати методику.

- Методику?! Як так – методику? Я – фахівець з граматики. Напрямок моїх досліджень...

- Ви маєте науковий ступень?

- Ні, тільки збираюся вступати до аспірантури. Проте є майже готова стаття...І – практичний досвід викладання.

- Ось і добре – методи навчання знаєте. А фахівці з граматики у нас  – поважні науковці. Чи може, відібрати години у них й надати Вам, пане асистенте?

- Ні-ні. Дякую.

- Ось ваше навантаження. Четвертий курс, перший семестр. Курсові – двадцять студентів, виробнича практика –п’ятдесят, лекції та семінари – десять груп. Студенти пишуть курсову роботу, потім йдуть на практику. Після цього – аудиторні заняття.

- Я, мабуть, щось не так почув. Спочатку – аудиторні заняття, потім – практика, а після цього – курсові. Вірно?

- У навчальному плані записано: „курсові роботи – практика – навчання”. Ми не сперечаємося з Паном Ректором. А Ви щось занадто сміливі як на  асистента, викладача коледжу. Побачимо, як Ви працюватимете за вимогами О’болонської системи.

*     *     *

- „Вчитель пояснює правило”. Ні, це неможливо! ЯК саме він його пояснює? Пише на дошці? Наводить приклад? Малює схему? Танцює? Співає?

Студентка кліпала очима.

- Ну... Пояснює. Щоб учні зрозуміли.

- Добре. Я – учень. Поясни це правило мені – щоб я дослухав до кінця і зрозумів.

Студентка почала щось белькотіти.

- І це – у п’ятий раз! – позіхнув він. – Краще б скатала! Та й тоді – не факт, що не збовкне якусь дурість на захисті! І таких – більше половини! Проте... Що з них взяти? Методики не викладали, а курсові писати вимагають. Дивний якийсь навчальний заклад...

Студентка, нарешті, пішла. Він безсило обхопив руками голову. Треба відпочити... Нічого, залишилося недовго. Перший захист – післязавтра.

- Завтра треба здати робочі програми. Ви не забули? – крізь сон почувся голос лаборантки.

*     *     *

- Що це? Ви ще не навчилися складати робочі навчальні програми!?

Завідувачка була розлючена.

- За два роки роботи у коледжі проблем з ними в мене не було.

- Коледж... Зрозуміло! Звідки вам...

Добре. Ось зразок. У Вас – тиждень.

- Але це – тиждень Захисту! – промимрив він, з острахом узрівши грубу теку – з півсотні сторінок, не менше!

- Що важливіше – якісь курсові, чи Робоча Навчальна Програма, без наявності якої Ви не можете бути допущені до викладання?

Питання, звісно, було риторичним. Похід до наукової бібліотеки знову відкладався.

*     *     *

- Об’єктом дослідження є...

Він примружив очі. Це – не його студентка. Можна подрімати після чергової безсонної ночі.

Йшов третій день захисту – на диво, без ексцесів. Всі отримали непогані оцінки, навіть дурепа з „правилом” спромоглася захиститися на „добре”.

... Ось і його „красуня”. Цікаво, чи проскоче? Це – найтяжчий випадок – розпочала роботу за день до захисту. Щось списала, щось він підказав. Промову диктував у коридорі перед захистом.

Проте – як самовпевнено тримається! Навіть члени комісії прокинулися. Зараз задаватимуть питання... О ні!

Пронесло! Студентка здалась усім настільки переконливою, що комісія вирішила обійтись без запитань.

За останню студентку він не хвилювався. Вона, єдина з усіх, працювала у школі, і добре розумілася на власній курсовій: сама підбирала приклади завдань, писала конспекти уроків. Слухати її було справді цікаво.

Нарешті скінчилося! Студентів виставили за двері, розпочали обговорення. Спочатку виступила голова комісії – доцент кафедри теорії літератури, потім – дві амбіційні дівулі з його рідної кафедри. Черга дійшла до старого професора. І почалося...

