Ярмуш Ольга

Під знаком сонця

Неділя, 29 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2109
Підписатися на комментарі по RSS

Він спав. Це був хворий сон. Білі скалічені тіні на чорному полотні свідомості. У тих в’язких глибинах лунало тужливе виття мушель і плач дитини, безугавне тонке дзвеніння спіралі ДНК і пронизливий риб’ячий крик, цокіт копит парнокопитних тварей і рипіння трухлявих дерев, останнє надсадне калатання помираючого серця і сухий кашель часу... Навіть крізь марення він відчував, як одяг просякнув холодним потом страху, навіть крізь марення до нього долинав власний притишений стогін. А потім кошмар освітив сліпучий сонячний промінь, наповнюючи його безмежними теплом і спокоєм. Зойки, крик – усе зникло, мов спалене полум’ям, мов зметене сонячним вітром. Над прірвою жахіть, над метафоризмом нічних видив запанувало відчуття умиротворення і світла, людської усмішки і нелюдського провидіння. А десь над усім цим палахкотіло сонце. Крізь сон він зрозумів, що  це віщування, але чого?.. На тому і прокинувся.

На горизонті ледь рожевіло. Зірки стали великими  і важкими, а щербатий місяць розпухнув і побрижився, мов потопельник, що цілу ніч плавав у воді. Було дуже тихо і дуже самотньо.

Він озирнувся – там, в центрі помешкання, стояла машина. Машина, що дарувала іншу дійсність. Машина, що наповнювала світ життям і рухом. Машина, що відала минуле. Машина, що оживлювала смерть.

Він перевів погляд на пейзаж за склом. Бліде місячне сяйво породжувало довгі і гнітючі тіні від давно спустілих будинків давно померлого міста. Колись місто поглинула морська вода і довгі сотні літ плескалася поміж стін і вулиць, вимивала з будинків і відносила геть у невідомість різноманітні речі, а потім, коли не залишилось ні предметів побуту, ні техніки, ні інших – важчих чи легших – витворів людських рук, стала розбирати по цеглині і самі будівлі. Тож, коли Місяць змінив свою траєкторію і вода пішла геть, від міста залишились одні жалюгідні руїни, напівзруйновані водою, напівзанесені піском. Ніхто вже не повернеться у це місто, як і в інші міста планети. А якщо і повернеться, то коли Земля знову стане плодючою і гостинною, коли вгамуються бурі і шторми, коли повітря очиститься від газів та пилу вулканів… Справи майбутнього. А доти тут є він, одинак-виселенець, який самовільно зголосився вести сумні хроніки спостережень за земними метаморфозами. Є він, є «Кайрос» і є Відображення.

 Далі…

Погоничі вітру

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2311
Підписатися на комментарі по RSS

Несподівано сильний мороз вдарив за день до початку зими. А потім знялась хурделиця і за кілька днів табір потонув у сніговому океані.

Саме у цей мороз Дейдро провалився під лід на Великій Ріці і відморозив кінцівки. Макеяра напоїла його снодійним напоєм і, доки Дейдро був безтямним дві доби, гострим мачете відтяла почорнілі праву руку і обидві ступні.

Ми всі трохи сторонились Макеяри, бо вона була пуруні – приблуда без роду і племені, та ще й могла так зиркнути своїми пильними очима, що ставало некомфортно. Насторожувало і її постійне бурмотіння на чудернацькі блискучі штучки - амулети, які завжди звисали з її шиї поверх одягу. Однак був у Макеяри один незамінний талант – вона добре зцілювала хвороби і взагалі зналась на медицині краще від шаманів. Тож ми терпіли усі її дивацтва за цей великий дар Природи.

Звісно, що з Дейдро дива не сталось. Цілий місяць Макеяра навідувалась до куреня хлопця, аж доки той не вигнав її з прокльонами. До трагедії Дейдро вважався одним з найсильніших юнаків нашого племені Погоничі вітру – міцний, ставний красень. Незаміжні дівки та молоді вдови проводили його млосними поглядами і тільки й мріяли про ті ночі, коли він прокрадатиметься до їхніх ледь освітлених куренів. Він і прокрадавсь, бо вельми любив смакувати диким медом пристрасті. Але рідко приходив двічі в один і той же курінь - перебирав.

Далі…

Однієї ночі

Неділя, 7 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2346
Підписатися на комментарі по RSS

- А-а-а, це знову ти, найдо, - зітхнув у вуса Тарас.

- Я, - відповів я.

- Чого стоїш? Сідай уже, як виліз із схованки. Вечеряти будемо.

Тарас помішував ложкою якесь вариво у обвугленому казанчику – малому, якраз для одного їдця. Я сів. Їсти я не хотів, але мені було приємно, що він запросив.

Уже зовсім стемнілось. Довкола шуміло море трави і тихо шерехтіли цвіркуни. Похилена лапаста сосна, під якою ми сиділи, звисала вітами майже до річки. Тишу і цвіркунів іноді порушували крики сови, що вилетіла на нічне полювання, та плюскіт риби, що скидалась, граючи, під зоряним небом. Іноді здаля, зі сторони села, долинало гавкання лисиці.

Вогонь горів неспішно, від варива добре пахло. Тарас вийняв із торбини окраєць хліба, пару огірків і тонко нарізав. А доки каша доходила, накрита мідною мисочкою, він викурив люльку, замислено дивлячись на мене і крізь мене, а тоді нарешті сказав:

- А я вже думав, що позбувся тебе. Аж ні, волочишся слідом. Май на увазі, я не збираюсь водитись з тобою – у першому ж місті відведу до притулку. Ось назавтра вийдемо із степу і попрощаємось… Втямив?

- Втямив, дядьку, - спокійно погодився я, бо все-таки мав надію, що все буде по-іншому.

- І добре. Ложки другої, як сам розумієш, я не брав, бо якось не гадав, що доведеться підгодовувати дорогою приблуду, та бери мою. А я і хлібом кашу набиратиму, - великодушно запропонував Тарас, запрошуючи жестом на вечерю.

- Спасибі. Та я не голодний.

- Як це не голодний? А-ну бери ложку! – гримнув мій благодійник. І я, щоб його не засмучувати, почав колупати густе вариво, хоч і не хотів їсти. Я взагалі ніколи голоду не відчував. А Тарас їв з апетитом, набираючи на скибку кашу, закушуючи огірком.

