Longly George

Пасажир

Понеділок, 2 вересня 2013 г.
Мітки: |
Проглядів: 2129
Підписатися на комментарі по RSS

For me there is only the travelling on paths that have heart, on any path that may have heart. There I travel, and the only worth-while challenge is to traverse its full length. And there I travel looking, looking, breathlessly

The Teachings of don Juan

Carlos Castaneda

 

Для меня є лише подорожі шляхами у котрих є серце, на будь-якій дорозі,  що може мати сердце. Так я мандрую, і єдиним вартісним викликом є те, щоб повністю пройти свій шлях. І так я мандрую, дивлячись,  приглядаючись, затамувавши подих

Вчення Дона Хуана

Карлос Кастанеда

 

 

-           Альо, а-а-а-ль-о-о-о !  Агов!! Є там хто живий !!! – почув я голос,  і  так гепнувся на стілець, що той аж застогнав на всю свою дубову душу. Нічого такого, скажете. Можливо, можливо.

Та річ у тім, що гальокало не з телефону, чи там якого іншого гаджета. Зовсім навпаки. Звук йшов із мого «даху». З «черепанова»,  так би мовити. З будки амбала, як мені подобалося казати. Або амбара,  як жартує над моєю надмірною вагою кохана.

-         Альо-о-о !   - пролунало знов, ніби віддаля і тиша зашипіла у вухах.

Гуркіт транспорту за вікном ніби віддалився.

- Може здалося ? – Спробував заспокоїти страх безумства. Ані звуку. Заплющив очі. Кошмар, Сміх, як смішно.

Мало того, що словами подруги днів моїх суворих - самий безплатний інженер цілої країни. Так ще й крейзі. Божевільний  як капелюшник. Видихнув. Відкрив очі.

А ніц. Пронесло ? Схоже так.

-         Привіт Малюк. Спокійно. Спокій, тільки спокій. Лишень не хвилюйся. Подумаєш – почув голос, - чітко та весело озвався Глас Чистого Божевілля.

-         Ііййоханний трат-татас, - видихнув я автоматичну фразу.

-         Та досить вже – розслабся і лови кайф, - Глас вочевидь перебував у доброму гуморі.

Я скривився. Ще б пак, а чого б йому не бути в чудовому гуморі, це ж він, а не я танцюю гопки у його мізках. Паразит про…

-         Ну навіщо ж так некультурно. Свідомість – це тобі не індивідуальна ванна, куди заповзають сякі й розтакі  цатогвани (1), - голосом мого шкільного вчителя Гипка  зауважив Глас.

Він вибрав вірно. Згадка про цього релікта радянської схоластики завжди діяла на мене релаксаційно, а може і рекреаційно.

- Дивіться-но, а либонь ти вже не той  безнадійний невіглас і туман вісімнадцятий, як колись. А ще чого доброго, ти врешті-решт таки зможеш навести бодай 10-ть синонімів до слова «ЧАСНИК» ?! - низькі обертони вчителя української мови СШ № 1 Гипка заполонили всі закамарки мого его.

-         …Здоров’я, Щастя, Радість, Материнство …- почав я свою тираду і отримав продовження

-         Мир, Труд. Май.…- Гипко зареготав голосом радісного Пугача.

То було трохи занадто навіть для Гипка, який все-таки до слова «часник» не усі слова вважав синонімами і, тим більше, ніколи б не насмілився пожартувати навіть з найменших візиток «совєтизму» та крига одначе скресла. Мені стало легше.

-         Слухай Джо, - голос явно розширював експансію, -  Ти не уявляєш, які щасливі, безтурботні та радісні звичайні безумці. Це реальні щасливці вашого світу, які нічого не шукають і ні в чому не сумніваються.

-         Джо ? Вашого ? – майнули тіні думки і відразу ж отримали реакцію.

-         Жорж - то надто довго, а Жо – мені чомусь ніяк не до вподоби, тому дозволь називати тебе Джо. Мене ти можеш звати Джимом –промовив Голос і продовжив…

-         Не треба сміятися із Джо-Джима (2). Як не як, а був він  круто просунутим двоголовим мьютом., - ого, а клятий дух встиг добряче поритися у закамарках мого розуму, цікаво чи лучилось йому зазирнути у ВСІ шухлядки ? Йой, леле.