- Не розуміються на предметі... Неструктуровані відповіді... Некоректне визначення предмету і об’єкту досліджень... Невідповідність окремих робіт темі...

Це – загальні враження. Потім дідуган пішов конкретно по студентах. Аналіз кожної роботи тривав чи не довше, ніж захист. Члени комісії нервово поглядали на годинники.

- Чи довго ще нам слухати цю маячню? – вибухнув його колега, теж професор і теж сивий, але молодший років десь на двадцять. – В мене справи!

- В нас теж! – підхопили хором всі члени комісії. – Можливо, пан професор...

Оратор почервонів з люті.

- Якщо Вам нецікаво – можете йти! Але саме Ваша студентка допустила під час захисту найбільше ляпів. Її робота має вигляд...

- Та в неї інтелекту нема! Вона з Інтернету скачала!

- І Ви вважаєте, що це – нормально?!

- Тут половина таких! Ваші, до речі, теж.

- Я саме про свою зараз і кажу. Її рівень...

- Мені це нецікаво!

- То йдіть геть!

- Сам іди! Чого причепився!

- Геть!!!

- Не смій мені наказувати!

Молодший професор підвівся, схопив старого за комір. Розпочалася бійка.

- Не треба! Заспокойтеся! – квоктали навколо дівулі.

Розпалені вчені мужі їх не чули.

Нарешті, дідугани вгомонилися. Молодший пішов, гримнувши дверима. Старший смоктав валідол.

- Що – виставляємо оцінки? – підхопилася голова комісії. – Наш шановний професор трохи перевтомився, понервував – не будемо його турбувати. Згода?

Я пропоную...

Все обійшлося, як і вчора. „Відмінно”, „добре”, „відмінно”... „Його” ледарка теж ледь не схопила „відмінно”. Не витримав – втрутився, вказав на окремі недоліки. Поставили „добре”.

- Непогані результати – вдоволено підсумувала голова комісії. Але... Чи не занадто? Пан професор правий – рівень наших студентів не дуже високий, а оцінки.... Жодної „задовільно”...

Дайте-но мені останню роботу. Скільки за захист? „Відмінно”? Ви, мабуть, жартуєте? Керівник – молодий спеціаліст, асистент. Він що, знає справу краще за професора, вихованці якого поставили „добре”? „Добре” – це межа.

Тепер дивимося на оформлення. Список використаних джерел неповний: двадцять три одиниці, а за вимогами потрібно двадцять п’ять. Назви розділів набрані курсивом, а не жирним шрифтом. Відступ зліва на два міліметри більший. З такими вадами навіть „добре” забагато. Отже - „задовільно”.

- Як – „задовільно”!!! – він аж тремтів від люті. – Це – найкраща робота з усіх! Чітко окреслена проблема, самостійне дослідження, авторські розробки... Навіть пан професор не мав зауважень! Пане професоре, Ви мене чуєте?

Та старого вже нічого не обходило – він боровся із серцевим нападом.

- Але Ви ж не будете заперечувати наявність недоліків у оформленні? – почувся в’їдливий голос голови.

- Я їх беру на себе! Це я недоглядів... Згоден, ставте „добре” – але ж не „задовільно”! Ця студентка...

- У Вас що, є до неї певний інтерес? Соромно, молодий чоловіче.

Тепер, коли обставини з’ясовано, я, як голова, вважаю за обов’язок вимагати знизити оцінку!

Він пішов, гримнувши дверима. Секретар занотувала у протоколі: „Під час засідання комісії з захисту курсових робіт два професори побилися, а асистент зламав двері”.

*      *     *

„П’ятдесят поділити на сім. Приблизно сім уроків на день. Забагато! Стоп! Які сім днів? П’ятиденка! Десять уроків... Неможливо. Доведеться залучити перший тиждень. День-два на адаптацію – і досить! Вісім днів. Шість-сім уроків на день. Кожного дня – не менш ніж шість студентів.