Після вечері Тарас підкинув сухого галуззя в згасаюче багаття і пішов до ріки вимити казан і запити вечерю річковою водою. А я сидів, обнявши коліна руками і вмостивши на них голову, та дивився йому услід. Мої очі бачили у темряві, мов котячі, тож я добре розгледів, що за Тарасом із густих очеретів, мружачи зелені очі на зеленому обличчі, пильнував не тільки я. Не злісно, з природною цікавістю. Як і завжди, втім.

Молодий ще зовсім цей Тарас, років мо’ двадцять-двадцять п’ять. Густа чуприна непокірним вихром падає на високий лоб. Погляд замріяний, проте розумний, а руки – руки, як у дівчини: білі, з тонкими пальцями.

Тарас повернувся. На обличчі сяяли краплі води, скапували на сорочку із вусів. Задоволений.

- Ех-х! Краса! Вода солодка, наче мед у ній хто розводив. Та у нас на Вкраїні усюди така вода: де б не пригублював – усюди солодка, силодатна. Недарма на неї – еге, саме на неї та на випоєні нею землі - полювали усі, кому не лінь було воювати – монголо-татари, поляки, москалі… На, я й тобі приніс, найдо. Пий, набирайся снаги.

Я відсьорбнув трохи з вимитого казанчика. Справді, добра.

- А ти неговіркий, - роздивляючись мене впритул мовив Тарас. – Ім’я ж хоч у тебе є?

- Може, і було коли, та я його не знаю. Ото хто як назве так і зовусь, - чесно я зізнався.

- І як же тебе називають?

- Та хто як придумає – хто приблудою, хто неборакою, хто щеням, хто байстрям…

Від останнього слова обличчя у Тараса пересмикнулось, наче хто шмагонув віткою, тінь гіркоти по ньому ковзнула.

- То ти сирота чи сам утік з дому?

- Не знаю, чи сирота, але ні матері, ні батька не бачив ніколи. Я сам по собі, живу де прийдеться, спілкуюсь із ким Бог пошле. Зараз оце вас, дядьку, послав…

Тараса я стрів тільки сьогодні уранці. Стояв собі за селом,наче стовп соляний, там, де перетинаються дві дороги: одна, що з села через степ до міста веде, а інша – що до панського хутора в’ється. А мене обступили дикі собаки – навісніють, дзяволять, бігають навколо, очі люттю палають, а з рота слина капає. Розшматувати готові, але підступитись не наважуються. А я стою сполотнілий і ні живий, ні мертвий від ляку, хоча більше мертвий, ніж живий. Аж тут із села хлопець іде – невисокий, коренастий. Побачив, що я в халепі,завмер на мить, оглядаючись, а потім схопив палку, яка лежала обабіч шляху, загублена чиєюсь мажарою, і побіг до мене, розганяючи собак. А як собаки повтікали, налякані людиною, викинув палку подалі у степ і рушив своїм шляхом. А я нишком за ним поплівся.

Тарас напівлежав біля вогню і дивився, як легко і весело в ньому іскри потішаються.

- Наче зірки, еге ж… - проговорив стиха більше до себе, ніж мені. Тож я промовчав.

- Я розумію тебе, найдо. Я й сам байстрюк, що не знав ніколи любові батьківської, хоч і був у мене батько. Та я для нього був пустим місцем, навіть у заповіті нічого мені не лишив. Мусив я до пана йти на службу, чимало там терпіти довелось. Але тепер я вільний! Чуєш? Я вільна людина, сам собі пан. Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь. Ось закінчу свою невелику вилазку у Дике Поле,повернусь у місто, освіту здобуду і виберу місцину десь біля Дніпра, де житиму та працюватиму, сім’ю заведу, сад посаджу. Ти, хлопче, теж не печалься – у світі багато добрих людей. Якщо доля вділила батьківської любові, то щедро дасть благовоління людського. І все, що ти хочеш, тобі дасть. Тільки проси чемно і щиро.

Останню фразу він мовив уже з усмішкою, мов за жартом хотів сховати своє наболіле, та я, хоч і дитя, але відчув його емоції – сум за втраченим, біль від несправедливого.

- Хлопче, а не боїшся сам світом блукати? – раптом веселим тоном спитав Тарас,змінюючи тему.

- А чого боятись?

- Як чого? Вовкулаку, що горлянку перегризти може, чи русалку, що залоскоче до смерті, чи відьму, що вкраде чортам на потіху? Коли був, як ти, я чимало таких оповідок наслухався від неньки і боявся дуже. Малі ж діти беззахисні перед нечистю, а особливо сироти. А ти вештаєшся без догляду.

- Страшніше від людей, дядьку, нечисті не буває. Хочете розповім вам історії, що чув від чумаків, коли вони в степу на ночівлю ставали?

- Ну давай, розкажи. Оце мені потіха буде перед сном!

- То слухайте. Один молодий чумак минулим літом розказував про свою сестру. Красунею вона була неймовірною – усі задивлялись, а дехто й заздрив. Але найбільше мати рідна, що у молодості теж славилась вродою. Не могла вона миритись з тим, що дочка щодня миловидності набирається, а вона – старою робиться. Тож попросила якось дочку піти з нею до ріки ганчір’я прати. І утопила її, але й сама не врятувалась – міцно у водоростях заплуталась. Коли їх витягли і вони лежали на піску, всі люди, хто клопотався довкола, клякли від жаху, бо мати тримала руки на доньчиній шиї і обличчя було у старої страшнюче і синє. Донька і після смерті не змінилась, тільки горло посиніло. А душа її стала русалкою. От, як вам така історія? Той молодий чумак плакав, коли розповідав, бо сиротою лишився і з таким тягарем на душі.

- Трапляється і таке, найдо. До гріха людей ведуть різні дороги і навіть найсильніші почуття можуть не витримати згубної сили гріха.

- А хочете ще одну історію розповім? - спитав я і голос мій здригнувся.

- Давай!