-         Ага ! Не сумнівайся, старий безсоромнику ! – гнусявий озвучувач старих відео-фільмів,  чи то торжествував, чи просто стверджував очевидне.     

-         Ми називаємо себе пасажирами, подорожуючи морем свідомості розумних істот, -

Джим швидко ввів мене в курс справи. Виглядало все цілком логічно – а також  характерно для типових випадків шизофренії. Логічно вочевидь для мене, бо це аж ніяк не означало, що такі відхилення будуть схвально толеровані оточуючими.

Та як би там не було, Джим не збирався забиратися з моєї голови. Він відразу попередив на рахунок святої води і такого всілякого. Далі Джим нахабно стверджував, що йому зовсім не обов’язково буде просити мене про спільну подорож, бо таке потрібно лише у стосунку до істот розумних – а я, за його твердженням, був істотою  раси лише потенційно розумних істот, які до істот навіть умовно розумних і на парсек не дотягують.

- Брє-є-хня ! Не повірю !, - мене розвеселило, як Джим примітивно маніпулює, наче лохотронщик із приватного банку.

- Дивись і чудуйся, о маловірний псевдохристиянине, - рокіт могутнього реву «доброго» Е-Еха завібрував звивинами, міцніше тисячоватного рок-концерту.

І тиша. Тільки вздовж дороги… - тьху ! Цей цатогванський егрегор, явно підняв увесь застарілий мул моїх споминів ще із епохи Гайдая.

Далі знов тиша. Просто тиша і більше нічого.

Нічого і нікого ?

Ой-йой! Кімната почала змінюватися. Точніше не кімната, а мої відчуття, чи якось так.

Здається, відразу мені здалося, що очі ніби промили чудодійним еліксиром, на штиб кофейного лікеру, який варив старенькому ректору університету Франка один також древній доцент із хімфаку.

Запам’ятай Жорже, 25 грам – і світ заграє свіжими фарбами, звуками та запахами. ще 25-грам і все тіло перетвориться на пружину, а мозок на «Наїрі-К»…але кожен грам понад – задишка і нестерпний головний біль - повчав мене, коли я готував той трунок, «батько» напою, к.х.н. Малоєв.

Тож саме цей, чудо-лікер, дозволяв перестарілому ректору вести періодичне тілесне життя, оскільки ментально, він як і більшість академічних реліктів, живими не були ніколи.

І саме зараз подібна «промивка» дійсності почала відбуватися. Побачив і пилюку на полицях, несимпатично перекошені дверцята шаф, відчув запах суміші тваринних решток та кімнатного пилу.

Хатні мухи приємно здивували. Вони наче автомати Конвея (3) нарізали фігури Ліссажу (4) чітко за розподілом біфуркацій Вороного-Делоне(5), кружляючи  біля лампи настільки архаїчного і примітивного стилю – що відчув захват Шлімана(6), який тримав у руках перший  артефакт міфічної Трої.  

Що було далі – то словами не описати, та не в казці розказати, як мудрують росіяни, рос-сіяні-вани…о вани…цатогвани. Почуття перемішалися. Поступово почали проступати кольори, звуки, запахи, якісь інші відчуття перестороги, неясного нагадування, струси пам’яті, а тоді відчув гостру  ностальгію за майбутнім. Побачив, як незліченна кількість швидких створінь снує навколо, плетучи майю реальності та як виблискує заворожуючий ореол надходячого знання.

Усе сплелось у чітке відання незрівнянною миттю катарсизу прозріння, і зблиснувши красою, разом потьмяніло, як мені тоді здалося до повної тиші і мороку. За деякий час, зрозумів, - то лише повернення до вихідного стану. Ух ти ! Тепер я розумію відчуття крота, який вповні зацінив світло газового різака !

-         Зацінив, друже. Зацінив. – Джим мовив спокійно і тихо. Вочевидь, щось його занепокоїло.

І цей його раптовий спокій налякав більше, ніж спокушання можливостями цього світу у симбіозі із знанням та вміннями вищої істоти.

