Усманова Олександра

Дерево Смерті

Неділя, 27 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2696
Підписатися на комментарі по RSS

Венка почала скиглити ще в транспорті, скоса поглядаючи на загін кадетів-рейнджерів, а коли нарешті прибули на місце, ледь не сказилася.

"Цікаво, - ліниво думав Орт, не дослухаючись до слів подруги, - на що вона сподівалася, коли я запросив її на екскурсію до місцевого поселення?"

- Ти знаєш, я бачила в тобі не просто друга, - майже прошипіла Венка, - але тепер навіть не знаю, що робити. Якщо ти дійсно цінуєш наші відносини, то негайно повернешся додому.

Орт уважно розглядав Венку. Здавалося, вона не схожа на інших дівчат, аж ні, така сама, і знову все скінчиться після візиту до наайтів. Або навіть просто тут, біля транспорту, що привіз їх до поселення.

- Ти втрачаєш єдиний шанс долучитися до унікальної культури, - сказав Орт чужими словами, мимохіть дивуючись з самого себе. Невже він починає вмовляти Венку? – Наайти дозволяють пускати до себе тільки рейнджерів-кадетів і мене. Їм це необхідно для навчання, а я…

- Знайшов чим хизуватися, - зневажливо кинула дівчина. – Це дикуни, майже тварини, які тільки й можуть, що мовчки витріщатися на нас, людей, нидіти над дурними блискітками та гелготіти біля цих безглуздих паличок, які вони називають деревами!

Далі…

Олі Пошуруєвій

 

Маргарита летіла додому, як на крилах. Сьогодні вона затрималась на роботі, тож чоловік забрав сина з садочка і вони, напевно, малюють карти островів або майструють паперові вітрильники і чекають на неї. Тож Маргарита поспіхом дріботіла по підземному переходу. От зараз за другим рогом праворуч, - ("І так до світанку", – посміхнулась Маргарита) – і вона вдома. Аж раптом за спиною заверещали:

- Обережно, вуха!

Маргарита спантеличено роззирнулась, намагаючись зрозуміти, хто тут лементує.

- Ой, вушка мої, вушка! – знову заголосили десь неподалік.

Так розмовляли тварини у старих Диснеївських мультиках, здогадалась Маргарита, і нарешті побачила причину переполоху. Чи то пак, не побачила. Ось тільки перехожі зойкали, підстрибували, немов хтось штрикав їх у п’яти, і відсахувались на різні боки, утворюючи вузенький прохід.

- Ой, вушка-вушка! – причитав голос, віддаляючись від Маргарити, і вже ледь чутно: - Обережніше!

І жінка прожогом чкурнула слідом за примарою, швидше і швидше, поки знову почула "Обережно, вуха". Вона незчулась, як забігла з зими в літо, з міста у містечко, і таки зупинилась, бо дорогу їй перегородила дивна процесія чи то карнавал, чи то парад-але, - одразу не розбереш. Попереду йшли музиканти, за ними – клоуни та акробати, жонглери та вершники, дресирувальники зі своїми тваринами, силачі та лицедії на довжелезних ходулях, танцівники і танцівниці у циганських костюмах, повелителі вогню. Раптом у натовпі хвилею прокотилося "королева, королева, королева", а тоді голос, в якому Маргарита впізнала вуханя-скиглія, закричав:

- Я привів її! Нехай живе королева!

- Хай живе, - відгукнувся натовп.

Далі…

Гра в чотири руки

Четвер, 11 лютого 2010 г.
Мітки: |
Проглядів: 3606
Підписатися на комментарі по RSS

Другові, просто чудовій людині - Копиці ПалСаничу

 

 

***

"Горбун," – подумала Настя, і лише повернувшись, зрозуміла: хлопець з поглядом каліки волочив за собою крила, заламані немислимим, неприродним чином. Колись біле пір’я стирчало на різні боки, злиплося і посіріло від бруду. Хлопець обернувся, зустрівся поглядом з дівчиною, але тільки на мить: людський потік розлучив їх, розніс у різні боки, кожного – своєю дорогою.