Тепер – конкретно по школах. Перший день. Спочатку – центр. Двоє в одній школі. Добре. Потім – Лівий Беріг. Там ще троє. На жаль, школи різні. Півгодини на дорогу. Потім...”

Він подивився на мапу. „Від школи „А” до школи „Б” йду пішки – за перерву впораюсь. До школи „В” три зупинки авто. Це гірше, але, можливо, пощастить. На шостий урок встигаю. Чи на сьомий? Залишився ще один студент. Де школи? Передмістя, Правий Беріг... Майже усі студенти – у різних кінцях! Ну, і як до них їздити... Це – просто нереально! Це – фантастика!

А якщо...”

Розпочалось чергове коло розрахунків.

*     *     *

Він встав о п’ятій ранку. Похапцем поснідав, вийшов у нічну темряву. Встиг проїхати половину дороги, коли зненацька задзеленчав мобільник.

- Доброго ранку! Ви вже прокинулися? Добре. Сьогодні о дев’ятій треба бути на роботі, - лаборантку було ледь чутно крізь гуркіт вагону.

- Звичайно. Саме туди я і їду. В мене практика. Перший урок – Лівий Беріг.

- Який Лівий Беріг!? Ви не зрозуміли? Вам треба бути в Університеті!

- Але... Чому?

- Всі повинні бути на робочих місцях. Чекаємо на Пана Ректора.

- Але ж в мене практика! Уроки!

- Всі викладачі повинні зібратися на кафедрах. Наказ Навчальної Частини!

Довелося повертатись.

....На Пана Ректора чекали довго – до п’ятої. Перекладали папірці, базікали. Тричі пили чай – на той час хтось вартував біля дверей. Коли почало сутеніти, прийшла звістка, що ректор поїхав. Він так і не „ощасливив” їхню кафедру.

Одурілі від неробства викладачі почали збиратися додому.

- Зачекайте! – нагадала лаборантка. – Завтра – засідання кафедри! О пів на дванадцяту. Всі пам’ятають?

- А чого сьогодні не провели? Цілий день байдикували! – обурився хтось.

- Не можна! За розкладом засідання кафедри – завтра.

- Могли б і перенести!

- А коли б Пан Ректор нас спіймав?

- Я не прийду, - сказав він. – У мене практика, студенти. От якби о третій, після пар...

- Засідання перенесено на велику перерву для зручності викладачів. Одного Вас це не влаштовує. Цікаво, чому... Вас нема у розкладі – невже так важко приїхати і попрацювати годину! – роздратовано відповіла завідувачка.

Він спробував пояснити про практику. Не зрозуміли.

Того дня він все ж спромігся подивитись ранкові уроки. На денні не встиг: засідання затяглося до четвертої – ніхто не поспішав на пари.

На третій день дзвоник мобільного перехопив його під час пробігу між школами.

- Терміново з’явіться до Навчального Відділу! Незадоволені Робочою Програмою.

*     *     *

- Ви повертаєте мою програму, тому що там немає такого виду контролю, як твір? Але ж це – методика! Про що твори писати? Про літеру „А”? Хіба тестів, конспектів уроків недостатньо для перевірки знань студентів?

- Всі робочі навчальні програми повинні бути складені за єдиним зразком.

- Але ж він наданий кафедрою літератури! У методики інша специфіка.

- Мене це не обходить. Є відповідність зразку – програма затверджується, немає відповідності – ні. До речі, щодо конспектів уроків. Викресліть цей вид контролю. Зразком він не передбачений.

*     *     *

Інтерактивна дошка, на ній слайд: юрба усміхнених дітей, у центрі – юна вчителька. Та ж сама дівуля стоїть на сцені і віщує:

- Учні п’ятого „А”...