- Була собі молода дівчина, весела і добра. У пана працювала старого і лихого. Якось він не відпустив її додому увечері, закрив у коморі. І зробив їй горе. А тоді прогнав. А через деякий час у дівчини дитина знайшлась… Хлопчик… Але вона так стидалась його і ненавиділа, що одної темної ночі, безіменного і нехрещеного, вбила і закопала у житі за селом на перехресті. А сама зникла з села і ніхто більше її не бачив. Пан помер невдовзі від страшної хвороби у великих муках. А душа дитини з того часу не може полетіти на небо, так і плаче біля перехрестя. Якби їй хто ім’я дав і крижмо кинув, то вона б вважалась хрещеною і стала б янголом…

Тарас слухав уважно, пильно вдивляючись у моє обличчя. Я закінчив свою тужливу історію. Запала тиша. Раптом Тарас підтягнув свою торбу і став там порпатися. А потім вийняв товстий альбом і коробку, з якої визирали олівці. Тоді усміхнувся і мовив бадьорим тоном:

- Невеселі у тебе історії, хлопче. Життєві занадто… А давай поговоримо про веселіше. Знаєш що це?

- Що? - спитав я.

- Це мій дорожній записник. Вірніше, замальовник. Художником хочу бути в житті. Я сюди малюю усе, що побачив під час своєї мандрівки, чи що уявляю. Хочеш подивитись?

Я кивнув ствердно. Тарас передав мені альбом. Я підсунувся до вогню ближче і став гортати сторінки. Малюнки буди чудові: люди, дорога, циганка, левади, коні, будинки, ба! – навіть русалок, вовкулак і незнайомих мені духів досить правдоподібно намалював, наче бачив своїми очима. Інколи сторінки були рясно списані словами, але я неписьменний, тому не знаю, про що там було. Я повернув замальовник і подякував. Тарас мовчки забрав його, і ще деякий час ми сиділи у тиші над мляво палахкотіючим багаттям, вслухаючись у звуки ночі. А згодом я помітив, що мій благодійник міцно спить. А мені було не до сну, тому я сидів і тихо плакав.

***

Перед світанком стало тягнути від ріки і від землі прохолодою. Виступила роса на травах. Тарас скрутився біля згаслого вогню, поклавши під голову альбом, і солодко спав. На півночі небо ще було темно-синім, а на сході уже починало сіріти. Набухлі зірки, товаришки, перемигувались між собою, мов дівчата, що пліткують біля тину. Мені було страшно і гірко. Бо настав мій останній день мого останнього року. Я так і не наважився попросити Тараса: «Назви мене! Дай благословення!». Не наважився, бо боявся, що він гайне від мене, мов од почвари, як і всі інші зустрінуті колись мандрівники. Чи розбудити і благати? Зажду до ранку… Я всім серцем вірив, що Тарас мені допоможе і я не провалюсь навіки у Темряву. У Темряву, яка наступає на мене зусібіч, стискає грудину і душить за горло? У Темряву, що глипає на мене червоним кровожерним поглядом, тягнеться липкими холодними клешнями, гарчить і скрегоче зубами, передчуваючи, як рватиме мою плоть, пожираючи? За що ж, люди добрі? Хіба я винен у своїй долі? Хіба я міг що змінити, коли було мені день від народження? Чи обирав я народитись чи не народжуватись взагалі? Хіба ж я сам душив себе подушкою? Як же мені страшно!!! Гріх жінки, що мене народила, лежить на мені, я його несу, омиваючи гіркими слізьми, але все, що мені потрібно для врятування – ім’я. Так мало! Просто ім’я…

Я плакав нечутно і гірко. Наді мною літали кажани і сяяли зірки. Крізь сльози я розглядав небо, бо там, у Темряві, там зірок немає, там тільки каміння падає мертве, там тільки вітер вогняний злизує обличчя. Я знаю, мені інші розповідали – ті, хто зараз носиться світом у пошуках людей, які завдали їм кривди при житті. Чи нащадків цих людей. Хто плекає помсту, як сокровенну іграшку, і мстить, керуючись законом: за одну душу взяти п’ять, за одну кривду зробити десять. А мені хотілось запам’ятати сяяння живих зірок і присмак живого вітру…

Зірки висіли, як вишні, - стиглі, золоті, великі. Ось одна з них гойднулась, наче її торкнувся вітер, і стала котитись потихеньку донизу. Але раптом передумала і попливла до нас. І чим швидше вона до нас котилась, тим більшою ставала у розмірах, аж доки не перетворилась у велику і сяючу споруду, що висіла над сплячим Тарасом і мною, випускаючи сліпучий, проте м’який, промінь світла. Дивно, але Тарасів сон від того не перервався, а навпаки – його обличчя набрало виразу особливого спокою і умиротворення, наче він побачив блаженне марево, Боже одкровення чи й самого Бога. А я зовсім і не здивувався, бо вже не раз таке бачив у цих місцях – схожі великі чи менші сяючі споруди, які неквапно пролітали над отими високими пагорбами – курганами, що їх було чимало в степу, і що були набиті коштовностями, скелетами і таємницями.

Срібляста споруда повисіла над нами хвилину чи дві і з великою швидкістю полетіла у небо. Я думаю, що то світлиці янголів, у яких вони обдивляються землю, коли усі сплять…

І ось нарешті із-за овиду з’явились перші промені сонця. Закалатало моє серце у передчутті. Я витер обличчя від сліз і сидів перед Тарасом, чекаючи його пробудження. Через годину, коли сонце вже зійшло, потягнувся і Тарас, розминаючись від сну. А потім відкрив очі і здивовано спитав:

- А ти чого баньки витріщаєш? Спав би, ранок же лиш почався!

- Не спиться, дядьку…

Зараз попрошу, подумав я. Але Тарас підхопився, струшуючи із себе росу з веселим сміхом, і пішов до річки умиватись. А коли повернувсь, бурмочучи собі під носа якісь слова, нашвидку витер обличчя хустинкою, схопив альбом та олівець і повернувся йти знову до річки.

- Дядьку Тарасе… - почав я.

- Агов?

- Я… хочу дещо у вас попросити…

- Попросиш, тільки не зараз, а пізніше. Ти бачив, яке сонце осяйне, як на воді грає?Як верби до води хиляться по той бік ріки? Ух!.. Зараз мені треба подумати і записати свої думки, тож не заважай, а коли повернусь - проси, що хочеш.

І він стрімко пішов до річки, а там сів на траву і почав швидко строчити в альбомі, кидаючи замислений погляд на довколишній пейзаж. А я спостерігав за ним і уявляв, як округляться його очі від побожного страху, як він бігтиме від мене, розгублюючи свої записки і речі. А потім, згадуючи цю нашу ніч, проклинатиме мою страдну душу, бо всі люди такі: те, чого бояться і не розуміють, клянуть. І якось недобре мені від того зробилось. Шкода стало Тараса. Може, то слабкість на мене яка найшла і затьмарила голову. Чи то так вплинуло янгольське світло нічне, але раптом я зрозумів – ні, я нічого у нього не проситиму. Хай буде, як буде – усеньке моє життя і без того було сумним скитанням довкіл зловісного перехрестя, де в землі догнивали дрібні немовлячі кістки. Усеньке моє життя – то нездійсненна надія, невимовлене благання, невідмолений гріх.

