Яременко Олег

Напарники

Понеділок, 28 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2671
Підписатися на комментарі по RSS

Багрове коло сонця  завершувало свою небесну подорож серед роздертих хмар, і край горизонту, неначе палав у вогні, але це був лагідний, ніжний, зігрівавший око вогонь. Навколо простягався похмурий від бідності наповнення монотонний пейзаж. Буро-жовта рівнина розкинулась вдаль, аж до самого горизонту. Безмовна пустеля заполонила собою весь видимий простір. Вишикувані в ряд невідомі стальні конструкції простягались високо вгору, зловісно зблискували своїм металевим сяйвом і, немов примари, відкидали довжелезні тіні на тлі пожовклої рівнини. Ніде не було ні єдиного деревця, ні єдиного шматка зелені. Лише поодинокі кущі, потьмянівша трава, пил та вітер… І лише тільки вітер порушував мертву тишу: підіймав клубні пилу, розходився хвилями по високій траві та наспівував свою жалібну пісню – панахиду за померлим світом.

Там, в далині, виднілись два людських силуета. Дві людські істоти стояли зачаровані величчю заходу сонця, спостерігали як червоне небесне світило передавало естафету сутінкам, які вже лагідно затягували безмовний світ в свої обійми.

Далі…