Хилько Данил

Життя на Марсі (різдвяне фантастичне оповідання)

П’ятниця, 19 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 4884
Підписатися на комментарі по RSS

Професор Стенлі мовчазно дивився на мінівсюдихід, що тонув у неосяжних ненажерливих марсіанських дюнах. Дюни, до речі, чомусь змінилися. В ті далекі часи, коли на Марсі побудували першу автономну станцію-обсерваторію, дюни неначе раділи від приїзду землян-колоністів, та з часом, дюни почали ненажерливо заковтувати у свій шлунок різну земну техніку. Досліджувані цієї помаранчево-червоної планети навіть жартували: «Як це – нема життя на Марсі? А дюни хіба не живі?»

Мінівсюдихід зникав у стравоході чи, можливо, в ротовій порожнині ненажерливої планети. В принципі, нічого страшного. Таких мінівсюдиходів на Головній базі ще штук сто, їх привезли не так давно на міжпланетному товарняку. Тепер, щоправда, керівники Гондурасу, де й були зібрані дані агрегатники ще сто років будуть виторговувати за це гуманітарну допомогу. Проте пересічним гондурасцям це навряд чи допоможе.

Альберт забирав їжу і медицинське приладдя з багажнику. Воду теж потрібно було б взяти.

– Підемо пішки. Мінівсюдихід ми вдвох не витягнемо. Хто ж знав, що на шосе піски будуть? – надав інформацію для роздумів у вигляді риторичного запитання Альберт.

«Шосе» складалося з смуги між двома кабелями для підзарядки всюдиходів. Це було дуже потрібно, адже на Марсі, бувало, треба було долати тисячі кілометрів.

– Як же – пішки?! Альберте, ти з глузду зїхав? Залишилось приблизно вісімдесят кілометрів. Пішки, та й на Марсі? Ми ж будемо йти два тижня! А у нас три дні! – відповів, скрикуючи в мікрофон, Стенлі. Вони, зрозуміло, були у скафандрах.

– У НАСА вже й мікрофонів нормальних немає! Я вас не чую! – вже майже кричав Альберт.

Далі…