Тарасенко Таміла

Життя…театр…люди…актори

Вівторок, 6 березня 2012 г.
Мітки: |
Проглядів: 2391
Підписатися на комментарі по RSS

Паріс зосереджено працював над мімікою біля дзеркала. Спершу Джульєтта вдавала, що терпляче чекає своєї черги, хоча люстер довкола вистачало. А хто зважився б економити на постановці спектаклю самого Морана Тарабаса?

Згодом дівчина вже відверто спостерігала за тим, як кривлявся Паріс. «Стиль Джима Керрі», - визначила вона. Раптом гримаси, що карколомно спотворювали обличчя актора, змінилися майже непорушною маскою. Джульєтта вагалася: «Сільвестр Сталлоне? Арнольд Шварцнеггер?» Нарешті за характерним перекошеним куточком губ вона визначила виконавця ролі Роккі й збагнула, що Паріс переглядав фільми кінця ХХ – початку ХХІ століть.

Підступні сльози проклали собі стежини на щоках і Джульєтта поспіхом відвернулася. Тільки б він не помітив: заплакані дівчата гарні лише в уяві сценаристів і на сцені! Але опанувати себе, попри роки виснажливих занять, вона не змогла. Завтра вистава…

Джульєтта згадала мить свого тріумфу. Вона завжди викликала спогади про ті доленосні проби, щоб відволіктися від неприємних переживань. Режисер виділив її серед сотень інших претенденток і сказав: «Те, що треба! Будеш Джульєттою!»  Вона хитнулася, втрачаючи свідомість від щастя, а перелякано-радісні очі на юному личку стали величезними. Режисер збуджено стрибав довкола і торочив своє «те, що треба». 

Скільки ж кастингів було до того! Минали місяці у чергах. Вона приречено волочилася між студіями, щоб вкотре побачити, як поталанило іншій. Дівчина вже втратила надію, що її колись помітять, аж тут сам Моран Тарабас звернув свою увагу на гру актриси. Головна роль!

Далі…

День останній і перший

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 2990
Підписатися на комментарі по RSS

Розпечена краплина сонця у бляклому небі. Вітер степу. Пахощі пропеченого ковилу та полину. Нікого навкруги. Благодать!

І знову – втретє за ранок! – насмішкувате шепотіння над вухом:

- Агов, відьмо! Сьогодні –твій останній день.

- Не глуха, - не стримую злості, хоч і розумію, що робота в нього така: тричі сповіщати про волю богів.

- То що ж? – у голосі невидимці - радість: нарешті я заговорила.

- Що " то що ж "?

- Каятися будеш?

- У чому ?

Важке зітхання підозріло схоже на справжнє: мабуть, і за все століття служби не часто зустрінеш таких недотеп.
Далі…