Shun-Shin

Все починалось САМЕ ТАК, як і кожного разу. З дощу. З теплої осінньої мряки, листяного шурхотіння під ногами і подорожі у маршрутному таксі.

Улюблений сценарій, відпрацьований до дрібниць. Чи обожнював Шерех саме ЦЮ пору року? Та не сказати, щоб дуже вже сильно.

Проте ЯК же сильно він любив дощ!.. До тремтіння у колінах, до гарячкової пульсації у серці. Тужив за ним під палаючим сонцем, марив зливами під час снігопадів, і щиро, якось дуже вже по-дитячому радів, коли на місто падав дощ.

- Передайте гроші за проїзд, будьте ласкаві.

Він кожного разу проказував одні й ті ж самі слова. Вмощувався десь позаду водія – там обов’язково знаходилась вільна місцинка – і дивився прямо перед собою. Очі в очі, погляд до погляду, доки не настане час розмов.

- Тобі не боязко? – питає Шерех.

- Тому, що ти зараз йдеш мене вбивати? – відказує йому співрозмовник і щиро (увага, справді ЩИРО!) посміхається. У нього тьмяні сірі очі, проте уважний погляд. Неприваблива постава, невиразне обличчя, проте надзвичайно приємний голос.

- Якби я хотів тебе вбити, зробив би це якось інакше. Я просто збираюсь заволодіти твоєю свідомістю.

- Ох, як же гордо це звучить, - майбутня жертва хитро мружиться. За вікном маршрутного таксі – пішохідний перехід, штурханина різнобарвними парасольками, і дощ. Сильний, свіжий, теплий дощ... – Ти можеш мене зламати, проте свідомістю моєю – не заволодієш. Або ж «зламаємося» ми вдвох.

Далі…