- Невже все так погано, - вирвалося у мене.

- Мені дуже шкода, та до вас прямує Галактична Інспекція. Санаційна місія. Тотальне очищення. Раса визнана практично безнадійною і потенційно небезпечною. Космічна чума інтелекту. Лікування недоцільне.

Хоча я й спробував доводити протилежне, та на кожен мій жалюгідний аргумент  про гуманізм, любов, доброту, Джим показав тисячі прикладів із мого ж таки життя, які розпорошили спроби апеляції. То був кошмар – мені просто і ясно показали – що із таким непотребом панькатися сміховинно. І найгірше, що я зрозумів. Ми просто таки брак, який має знати своє місце і не брикатися. Однак, мені раптом захотілося брикатися – як помирати, так хоч з музикою!

      Джим засміявся голосом Шустрого Савіка і промовив.

- Джо, розслабся. Не все аж так страшно, як малюють ваші кубісти. У Всесвіті також своя бюрократія, також є помилки і недоліки. Розумієш ?

-  Джиме, та не будь я галичанином, істотою корумпованою ще з  народження, щоб не «в’їхати» в тєму ! Кажи - кому, скілько і як !! – мене понесло як Остапа Бендера у совєтських структурах.

Далі…

Атурто

Вівторок, 15 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2482
Підписатися на комментарі по RSS

Ранок 1-1

Ранок. На брунатному небі світить  маленький щербатий Анелес.

Величний Ецнос ще не зійшов та небо вже позеленіло.

Прохолодне повітря заклубочилось ароматними  випарами.

Атурто. Рідна, мила серцю, атурто.

Якби Ортеп був поетом  - він неодмінно склав би віршика.

Юнак вийшов на балкон і окинув поглядом ранішнє місто, яке потопало у

гомс,  мид  і  раг. Афі

 

Ранок 1-2

Петро звично потягнувся. Аналізатор здоров’я показував мінімальну частку ранішнього руху, яку юнак неспішно почав виконувати під психоделічну звукову композицію.

Потім традиційний повітряного-крапельний душ, який символізував пам’ять про  етапи становлення людини колективного  розуму. Насправді, Петро не потребував виконання гігієнічних процедур – за нього це робили юрми наннітів, які підтримували оптимальний гомеостаз його організму. Їжа також була  поняттям застарілим. Петро переробляв будь-які види анергії та обмінювався надлишками у енергомережі.

Ментальні потужності хлопця використовувалися в основному для його естетичних, мистецьких потреб і лише незначна частина була постійно задіяна у колах колективної свідомості. Однак, незважаючи

 

Ранок 1-3

Бутрос ель-Каарех невтомно змішував речовини. Він дистилював і асимілював. Магічні ритуали з древніх трактатів, новочасні прилади та методики досі не діяли.

Однак місця сумнівів в душі ученого не було.

Він глянув на девіз, який було написано на стіні лабораторії:

Labor omnia vincit.

Саме так, геть сумніви, бо труд перемагає усе.

А значить якщо довго мучитися – то щось та й вийде !

Тому він невтомно трудився роками, намагаючись досягти

  Далі…

ECCE HOMO

Четвер, 22 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2497
Підписатися на комментарі по RSS

Чим вище видряпується мавпа, тим помітніша її гола дупа…

Бонавентура

 

Ефір гудів як зграя джмелів над сплюндрованим гніздом.  Корабель із гадронно-апейронною тягою  могутнього фотон-фононного силового агрегату конвертував кабельтові світових миль у резитольну піну просторових структур.

Хронодинамічні вібрації реверберували Космосом заглушаючи навіть  квазари.

Командор Оак ОкТопус гордився своїм дредноутом…

Він стояв за пультом управління  і при відкритому захисному екранові підставив відкритому Простору обшкварене кварками зоряних бурь  обличчя реального героя Космічних Шляхів.

Металізоване волосся-антени  розвівалося під фотонно-коріолісовим тиском  зоряного вітру. Металокерамічне тіло майже не відчувало ні холоду ні жари.  Крас-с-о-о-та!!!  Надпотужні сенсори Героя моніторили простір, вловлюючи навіть сингулярні кванти світла на відстані кількох  парсеків.