Практика, нарешті, закінчилася. З п’ятидесяти показових уроків він зміг побачити десять. Після інциденту з робочою програмою було університетське свято, пропустити яке вважалось злочином, потім – збори трудового колективу... Єдиний вільний день він проспав і встиг лише на останні два уроки. Те, що спромігся побачити, не надихало. Студенти безпорадно товклися біля дошки, плуталися при поясненні правил, давали учням невідповідні завдання. Про дисципліну на уроках краще промовчати. І що з ними робити? Ставити „незалік”? За найперший у житті урок! До того ж – без теоретичної бази...

Коли почали здавати документацію, він з’ясував, що його студенти – то просто зірки! Показові уроки – бездоганні, відношення до роботи – сумлінне та творче. Вчительське „відмінно” стояло навіть там, де він ледь стримався поставити „незалік”. Та головний сюрприз був ще попереду...

- Вчителі!!!- захлиналася від захвату студентка. – Вони не вміють давати уроки! Учням нудно! Вони роблять помилки!

А ми!!! Так, ми ще не знаємо методики! Але дали такі уроки! Діти були у захваті! Вони нас не відпускали!

- Нічого дивного! Якщо весь урок грати у лото і ставити „відмінно” неукам...- він був на уроці в цієї студентки і мав багато чого їй сказати, проте слово взяла професорша – викладач педагогіки.

- Так, наші студенти не знають методики! – захоплено промовила вона. – Але це не завадило їм дати прекрасні уроки! Чому? Тому, що вони вчили ПЕДАГОГІКУ! Педагогіка допомогла їм дати уроки краще за вчителів. Наші студенти – майбутнє нації!

- Ні знання не потрібні, ні досвід. Нічого – крім нахабства і брехні. Цікаве „майбутнє” підростає! – прошепотів він – тихо-тихо, щоб ніхто не чув.

*     *     *

Він подивився на розклад ще раз. Це, мабуть, помилка! Не може цього бути! Але ж ось, стоїть...

Він ще трохи потоптався біля стенду – і пішов до Навчальної Частини.

- Так, все вірно, - запевнили його. – Перша пара – семінар з методики.

- Як – семінар! В мене лекція!

- А яка Вам різниця? Години ті ж самі. Лекційна аудиторія сьогодні зайнята. Проведете спочатку семінар, а потім – лекцію...

- Як так – семінар без лекції? Що я в них буду питати? Вони ж і гадки про предмет не мають!

- Щось придумаєте – Ви в нас викладач досвідчений. Розумієте – Дошка потрібна Проректору...

Він йшов до аудиторії, немов у бій. Оглянув принишклих студентів і розпочав:

- Сьогодні не я вчитиму вас, а ви – мене. Як ви гадаєте, що то за наука – „методика”? Для чого вона, взагалі?..

*     *     *

Нарешті сталося! Він – у БІБЛІОТЕЦІ!!! Вирвався. Прогулюється старими коридорами, очікуючи на замовлені книжки. Яке все знайоме та рідне! Наче тут – його старий, покинутий дім.

...Викладати методику виявилося не так страшно. Перший урок він протримався до дзвоника, аналізуючи з студентами приклади з практики – ті десять уроків, які встиг побачити. Потім була лекція – два дні майже без сну, безліч опрацьованих джерел, півсотні слайдів для інтерактивної дошки. Встиг не все, але для обговорення на семінарі – достатньо.

Так і пішло. Йому навіть сподобалося. Новий предмет виявився цікавим. Щоправда, доводилося готуватися ночами, наче справжньому студенту: перечитувати підзабуті підручники, підбирати матеріал для занять. Дні були зайняті парами та метушнею з робочою навчальною програмою – її знов і знов повертали на доопрацювання. Спочатку треба було придумати теми для творів, потім – переробити табличку з підрахунку балів... Він, не криючись, скачував зі зразка. Впроваджувати цю маячню не збирався, головне – як слід оформити папери. Він вже почав розуміти філософію Університету...

З вихованцями він був майже на рівних: сонні, затуркані студенти і такий же самий викладач. До речі, вони виявилися зовсім не тупими. З багатьох вийшло б щось путнє. Якби тільки більше часу, більше практики!