Нарешті повернувся Тарас і став збиратись у дорогу. Обличчя у нього сяяло задоволенням і втіхою, наче він зумів якнайкраще зробити важку роботу.

- Чого сидиш? Вставай. Підемо вже. Десь години за три вийдемо на битий шлях, до вечора прийдемо у місто. А там уже попрощаємось з тобою, найдо. Я б, може, ще з тобою поспілкувався, та мені треба вчитись, друже. У мене великі плани на майбутнє. Так що підводься. Як не як, а скоро осінь, а за нею і зима, а в сиротинці ти хоч перезимуєш у теплі та не голодним. Хоч і не мед жити там, проте…

- Спасибі, дядьку Тарасе, - вичавив я із себе, - та далі мені з вами неможна. Тут маю зоставатись…

- Он як! – звів очі Тарас. – Ну дивись, як знаєш. А мені пора. Бувай, найдо. Хай тобі щастить.

Ще якусь мить він стояв переді мною, а потім закинув на плече торбину, повернувся і пішов. А в мене сльози набігли на очі. Я дивився, як він віддаляється, і чув за спиною бісівське гарчання Темряви і чув, як під ногами розпанахується земля, щоб проковтнути мене назовсім і жувати доти, доки я не спотворюсь і не обізлюсь настільки, щоб вилізти знову на сонячне світло, але лише задля помсти. Як мені страшно…

Раптом Тарас зупинився, наче забув щось сказати, і обернувся. Опустив руку в кишеню свого сертука і вийняв хустинку, якою вранці витирав лице після умивання. А потім несподівано підкинув цю хустинку прямо до мене і вигукнув голосно і чітко:

- Наум! Хрещу тебе Наумом в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь!

І я відчув, як вогонь спалахнув і згас у мене за спиною – там, де виросли два невидимих крила янгола. І неймовірна чиста сила потягла мене вгору, до неба, у світлиці Господні. Тарас дав мені не лише ім’я, він дав мені життя після того, як його відібрала власна мати. Вічне життя.

- Спасибі-і-і, - закричав я щасливо на всю силу грудей.

Та не знаю, чи почув мене Тарас…

***

«Дивина!», подумав про себе юнак, на очах у якого щойно відбулась незрозуміла подія. Ось було перед ним сумирне хлоп’я у старій хламиді – з печальними карими очима і пшеничними кучерями. Було і не стало, наче смерч його вгору підняв і там розчинив.

- Дивина та й годі, - прошепотів сам до себе знову, - чого тільки не зустрінеш в українських селах, що тихо собі туляться до курганів на Дикому Полі, наче курчата до квочки! Якої лише містики не набачишся, з якими лиш духами не заприятелюєш…А все-таки добре, що я любив слухати материні казки – про відьом, про русалок, про чортів. Про потерчат, які сім років блукають світом і чекають ім’янаречення, а коли не дочекаються, то їх чорти забирають…

Тарас інстинктивно перехрестився і швидко покинув загадкове місце.brbr

Служниця Мари

Понеділок, 24 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2485
Підписатися на комментарі по RSS

«Мати моя Маро, дякую за день, що ти його мені дарувала. Дякую за усі напасті і безчинства, що ти їх наслала на люд безбожний. Хай множиться твоя слава і хай бояться тебе Дажбог із Сварогом, Макош із Рожаницями, Дана із Перуном, і всі світлі і темні духи во віки віків.»

Русана прочитала свою щонічну молитву до Мари, загасила свічку і лягла спати. Болотяний вогник турботливо повисів біля її набитої духмяними травами подушки, мигнув і виплив у сіни. А там, породжуючи довгі тіні своїм блідим сяянням, завис між в’язанок трав і квітів, від яких терпко пахло лугом, лісом, болотом і осінню.

Та не встигла дівчина заснути, як у двері із силою загупали, аж стіни задвиготіли у ветхій хатині. Русана схопилась, запалила свічку, вибігла в сіни і тривожним голосом звернулась до дверей:

- Хто там? Що вам потрібно?

- Відчини, відьмо, бо рознесу твою хижу на тріски. Допомога потрібна!..

Русана прожогом відчинила двері. Наче вихор, у сіни ввірвався високий багато вдягнутий воїн, тримаючи на руках закутаного у плащ чоловіка. Одним сильним змахом він скинув глечики, трави і інше домашнє начиння на земляну підлогу і обережно поклав свою ношу на лаву. А дівчина уже метушилася: витягувала із скрині чисте полотно, наливала у глиняну миску теплу воду із жбана,діставала з полиць пляшечки з густими темними мазями.

- Допоможи їй… - проговорив грубо гість, проте здивована Русана вловила у його словах благання. Їй?..

- Все, що зможу, зроблю, - м’яко відповіла і підійшла до лави. Зараз каптур упав з голови непритомної жінки і по лаві, звисаючи до підлоги, розметались білі кучері. А ще Русана із подивом побачила, що плащ на животі натужно випинався, і це свідчило про одне - жінка була вагітною. І було схоже,що вона народжувала. Не гоже чоловікові дивитись на таке, тому Русана виразно глянула у суворі очі гостя і наказала:

- Чекайте у сінях, пане.

Він неохоче підкорився, але в дверях зупинився і сказав голосом, що від нього аж мороз по шкірі пройшовся:

- Тільки спробуй, відьмо, нашкодити…

Вогник злісно блимнув, але Русана уже займалась своєю справою – роздягала гостю і приводила її в чуття міцною настоянкою чебрецю…

У ту ніч Русана прийняла новонародженого. Прийняла так, як велять обряди – з чистими, не обтяженими страхом і суєтою, думками, з’єднавши свою душу із душею новонародженого у потоці Всеєдиної Любові. То був хлопчик, малесенький, але такий гарний, такий пухкенький, як те світле дитя, що носить милосердна Лада у себе на голові. І коли дитинка випливла з материнського лона, наче човник із водяного виру, мимовільно Русана послала хвалу Роженицям і Мокоші за благополучні пологи. І Марі теж послала хвалу, бо вона дозволила цій дитині почати життя.

