Самелюк Тарас

Здав (поза конкурсом)

Четвер, 4 березня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2531
Підписатися на комментарі по RSS

Хотів бути кимось—став ніким.

 

- Ну й хто тебе просив здавати? – задні двері «кубика» від «Mercedes» широко розкрились і з теплого салону випустили в холодний листопад. Чоловік, що сидів поруч всю дорогу, і який щойно задав нічого не означаюче для життя питання, стукнув між лопатками, підганяючи. Роман Андрійович, власник мережі супермаркетів і колега хазяїна «псів», що його притягнули, осудливо глянув через плече — не звик до такої шани.

Його сірий костюм, ідеально білу сорочка, і чорні туфлі за штуку доларів, привезли за місто, на окраїну. І, що найдивніше, він сам йшов із комплектом дорогих речей. З одного боку стояли приватні будинки, а з іншого — короткий крутий схил, городи, вузька річка і болото з осокою.

Сказали, щоб ліг спиною на землю, головою до болота, лицем до неба. «Жартують. Звичайний розіграш, ну, подумаєш, домовився з іншим, але ж то якісь двадцять відсотків на рік… Простий розіграш.»

Далі…

Нове життя?

Четвер, 4 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2979
Підписатися на комментарі по RSS
Ніхто не живе стільки,

скільки хоче (однокласнику присвячується).

…Сухо в роті, шкребло іржавими цвяхами. Очі мутніли, а купані потом долоні терлися об голе тіло. Під ногами стукіт металевого містка-голова крутилась назад. Очікувала появи…

Ноги прискорювались у силі, але слабшали в русі - топило холодним свинцем, перетворювало на живу статую.

Ще раз обернувся - за двадцять метрів сіра пляма. Навколо: весілля вітру й дощу. А мав би бути білий день… Сірість плями перейшла на кілька тонів у світлішу сферу - з’явилось лице, знайоме. Тіло - витягнуте, підігнане під той же зріст - очі на одному рівні - вивчали глибину людських «дзеркал». У одних - страх і неясність, в інших - німе «зрозумій».

Пішли. Вдвох. Один тягнув іншого, хоча інший сам ухопився за протягнуту руку.

Дерево, широке гілками й густе листям підпирало брудну драбину.

«Полізли…»

«Не можу, не хочу!..»

Кусав руку. Свою, бо вона тримала, вона стискала до болю й німоти в пальцях, вона підкорялася «написаному», але не мозок, не тіло - важким мішком тягнуло назад.

Упав - не боляче - легко, хоч і страшно. Перед очима знову він, знайомий - посміхається. У білій формі моряка.

Язик прилип до піднебіння, а у вуха: «Скоро…».

Далі…