Наближався час конференції, проте стаття, розпочата ще у коледжі, все ще залишалася недописаною. Як тільки намічався вільний день, і він збирався до бібліотеки, щось траплялося: позачергове засідання кафедри, конференція зі здорового способу життя, відкритий урок колеги, тренінг... Сьогодні йому пощастило. Останні дві пари відмінили (наплутали у розкладі) – і він рушив у напівзабутому напрямку.

Нарешті, замовлення виконане. Треба братись до роботи.

Він розгорнув збірку статей, почав читати. „Денотат”, „аукзилярій”, „ілокуція”... Терміни плуталися, зміст абзацу не доходив до свідомості.

Він розпочав друге коло. Літери розпливалися, сторінки щезали кудись. Його підхопив вихор та поніс...

-         Темні ілокутивні сили...

-         Якщо змішати аукзилярій з денотатом...

-         Робочі програми! Треба здати робочі програми! Терміново!

-         Помилка у підрахунку рейтингових балів!

-         Всі запрошуються на науково-практичну конференцію „Чи є життя за межами Університету”!

Він продирався крізь натовп ДУЖЕ ЗАЙНЯТИХ ЛЮДЕЙ з паперами і теками. Ось, нарешті, і конференц-зала.

-         Чи є життя за межами Університету? – промовляє старий професор.

-         Чи є життя за межами Університету, чи нема – науці цього невідомо, - відповідає колега – той самий, що розпочав бійку на Захисті.

Він наважився глянути у вікно. Навкруги – темрява. Чорна безодня. Університет чи то летів кудись, чи то падав у прірву. А за його стінами вирувало насичене, проте безглузде ерзац-життя...

*     *     *

Конференція пройшла без його участі. День, коли він заснув у бібліотеці, виявився єдиним „віконцем”. Потім була чергова халепа з робочою навчальною програмою, черговий загальноуніверситетський захід... А потім прийшло стихійне лихо під назвою „кінець семестру”. Кілька сотень контрольних робіт, десятки відомостей... До того ж – безліч звітів. Звіт за кожен місяць, за семестр: скільки пар провів, контрольних перевірив, на скількох заходах висидів... Звіт з наукової роботи... З практики... І цей, черговий – рейтинговий.

„Чергування у гуртожитку – 6 балів. Написання наукової статті – 5 балів (за умови публікації)”.

- Чергування у гуртожитку важливіше за написання статті. Цікаво.

„Проведення екскурсії з студентами – 5 балів. Здобуття звання академіка – 30 балів. Захист дисертації – 15 балів”.

- Шість екскурсій – і ти вже академік! Шкода, раніше не попередили. Який дурень склав цю маячню?

- Пан Ректор особисто, - не забарилася з відповіддю лаборантка.

- Ну, і що мені писати? До захисту дисертації ще далеко. Статтю дописати не встиг. Знав би – провів би екскурсію чи почергував у гуртожитку. А так – тільки робоча навчальна програма, та й та – „за умови затвердження”.

- Пишіть, що є.

Тільки він закінчив підрахунок, правду кажучи, мізерних балів, як надійшла звістка, що викликають до Навчальної Частини.

- Знову програма, - приречено подумав він.

Та справа виявилася набагато гіршою.

- Це безпрецедентно! Треба переробляти усі відомості! І журнали! – лютувала Голова Навчального Відділу. – Добре, хоч у заліковки ще не виставили...

- У чому моя помилка?

- Ви запитуєте?!! У повній невідповідності балів!

- На мою думку, бали цілком відповідають як вимогам О’болонської системи, так і знанням студентів. Ось ця дівчина, наприклад, майже відмінниця, її відповіді на семінарах бездоганні – я їй поставив 95, „відмінно” за шкалою О’болонської системи. Ця – слабка, але старанна, тому їй – 70, по-вашому – „задовільно” з плюсом. Оцінки у журналах це підтверджують.