На ранок до убогої хатини на болотах приїхали воїни, челядь і запряжена кіньми добротна коляска. Мати з дитям були переправлені у коляску, а чоловік, що привіз породіллю і що був батьком дитини, зупинився перед Русаною.

- Дякую, що прийняла мого сина, - сказав.

- Хіба можна було інакше, князю? – озвалась дівчина.

- То ти мене упізнала? – усміхнувся князь, а потім несподівано спитав: – Тобі цікаво, чому я привіз княгиню до тебе народжувати?

- Упізнала, княже, по перстеню із вашою печаттю. А відповідь, я гадаю,знаю, - відповіла Русана. – Дуже рідко приходять до жриці Мари просити допомоги у пологах,бо остерігаються її темної суті. Але коли і приходять, то в особливих випадках – якщо волхви чи відуни, чи повитухи бачать, що прикликана душа дитини не може з легкістю прийти у світ Яви, що дитя може померти під час пологів. Тоді тільки жриця Мари – правительки Нави, де перебувають усі душі, - може відчинити ворота Нави і впустити душу в людський світ. Не хвилюйтеся, Княже, я зробила усе, як годиться, як і баба Ярина робила – ваш синок буде рости міцним і веселим. А для кращої певності в час ім’янаречення возведіть хвалу і Марі,крім інших Богів, бо вона випустила душу вашого сина із Потойбіччя. І ім’я йому дайте хороше, таке, що буде служити хлопчику оберегом, - Богодаром чи Добромиром назвіте його.

Русана розповідала із знанням справи. Але вона була ще геть молоденькою і раніше пологів сама не приймала, тому просто переповідала слова, що не раз чула з уст баби Ярини в такі хвилини.

- Стара Ярина добре тебе навчила, дівчино. Скільки ж тобі літ і як твоє ім’я?

- Звати мене Русана, - зніяковіла дівчина, - а літ мені п’ятнадцять.

- Спасибі, Русано, - вскакуючи у сідло, мовив князь. - Ярина за роботу бралась лише коли перед очима сяяли золоті червінці, чи коралове намисто, чи срібна чаша. Була вона жадібною до красивих речей. А що ти попросиш?

Баба і справді такою була – Русані нараз пропливло перед очима, як стара з палким поглядом перебирала між пальців дорогі намистинки чи роздивлялась, тицяючи під блідий вогник свічки, золоті сережки. Дівчина почервоніла і збентежено мовила:

- Баба робила так, а я не робитиму і жодну дяку не проситиму. Народження здорової дитинки – то мені радість. А ви, княже, маєте знати, що я іще не жриця Мари. Посвяти я не пройшла, тільки готуюсь до неї. То ж не звіть мене відьмою…

Князь усміхнувся у вуса, нависаючи над Русаною і слідкуючи за болотяним вогником, який удень зблід і більш нагадував прозору жменьку тополиного пуху. Зараз вогник, відчуваючи дівочу образу, носився довкола князя, мов настирлива оса, але вдіяти нічого особливого не міг, тільки іскрився злісно. Князь зняв з пальця срібного персня, того самого, що його роздивилась Русана, і простягнув його дівчині.

- Візьми це не як плату, а як подяку. Я не зву тебе відьмою, дівчино, бо це було б неправдою. Ти теж маєш дещо почути. Коли волхв зазирнув у майбутнє мого сина, то побачив його долю. Побачив, що він буде славним юнаком і сміливим мужем, а потім мудрим князем на нашій землі. Однак волхв бачив, що усе це буде лише у випадку, коли дитя народиться благополучно, а майбутнє говорило, що княгиня буде народжувати важко і не народить. Та волхв узрів, як відвернути біду, і так мені сказав: «Ніхто не допоможе княгині, як тільки юна чародійка, що живе на Бузькиному болоті. Їдь до неї, коли почнуться перейми, не зволікаючи. Лише вона прийме твого сина із рук Мокоші, коли Мара почує її молитву і відкриє Браму Нави. » Тож коли настала призначена година, я, попри вагання, посадив княгиню на коня і привіз до тебе. А тепер бувай, Русано. Мені час їхати.

Князь потягнув за вуздечку, кивнув Русані і пустив коня вскач наздоганяти своїх людей. А збентежена дівчина ще якийсь час стояла і, не видячи того, захоплена своїми думками, спостерігала, як поволі брудна вода проступає у відбитках підків, що залишив на грузькому торф’янику князів кінь.

***

Що значить для людини її призначення, планида, як кажуть старі? Чи це дух, що Боги його відсилають на землю допомагати конкретній людині чи карати її? Чи це тоненька, наче павутинка, посріблена ниточка, що її тче сама Мокоша і вручає у руки богині Долі, аби та обв’язала цю ниточку довкола людського серця? Чи це невидимий таємничий напис на чолі, що його роблять діви життя Судениці у мить, коли людина приходить у світ людський?..

Від того дня, як прийняла на світ дитину, не знала Русана більше свого призначення. Дивні думки не давали їй спокою, тому і молитви до Мари стали у неї нечасті – вранці та перед сном. Мабуть, через те дуже настирними зробились і Марині улюбленці – погані духи. Буває, ляже спати дівчина, аж двері тихенько скрипнуть і непроглядний туман до ліжка потягнеться, сичить, стогне, збирається до купи чорною потворою, яка стане навкарачки і очима червоними лупає на Русану, на подушку лапи кладе. Та не боїться Русана.

- Іди геть, кикиморо. Іди в болото, - накаже і кине жменьку маку чи сушеного тирличу межи очі нахабі. Та й зникне.

Особливо клопітно з нечистю було взимку. У зовсім негожі дні, коли на дворі снігом замітало усі стежки, а вітер вив у димарі дужче від вовків, сиділа Русана у своїй хатині,нікуди не виходячи. Сумні пісні співала біля вікна, вишивала,робила настоянки від хворих суглобів чи ниючого попереку для сільських старців. А тут хтось як зарегоче моторошним хворим сміхом у сінях, як загупає у двері та стіни. Навія безчинствує. А іноді навідувалась і куга – стояла на козлиних ногах під вікном, пускаючи слину із гнилого рота, і шепотіла: «Задушу. Задушу…» Аж найсумирніші із злих духів, маленькі балакучі бабуськи марухи, заклякали від страху біля свого прядива чи з шумом ховались під піч. Набридло усе те Русані. І одного дня, коли не сніжило, пішла углиб болота до Капища Мари, щоб просити заступництва від духів і принести жертву. Єдине, що було цінне у неї, понесла – срібний князів перстень. Запаливши обрядові трави, виконавши хвалу Марі і танок жриці, Русана вкинула перстень у глибоку криницю з чорною водою, що не мала дна і споконвіку слугувала для жертвоприношень. Після цього у її хатині запанував спокій.