Далі…

Дзвінок

П’ятниця, 24 лютого 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2829
Підписатися на комментарі по RSS

Коли  боги хочуть нас покарати, вони дослухаються до наших молитов

Оскар Вальд

Багатьом людям наш світ видається  місцем цілком передбачуваним.

Одним він видається нудним і  примітивним, інші страждають від лих, нещасть та грізних ударів долі, відтак як декотрі зажираються і розважаються, ніби в останні дні Помпеїв, вважаючи цей світ найвдалішим місцем для втілення фантазій ледачого розуму.

Юрми інтелектуалів перелицьовують ментальні жуйки,  відчуваючи свою важливість та вагу, тоді як армади їх апологетів страждають від власної недолугості та пнуться видряпатись попри перших на гламурне світло замилування посполитою юрбою…

Проте, справедливості  ради, треба зауважити, що кожен з нас, попри позірну простоту оточуючої реальності моментами відчуває якусь невловимо дрібну фальш та неправильність нашої дійсності. Ці, не окреслені чіткими рамками «збої програми» вчені-психологи дуже вдало поясняють такою собі притаманною людству властивістю, як індивідуальна шизоїдність. Власне ця вада і є підґрунтям та рушійною силою всього різнобарв’я нашого духовного життя – від релігійного світогляду до державного вуайєризму…

Ой…

Тьху. Яка дурня.

Навіть не знаю, як і почати свою розповідь…..

Бо,

Життя – надто серйозна річ, щоб говорити про нього серйозно

Оскар Вальд

Як не крути, а будь-яка розповідь про світ, людей та природу так чи інакше є традиційним розумуванням про речі,  про які ніхто не знає достеменно нічого істотного, лише поєднані химерною фантазією конкретного автора уривки часткових істин …

Пригадалося, дивився документальний фільм, де старий орангутанг намагався забивати цвяхи у дошку, наслідуючи експериментатора…Які напружені, хоч і недоладні спроби та який жалюгідний результат. Бідна тваринка навіть кілька цвяхів криво і косо напівзабила та й переможно витріщилася на дослідника…- дивися, я також так можу, як і ти !!!

Жах. Просто кошмар.

Страшенно  шкода бідну звірючку, яка навіть не розуміє скільки їй ще до істоти  розумної треба простувати. А тепер уявіть, що ми є в порівнянні до більшості цивілізацій, бо без сумніву знаходимось на дедалі більшій віддалі від них, ніж ми і наші брати менші…

То ж , скажіть - наскільки поняття істота розумна до нас може бути застосоване ?

Ото ж бо і є …ми достатньо розумні, щоб розуміти свою недосконалість, але не настільки просунуті, щоб її виправити…

Та напевне краще почну все по-порядку.

Спочатку Був  Дзвінок.

Далі…

Парва (поза конкурсом)

Четвер, 4 березня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2535
Підписатися на комментарі по RSS

Вже минає третій день з моменту коли нижчеописані події відбулися.

Але тим не менше, все очевиднішим є те,  що я все ж таки здогадувався про наслідки своїх необачних дій.  І тим не менш…всього три дні тому світ був цілком іншим.

Простим і передбачуваним.

Але ЦЕ сталося!!! І назад вороття схоже немає.

Оточуючі сприйняли ЙОГО дуже по-різному…

Декому він надто простий, комусь перебільшено ускладнений.

Та що вже зроблено – те і зроблено.

Хоча, по-правді - мені він навіть симпатичний.

Ясна річ, якщо вам до вподоби кібернетичний пристрій – частково елементи пам’яті на фотонних алюмосилікатах, почасти безкоштовне програмне забезпечення під Ubuntu, а також мої безсистемні, але й достатньо напружені спроби…

Ніколи не забуду своїх відчуттів, коли несподівано завантаження програмного забезпечення закінчилося утворенням сферичної плазмової кулі, яка потріскуючи дрібними іскринками і сяючи мерехтливим світлом догораючого багаття – плавно вирвалася із «обійм» магнітної пастки та неквапно випливла крізь броньоване скло маніпуляційного боксу  й зависла переді мною посеред лабораторії.

Далі…