- Оцінки у журналах!!! І ви насмілюєтеся це мені казати?! Добре, що я завчасно перевірила, а то було б від Пана Ректора...

Ви складали робочу навчальну програму. Там має бути коефіцієнт підрахунку рейтингових балів, розроблений за зразком від Ректорату. Переробіть все за ним! Негайно!

*     *     *

Він сидів за розрахунками всю ніч. Складав бали, що стояли у журналах навпроти кожного прізвища, потім ділив на коефіцієнт. Спочатку вийшла нісенітниця. Навіть

найздібніші не набрали 60 – найменший заліковий бал. Тоді він згадав про „твір”, додав найкращий бал за нього автоматом кожному, знову розділив на коефіцієнт. Результати стали трохи кращими, та все ще занадто низькими. Пригадав про „самостійну роботу”, приплюсував і ці бали, знову розділив...

І так – майже до світанку: додавав і ділив, додавав і ділив. Нарешті, виправляти стало нічого. Він похмуро оглянув результат, подивився на годинник, зібрав папери – і пішов до навчальної частини.

*     *     *

- Тепер все вірно. Чим Ви невдоволені?

- Бали не відповідають знанням студентів. Неуки отримали кращий результат, ніж здібні і талановиті.

- Не в самих здібностях справа. Є ще трудова дисципліна, відвідування, активність на уроках...

Розглянемо на прикладі дівчат, результати яких викликають у Вас сумнів. В першої – три „відмінно”, тобто п’ятнадцять балів. У другої – десять „задовільно”, тобто тридцять. За вимогами О’болонської системи результати другої студентки краще. Саме так і підраховано у Вас.

- Але ж... Три П’ЯТІРКИ проти десяти ТРІЙОК! Виходить, що ґрунтовна підготовка – ні до чого! Краще бовкнути кожен раз бодай що!

- Активність студентів треба всяко заохочувати.

З балами цих двох у Вас все гаразд, так саме, як з більшістю інших. Але! Ви поставили „добре” трьом студентам, що майже не відвідують занять. Як це вийшло?

- Так, я знаю НАКАЗ – тим, хто пропустив дві третини занять, ставити не більше ніж „задовільно”. Але в цих студентів – поважна причина. Вони працюють у школі, мають практичний досвід, знаються на предметі. До того ж – майже все відпрацювали на додаткових заняттях.

- Проте це – порушення Наказу. Треба виправляти.

- Як? Знизити оцінки? Бовдурам – „добре”, а здібним – „посередньо”? Ні, я не можу прийняти такої системи! Я йду до Пана Ректора!

- Добре. Він буде радий Вас бачити. У Вас дуже низький рейтинг. Якщо Ви хочете і далі працювати у нашому славетному Університеті...

Чи хоче... Він вже нічого не знав. Голова йшла обертом. Підлога перетворилася на стелю, стеля – на підлогу. До кабінету зайшла секретарка – чомусь догори дригом, задкуючи, мов рак. Оберти ставали швидше, швидше, все навкруги почало зливатись. Потім – темрява. Все.

*     *     *

- Як Ваші враження? Чи задоволені екскурсією?

Він не одразу отямив, хто він, де знаходиться. Оце так атракціон! Екстремальний туризм, що й казати!

Він пригадав все: екскурсійний тур до мертвої планети, покинуті міста, руїни, павільйон, звідки лунало настирливе: „Унікальна пропозиція! Родзинка туру!”

Пам’ятав молодика, який пояснював, чим відрізняється „подорож екстремальними періодами історії планети” від банальної машини часу. Ефект повної присутності та перевтілення! Здатність не лише спостерігати, але й діяти! Поринути у світ тубільців, знайти ключ до розгадки їх таємниць. До всього цього, бонус – вікторина. Приз – безкоштовний тур на двох.