Відгула зима. Зазеленіло усе навкруги, укрилось духмяним квітотрав’ям. Прилетіли бузьки і чинно бродили по купинах. Жаби вчинили страшний гамір. А вночі солодко і дзвінко тьохкав соловейко. Гарно стало на болоті.

Малий княжич, думала Русана, уже, певно, вчиться спинатись на ніжки і робити перші кроки. Гарна то буде людина, чесна. У мить, коли дитина вийшла з материного лона у Русанині руки, вона побачила його долю. І запам’ятала її на все життя, бо може настати час, коли юний княжич покличе її порадитись.

З хвилюванням згадувала Русана про свій перший досвід прийняття пологів. Це дійство видавалось їй сповненим божественної сили, дивної неповторної краси. Особливо та мить, коли вона єднала свою душу із душею дитини, була дивовижною, бо тоді усі Боги – покровителі пологів постали перед нею у золотому світлі: Рожаниці – Лада і Леля; Мокоша, Судениці, а також боги Нави Мара і Велес, що дозволили душі покинути їхній світ.

Душа Русанина тягнулась до світла, до животворення, але ж баба Ярина учила її бути служителькою Мари, щоб у шістнадцять літ прийняти посвяту. А бути Мариною жрицею значило постійне спілкування з нечистю, життя на болоті, неподалік від Капища, і відречення від усього доброго, веселого, людського. А ще означало чути у себе за спиною не злісне, але й неприємне «відьма». Бо всі добре знають, що Темним Богам також треба посилати славбу, особливо у часи моровиці, неврожаю чи якого лиха, але кому приємно спілкуватись зі служителем Чорноти, що, можливо, сам і наслав нещастя на голови людські по волі Богів?

Тому оті слова волхва, що їх повів князь – «не відьма, а чародійка» не давали дівчині спокою. А що як її призначення геть інше, ніж казала баба Ярина? А що як її сили і уміння мають служити добру?Адже ніколи і ніхто не говорив їй про право вибору. Баба Ярина прийняла її, малу сироту, уже старою, бо відчула у Русані незвичні здібності – бачити те, чого не бачать інші, і робити те, чого інші не вміють, як нема на те волі Богів. Без особливої ласки і турботи ростила вона дівчинку, вчила молитвам до Мари, заклинанням, що прикликають і відгонять усіх Мариних слуг, показувала як робити мазі проти хвороб і приворотний трунок, вчила наводити пристріти. Рідко її пускала у село – хіба по харчі та одяг. Тому й росла Русана відлюдькуватою і єдиним її другом був болотяний вогник, що прив’язався з якогось дива до дівчини ще в далекому непам’ятному дитинстві.

Не маючи спокою від думок, вирішила юнка літом,ближче до осені, вирушити за порадою до Великого волхва Ведана, що жив у дубових хащах. Тільки він міг повісти про її призначення і вгамувати душевну тривогу.

***

Настало свято Зільника – день, коли трави, коріння, квіти - тобто усяке зело - набирає особливої цілющої сили. До сходу сонця Русана, взявши хліба та солі для Матері-Землі, вирушила по рослини. Вона розпустила коси, чоло пов’язала плетеною з різноколірних мотузків стрічкою,на шию вдягла кольоровий гердан. Йшла босоніж по рясній росі, збиваючи її подолом білої сорочки, яку обшила червоними сваргами. За нею тихо плив вогник. Дівчина оминула дрібний перелісок і прямувала до тих місць, що їх називали Чорнобожі, бо там, казали, водиться не тільки гадюччя, а ще й усякі болотяні духи, що заводять людей у твань на погибель. Одначе там без міри росли і корисні дягель, зозулині слізки, красуня-калюжниця. Шлях її завів у місця неходжені, де хіба лосі та кабани витоптали стежини, але не людські ноги. На кілометри вдаль простягалось болотяне царство, видихаючи у небо важкі болотяні випари, а його рясно обступили різні кущі та верболіз. Хтозна що і хто водилось у тих заростях, проте Русані було нестрашно – вона звикла до болота.

Як велять обряди, Русана роздягнулась, поклала під кущик вовчих ягід сіль та хліб і з пошаною подякувала Землі за її дари. А потім стала обережно брати ці щирі дарунки: там листя нарве, тут – цвіту, там корінь викопає, тут пилку струсить… Рве, підкопує, а сама думками далеко. Тільки вогник болотяний знає де:

- От підемо ми з тобою, Вогнику, до Ведана, а він візьме та й спитає у мене «Чого прийшла? Хіба не знаєш своєї долі, свого богообрання Марі служити?» І що я відповім, Вогнику? Знаю, скажу йому, але боюсь цієї долі. І не хочу… Хочу людям служити, бути межі них, хочу, щоб від мене не ховались, як від почвари, хочу слухати, як дітки сміються, бо то музика світла і щира… А він послухає і мовить «Не опирайся виборові. Така є твоя доля.» Що я відповім? Що???

- Скажи, що Долю людині дають Боги і що в людини завжди є вибір що чинити, - раптом почула Русана неждану відповідь. – Принаймні мені так говорили.

- Ой, - стрепенулась, злякано озираючись. – Хто тут?

- Я, - відповіли їй, - Діян, сільський пастух.

З кущів вийшов юнак – чорнявий, з доброю усмішкою на вустах. Русана схопила із трави мокру від роси сорочку і прикрила своє голе тіло. Болотяний вогник турботливо кружляв навколо неї і обурливо блимав до хлопця.

- Що ти тут робиш у цих глухих місцях? – спитала Русана, ніяковіючи.

- Те що й ти – шукаю корисне зело. Та, власне, й не зело, а бузину. Хочу сопілку зробити - щоб грала добре, і щоб користь від неї була якнайбільша… А я чув про тебе. Ти – Русана, відьма з болота?Не бійся, якщо хочеш вдягнутись, я відвернуся.

- Я ще не відьма, - обурилась Русана і пішла за кущ одягатись. І вже звідти долинуло примирливе: – Нащо тобі сопілка, Діяне-пастуше, ти ще й музика?