 

***

Кирило вивільнився з обіймів людської ріки. Невже, в довершення всіх негараздів, у нього ще й параноя? Оце щойно здалося, ніби незнайомка побачила брудне ганчір’я, що колись було його крилами. Він навіть озирнувся, та на підході до ескалатору ніколи ловити гав: його стиснули з усіх боків і внесли на рухливі сходи.

Кирилові дуже захотілося опинитися вдома, у тиші і спокої. Та де ж він, той спокій, коли в голові без упину крутиться одне й те саме, ніби нездара-механік ненароком чи зумисне пустив по колу котушку з кіно, а сам чи то заснув, чи то завіявся де інде.

Купа пір’я, що він тепер тягав за спиною, горблячись, ніби справжній каліка, колись була його крилами – прекрасними, дужими крилами, які піднімали його у височінь, поки він не поламався раптово і, як сам вважав, безглуздо.

Черговий політ. Кир піднявся на незнану висоту і тепер, крізь пориви вітру чув уривки розмов диспетчерів та пілотів. Власне, літак наближався до Кира, і його охопило нестримне бажання зазирнути в ілюмінатор. Він любив дивитись на чужі вікна, завжди намагався відгадати, що роблять люди в домівках. Якщо випадало помітити силуети на шторах, він радів, як дитина: той шматочок чужого життя, миттєвий епізод здавався проникненням у казку. Аж раптом азарт і марна цікавість облишили Кира, натомість прийшли хвилювання, тривога і біль. Дівчина у літаку…

Далі…

Відкриті... Дорз

Понеділок, 19 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 2945
Підписатися на комментарі по RSS

1

Малий за правом пишався своєю здатністю виходити сухим з води, та сьогодні щось не заладилось. Чи то підвело майже звіряче почуття небезпеки, яке досі завчасно попереджало про наближення фараонів або загоничів, чи то він сам надірвався, третій рік гасаючи дорзом, ніде не затримуючись більше, ніж на кілька днів, іноді навіть - кілька годин. А може він просто вибрав ліміт свого щастя? Фараони і загоничі підібралися так близько! Малому здавалося, що він бачить чорні спіральні дорзи загонича і чує дихання фараонів. Невідомо, що страшніше? Втрапити до рук фараонів, які притягнуть його додому і стратять через відсікання відчуття часу. Фактично, Малий залишиться живим, та практично – що то буде за життя? Лінійне безперервне існування, поки він не виснажиться і не вкоротить собі віку. Але загоничі… Вони, мабуть, таки страшніше! Якщо після страти він буде жити своїм серед своїх, то тут – доведеться скніти у коконі чорного дорзу до скону. І ще не відомо, хто помре першим – Малий чи людина, що приставить його собі на служіння.

Малий спробував розслабитись, заплющити власні перелякані очі і трохи подивитися на світ очима "клієнта". Раптом Фортуна встигне перепочити, і знову почне допомагати Малому?

Далі…

Мандрівний жаб

П’ятниця, 13 березня 2009 г.
Мітки: |
Проглядів: 4628
Підписатися на комментарі по RSS
1.
Світанок починається за обрієм. Це Петрик знав напевне. У своїх снах він часто підходив до самого краєчку землі і пестив сонечко – маленьке, рожево-оранжеве, схоже чи то на цуцика, чи то на лошатко. Це потім, піднявшись ген високо в небо, воно розжарювалось, немов залізо у кузні, і палало, насилаючи на землю спеку. А зранку-раненько, коли Сонечко навіть невмиване і нерозчесане, з ним можна погратися. Наприклад, у піжмурки. Втім, це буде надто легко, як шукати світляків безмісячної ночі. Може, у м’яч, або…
Зазвичай на цьому місці мрії Петрика переривав сон, та не сьогодні. Овва, хіба можна заснути у такий день?
Петрик прожив на білому світі цілих сім років. Так, цілісіньких сім, хоч в кого спитайте! Навіть гульвіса Сірко та глухенька кобила Каня відчули надзвичайність цього дня, що вже казати про інших.
Сім років – це ж ого-го скільки! Звісно, краще було б мати вісім, або цілих дев’ять, як Ромко-Бугайчик, та й сім добре: сім кольорів у веселки, сім нот, якими можна заграти всю музику, що є у світі.

Далі…