Поки він роздумував, набігли туристи і розхватали майже всі цікаві „подорожі”. Залишилася тільки ця – „Університет”. Він спочатку відмовився, бо, як викладач, не бачив у своїй роботі нічого екстремально-захоплюючого, та молодик наполягав. Казав, що це – найкращий вибір, що йому неабияк пощастило. Він не йняв йому віри, проте повертатись до осоружних руїн не кортіло. Ось і маємо! З отакою мандрівочкою і серцевий напад схопити недовго!

Знайомий молодик провів його до зали, майже вщент забитою туристами. Більшість – гуманоїдні, як він – дихали без допоміжних засобів, лише група з планети Шибальба користувалась масками, схожими на потворних чудовиськ.

- Вітаємо останнього клієнта! – промовив представник турфірми, що стояв на сцені. – Тепер можемо починати!

Перше і єдине питання нашої вікторини: „Яка катастрофа привела до загибелі цивілізацію цієї планети?”

Здійнявся ліс кінцівок.

-         Світові війни!

-         Відкриття Нового Континенту!

-         Застосування ядерної зброї!

-         Пороху!

-         Тероризм!

-         Переселення народів!

„Вони перераховують те, свідком чого були у „подорожах”, - подумав він і несподівано для себе вигукнув:

- Впровадження О’болонської системи!

- Так! Саме так! – представник фірми ледь не підстрибував. – Ви – перший за сезон, хто надав вірну відповідь! Ви отримуєте приз – тур на двох до сузір’я Черепахи! Поздоровляємо! Ви розгадали загадку, над якою билися найкращі уми Всесвіту!

Таємниця загибелі цієї блискучої цивілізації довгі роки не давала вченим спокою. Висувалися різні припущення: природні катастрофи, війни, епідемії... – та всі вони виявилися хибними. Лише завдяки „методу проникнення” вдалося розгадати цю загадку.

Так! Були в історії планети й війни, й екологічні катастрофи, і винайдення нищівної зброї. Але тубільцям вдавалося все подолати – поки не було розпочато реформу освіти.

... Замість представника турфірми на сцені з’явився огрядний тубілець і розпочав:

- Впровадження О’болонської системи... Гнучкий графік навчання... Можливість обирати предмети, змінювати викладачів, Університет, країну... Система рейтингових балів...

- Ось так все і починалося! – Це – знову турагент. – Непогана ідея – і огидне втілення.

Мало хто з професорів розумів, що то таке – О’болонська система. До справи взялися невігласи зі ступенями. І накоїли! У кожному Університеті була винайдена своя О’болонська система. Замість того, щоб навчатися по всьому світу, студенти не могли змінити вуз у своєму рідному місті, адже у кожного – інші вимоги! На зміну отриманню знань і контролю за їх якістю прийшла гонитва за балами. Замість практики – „самостійне опрацювання”. І почалося!

Знову – „ефект присутності”. Сцени з тубільного життя.

Авіакатастрофа – пілот, що навчався за О’болонською системою, вперше побачив штурвал літака перед злетом. Лікар-неук поставив невірний діагноз, не розпізнав початок грізної хвороби – в країні епідемія з летальними випадками. Падає у річку міст, спроектований горе-інженерами. Вчителі-невігласи вчать за О’болонською системою дітей...

Далі – картини початку апокаліпсису. Аварії на шахтах, на заводах. Хімічно небезпечні речовини у повітрі, у воді... Вибухи на складах зброї... Покинуті міста – в них небезпечно жити. Останні тубільці тікають до найглухіших куточків планети. Проте О’болонська система ще діє. Навчається четверте покоління...

- Доля цієї планети – приклад для всіх цивілізацій Всесвіту... У майбутньому... Уроки О’болонської системи... Включити до обов’язкового огляду... Внести планету до реєстру пам’яток...

Він давно вже не слухав. Треба подзвонити дружині – порадувати. Безкоштовний тур на двох – таке щастя не часто випадає.

Поки налагоджувався зв’язок, переговорний пристрій частував його новинами. Відкриття нового космодрому... Чергова перемога атлетів... Прем’єр-міністр Болон-Ти-Ку розпочинає реформу освіти...