- Музику люблю, та граю тільки собі на радість. А ще своїм бджолам – вони у мене вередливі: коли щасливий і граю їм веселу музику, то мед виходить солодкий, аж п’янкий, мов суриця. А коли мені сумно і музика невесела – то й мед густий, темний, наче вино, терпкий…

- То ти і пастух, і музика, і бджоляр… Може, ще щось умієш? – засміялась Русана, виходячи із кущів. Сонце уже зійшло і грало на її волоссі золотими переливами. Діян аж закляк, роздивляючись дівочу вроду.

- Умію… Глечики ліплю із глини, щоб мед в них тримати. Кажуть у селі, що хороші… - Діян помітив, що Русана дивиться на нього з посмішкою, збентеживсь і відвів погляд. А потім спитав, щоб не мовчати: – А ти, Русано, не боїшся сама тут блукати, у господі Водяниковій?

- Не боюсь, - засміялась щиро, - я ж виросла на болоті. З Водяником змалку знайома. Він не страшний – просто старий добрий дідусь, який любить перекидатись то на сома вусатого, то на коня дикого. А як стрінеться йому хто, що з річок збиткується, то він злим стає. Та ти маєш йому сподобатись, бо Водяник страшенно любить музику та веселощі.

- О-о-о, тоді я минатиму болото стороною. Краще вже бджолам грати, ніж духові болотному, - засміявся і Діян.

- А хочеш, я покажу, де росте хороша молода бузина, якраз для твоєї сопілки? – спитала раптом Русана.

- Покажи. А я прийду тобі на сопілці пограти. Хочеш? – озвався Діян.

Русана не відповіла, засоромилась. Зібрала у торбинку свої трави і попрямувала вздовж хащі, до місця, де, як вона знала, росте багато бузини. Слідом ішов Діян.

А наступного дня, коли Русана розвішувала на балці у сінях трави, почула на дворі приємну гру. Серце тьохнуло щасливо, закалатало, аж у грудях заболіло. Вибігла юнка на двір і побачила Діяна. Він сидів під калиновим кущем і грав на новій сопілці. А коли підняв погляд на Русану, щира радість горіла в його темних очах. Він підхопився і стрімко підійшов до дівчини, подаючи їй акуратне глиняне горня .

- А я приніс тобі меду. Солодкого, мов суриця…

***

Русана прокинулась, коли небо ще було усіяне зірками і Великий Віз тихо собі котив до горизонту, кидаючи долу камінчики серпневих зорепадів. Сьогодні вона мала йти до волхва Ведана, у дубовий ліс. Дорога до нього довга – день і половина ночі, якщо людським шляхом. Проте є й інший – через болото, цей наполовину коротший, але небезпечніший удвічі.

Не може вона сидіти вдома: восени відбудеться посвячення усіх обраниць Божих у жриці. Після Ярини одна вона має прийняти її місію, але ж душа не лежить. А волхв знає усе на світі, йом у сто чи й двісті років, бо, кажуть, волхв живе доти, доки не знайде на своє місце гідну заміну.

- Ну що, Вогнику, ходімо?- спитала Русана, беручи горіхову палицю, щоб опиратись на неї в дорозі. Вогник сяйнув ствердно.

Нелегка то робота – продиратись крізь болото лише при світлі зірок. Ще доки місця були знайомі, Русана йшла легко і швидко. Та ось вона минула Капище Марі і стежина закінчилась, як і та частина гниловоддя, що звалась Бузькиним Болотом. Тепер починався важкий шлях, неходжений, туманний. Єдине світло, що трохи полегшувало рух, то було жовтаве сяяння вогника - він плив низенько при землі. Під ногами булькотіло, час від часу Русана набирала у чоботи брудної жижі. Іноді з глибин Чорнобожого болота, яке залишалось скраю Русаниної дороги, долинали моторошні звуки – стогін очеретянка чи невгамовний сміх мавок, а-то й завивання вовкулаки, позаяк ходили чутки, що в глибині боліт є старий ліс – сховище перевертнів. Та дівчина намагалась не звертати на те уваги, щоб не злякатись і не повернути назад. Натомість вона думала про Діяна. Все літо юнак провів з Русаною, грав їй на сопілці, допомагав готувати дрова на зиму, приносив харчі. І помалу між ними спалахнуло кохання – велике і щире. Таке, що на всеньке життя…

Розцвіло. Йти стало легше. Кілька разів Русана провалювалась у твань по пояс, але знаходила коріння очерету чи осоки і видиралась на купину. Одного разу їй привиділось, ніби за нею крадеться якась чорнота, але то були лиш згустки сивого туману.

Пообіді Русана знайшла острівець, усіяний голубикою і недозрілою журавлиною. Цими ягодами і підкріпилась. А вже надвечір болото стало висихати. Усе частіше траплялись вільшаники і молодий березняк, галявини з пожовклим мохом та болотяними квітами. І нарешті болото вивело Русану до лісу. Спочатку в молоду діброву, яка помалу згустилась до кремезного пралісу. Серце повело Русану, вказуючи їй вірний шлях. Так вона вийшла на лісову дорогу. А з першою зорею дісталась до будинку Ведана. Це була проста дерев’яна хатина, що стояла в центрі кола, утвореного тисячолітніми дубами. Неймовірна сила наповнювала повітря у цьому місці. Русані здалось, ніби вона потрапила у кришталево-чистий вир енергії, який проник у кожну клітину тіла і наповнив її благодаттю і сокровенною мудрістю. Навіть вогник розгорівся яскравіше і світився так, як ніколи досі. Біля хати тепло і неспішно горіло вогнище і на ослінчику біля нього сидів сивочолий старець у білім вбранні. Здавалось, він грів старі ноги, однак дивився прямісінько на гостю, а потім заговорив:

- Я давно чекаю на тебе, Русано.

- Я прийшла, Батьку Ведане. Прийшла за порадою…

Від хвилювання її голос звучав глухо.

- Я знаю, - мовив волхв, - і ти почуєш усе, що маєш почути. Але спочатку зайди в дім. Тобі треба помитись і поїсти.

І справді. Русана подумала про свій вигляд зі сторони – брудна,у баговинні,а що голодна – то чітко на обличчі написано.Дівчина піднялась на ганок і замилувалось різьбою на вхідних дверях – кремезний дуб,Світове дерево, з Соколом-Родом на верхівці, що собою єднає два простори – землю і небозвід. У майстра, що це вирізав, золоті руки, подумала Русана.

В будинку порядкувала дівчина. Висока, худа, чорноволоса. Вона усміхнулась Русані, але усмішка та була, хоч і мила, проте відсторонена якась, холодна. Дівчина допомогла Русані помитись і переодягнутись,подала вечерю. І тільки після цього до світлиці увійшов волхв.

- Я знаю про твоє сум’яття, Русано, - почав Ведан, - і допоможу тобі розібратись у собі. Чи ти знаєш про свій рід?

- Ні, Батьку, не знаю, - сумно відповіла Русана, - пам’ятаю лише Ярину, а вона ніколи не розповідала мені про це.

- То слухай, бо нещаслива та людина, що не знає свого роду або відлучена від нього зумисно чи випадково. Батько твій Озар був добрим чоловіком, відомим різьбярем. Двері, що ти їх роздивлялась з такою радістю в очах, то його робота. Мати твоя Жедана була травницею, дуже світлою і красивою жінкою, твоя краса – то від неї. Рано покликали Боги душі твоїх батьків у Праву. І Ярина – далека кровна родичка – забрала тебе на виховання. Темна у неї була душа, користолюбна. У темряві ростила вона тебе, не давши ні любові, ні теплоти, не навчивши законам Відання Роду. Та Світлі Боги, бачачи це, завжди були твоїми незримими заступниками, тож і відчувала ти їхню присутність повсякчас. А ще відчувала душу матері рідної, яка завжди була поряд, бо не могла вона залишити без захисту сироту свою необласкану.

- Батьку, то як мені бути далі? - спитала схвильовано Русана, коли Ведан замовк.

- Від народження у тебе є призначення – допомагати людям, як це робила твоя ненька. Сама Лада – богиня материнства, краси і любові – вдихнула при народженні у твоє серце знання. Вона керувала твоїми руками, коли ти шукала цілющі трави і робила з них ліки, коли вишивала собі сорочки, коли приймала пологи чи садила квіти. Ось кому ти маєш служити і від чийого імені творити добробут. Підеш до жриць Лади – вони тебе усього навчать…

- А Мара? – не стримала Русана запитання, адже ж усе своє життя молилась цій богині.

- Усім Богам належить воздавати славбу, бо вони – подателі благодаті і заслужених покарань. Нема поганих богів чи негожих, є справедливі і великомудрі. У Мари буде вірна служниця, обраниця від народження. Ходи до нас, Поляно, - гукнув Ведан у сіни. До світлиці увійшла та чорнява дівчина, яка зустріла Русану. – Ось хто займе твоє місце. А тепер відпочинь, бо завтра тебе чекає довга дорога.

***

Ще вдосвіта, коли у хаті спали, піднялась Русана і рушила у зворотній путь. Щастя переповняло її, бо знати своє призначення у житті – то велике щастя. А Русана знала, і цю добру вістку поспішала принести любому Діяну. Болотом, як і вчора, поверталась додому. Легко їй ішлось, безтурботно.

Втім якось дуже повільно світало, наче Сонце забуло про те, що його чекають люди. Хвилювався Вогник, мерехтів тривожно, мов відчував щось недобре. Тиша настала довкола незвична, холодна і ляклива. Чорніші від ночі тіні заснували між очеретів, тихо шерехтячи заростями. Страх охопив серце Русани, наче рука із крижаних бурульок. І дівчина кинулась бігти. Вона бігла з усіх своїх сил, вдало минаючи трясовину. Оберіг стискала у одній руці, а в іншій горіхову палицю. Запекло у грудях від стрімкого і довгого бігу, втомились ноги. Спіткнулась Русана об якийсь корінь і впала знесилена у багно. Підвелась – і заклякла від жаху. У сірім світанні перед нею височіла велетенська жіноча постать. Уся в чорнім убранстві, з білим, мов сніг, волоссям, яке вінчав вінок із людських кісток, з чорними очима, в яких горіли червоні іскри. Тонкі багряні губи стиснуті міцно і суворо. Праву руку обвив дорідний вуж, ліву – зелена ящірка, на плечах гніздяться ворони і сови,а замість ніг з-під подолу вибивається коріння тисячі сухих дерев, оповите чорним хмелем, покрите чорним мохом.

- Мати моя Маро, відпусти мене, - прошепотіла Русана, - я віддано тобі служила, а тепер прошу звільнення.

- Не відпущу, зраднице! - почула вона крижану відповідь. - Не відпущу. Заберу з собою.

- Ні, - закричала Русана у відчаї, - Ні-і-і… Прошу…

- Хіба хто за тебе заступиться? Хоч одна світла душа?Коли б хто вступився, то я б відпустила. Та тут, на болоті, нема нікого – лише ми з тобою. Ха-ха-ха…

Знявся холодний вітер, вириваючи з корінням очерет та лепехи і мішаючи їх з болотом, злетіли, страшно каркаючи, ворони з плечей Чорної Богині у сіре небо. Прокинувся вуж і смарагдовим оком блиснув на дівчину. Та раптом Русана почула тихий, мов шепіт, голос, ніжний, з далеких дитячих спогадів:

- Я вступлюся! Відпусти…

Озирнулась дівчина і побачила, як її Вогник став рости і набирати тілесної форми. Вже за мить між Русаною і Марою, мов туманне золотаве прядиво, з’явилась жінка – вродлива і молода. Вона простягнула руки до Мари і повторила благально:

- Відпусти моє дитя до світла.

- Мамо!- зойкнула Русана.

Тінь незадоволення майнула обличчям Мари, та виголосила вона холодним голосом:

- Хай буде так!

І розчинилась у повітрі. Одразу розсіявся туман, що клубочився довкола, і виявилось, що сонце давно уже зійшло і весело грало на росі, на крилах бабок, в калюжах, що стояли у болотній драговині.

- Мамо, - знову прошепотіла Русана, радісно кидаючись до матері – марева, яке поволі тануло.

- Я так довго тебе супроводжувала, доню, так довго оберігала… Але тепер, я знаю, все буде добре, тож мені пора тебе покинути. Прощавай, рідненька…

І мати, усміхнувшись лагідно, стала прозорим золотим метеликом, що легко і стрімко полетів у небесну голубінь – все вище і вище, доки геть не зник з очей. Русана витерла сльози, підібрала свою палицю і поспішила додому, у обійми Діяна.

У обійми Лади.