Савка Юрій

Професор повинен померти

Понеділок, 30 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2091
Підписатися на комментарі по RSS

Мене звати Прін, і я живу у квартирі. Це важливо. Про це забувати не можна. Я повторюю це собі кожного ранку, коли прокидаюся, встаю і, засунувши ноги у м’які пантофлі, шаркаю ногами на кухню. Там я ставлю чайник і відриваю останній листочок календаря, тридцять перше грудня. На картинці – новорічні іграшки. Внизу – вітання з Новим Роком і подяка за те, що скористалися відривним календарем.

Листочок з’являється кожного ранку. Я можу рвати його, палити, викидати у вікно чи навіть з’їсти, все одно наступного ранку він буде на своєму місці. Якщо кухня зустрічає мене календарем без листочка, я розумію, що вчора зірвав його трохи пізніше. Трохи пізніше він з’явиться і сьогодні. Між тим, як я його зриваю, і тим, як він з’являється наново, завжди проходить рівно одна доба.

У квартирі немає годинника і я не знаю, скільки конкретно часу проходить між зриванням листочка і його появою. Можливо, двадцять чотири години, а може двадцять чи тридцять. Я кілька разів намагався виміряти тривалість доби у якихось менших проміжках часу, але успіху не добився. Деякі процеси, наприклад, биття мого серця, відбувалися занадто швидко, щоб рахувати їх цілу добу, деякі, наприклад, рух краплі варення вниз по стіні, були недостатньо рівномірними для будь-яких серйозних розрахунків.

Закінчив я тим, що навчився підлаштовувати свої біологічні цикли під тривалість доби, і сплю тепер рівно один раз за той час, поки листочок календаря повертається зі смітника на своє звичне місце. Разом з ним затираються всі інші зміни, зроблені мною у квартирі.

Я часто думаю, чому так відбувається. Найпростішим поясненням була досконалість квартири. Мовляв, не існує жодної зміни, котра б пішла їй на користь, тому вона вперто повертається у один і той же початковий стан.

Далі…

Садок

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2245
Підписатися на комментарі по RSS

Яблуко було велике і червоне. Його повні боки виблискували на сонці, захоплюючи своєю досконалістю. Повністю доспіле і зовсім не гниле, воно не дозволило жодній тріщинці зіпсувати його природній окрас. Яблуко тільки-но впало з дерева і, прокотившись по траві, вигулькнуло через дірку в огорожі прямо біля мене.

Займаючись фізкультурою тут, біля огорожі садка, ми часто знаходили яблука. Навіть із гниллю, потріскані чи червиві, вони все одно цінувалися серед дітей. За них можна було виміняти все.

Я сам рідко піднімав їх – у мене важко виходять чіткі рухи. Якщо раптом яблуко потрапляло в моє поле зору, я намагався відкотити його Вадиму. Коли мені вдавалося зробити це непомітно, він відразу ховав його за пазуху, і ввечері ми ласували ним при світлі місяця. Якщо ж нашу знахідку помічав хтось інший, особливо зі старших хлопчаків, яблуко у нас відбирали. Я їх розумів – нікому не захочеться ділитися такою смакотою. Не поб'ють – і те добре.

Цього разу Вадима поруч не було, але фрукт підкотився до мене настільки близько, що я міг його взяти сам. Достатньо було нагнутися і простягнути руку.

Я поки не знав, що буду робити з цим яблуком. Можливо, я його виміняю на щось. Я думаю за такий колір, соковитість і пишність, хлопці віддадуть все, що завгодно. А може я не захочу мінятися і просто з’їм його сам. Розкушу зубами тонку шкірку, відхоплю відразу великий шматок, щоб соковита м’якоть перекочувалася по язику. З яблука неодмінно бризне сік, я витру його з губ і оближу пальці.

Далі…

Траєкторії

П’ятниця, 15 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2102
Підписатися на комментарі по RSS

Експеримент із кулькою був проведений сорок років тому інтернаціональною командою фізиків на чолі з Альбертом Брегом. Помішаний на детермінізмі, вчений побудував у своїй лабораторії експериментальний стенд. Чудернацькою серією трубочок і жолобків спускалася невеличка металева кулька. На кожному етапі її швидкість, прискорення, температура та ряд інших фізичних параметрів ретельно фіксувалися сотнями вимірювальних приладів.

Кожного разу  фізики запускали кульку з однаковим початковим прискоренням і кутом нахилу. І кожного дня кулька проходила чітко визначену траєкторію. Брег і сам вже не розумів, навіщо затіяв експеримент, як одного разу сталося щось дивне.

Запущена з тими ж початковими даними кулька, володіючи такою ж швидкістю, прискоренням і температурою, як і сотні разів до того, раптом різко змінила напрям, підстрибнула вгору, розгаратала скляну трубку і з глухим стуком приземлилася на підлогу.

Враховуючи кількість вимірювань, про помилку не могло бути і мови. За всіма відомими нам фізичними законами, навіть враховуючи новомодну теорію струн, кулька ніяк не могла вилетіти з жолоба, і, тим більше, пробити міцне скло. Ніяк не могла. Справді.

Далі…

Основи проективної фізики

Четвер, 4 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2481
Підписатися на комментарі по RSS

Останнім часом, здебільшого через річницю всім відомої події, у мережі різко зросла цікавість до такої складної і неоднозначної теми, як контекстуальне поле і контекстуальні зсуви. Низка відомих блоґерів, в основному знайомих з квантовою фізикою на рівні трохи нижчому за шкільну програму, уже встигла висловити свою «авторитетну» думку з цього приводу. Не забули вони згадати і про всесвітню змову науковців та приховування інформації від простих смертних. Адже що може бути цікавішим за інтриги та розслідування?

Якщо ви очікуєте чогось подібного від цієї статті – можете сміливо закривати браузер, перегортати сторінку, чи виймати з вух навушники. Моя стаття – для тих, хто воліє знати правду, якою б нудною і нецікавою вона не була.

З іншого боку, тут не буде багатоповерхових формул і складних наукових термінів, окрім, звісно, загальновідомих. Тим, кому цікаві подробиці наведених нижче викладок, я надам спеціальну адресу, за якою можна скачати монографію мого наукового керівника, професора Довженка, лауреата Нобелівської премії і творця проективної фізики. Про неї,власне, ми і поговоримо.

Далі…

Хата

Четвер, 4 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2803
Підписатися на комментарі по RSS

За вікном йшов дощ. Важкі холодні краплі залітали у хату через розбите вікно і здіймали на підлозі невеличкі хмарки пилу. Серж сидів на твердій лавці і намагався зосередитися на грі. Смартфон уже двічі пискнув, повідомляючи про слабкий заряд батареї, але Серж безтямно перетягував кольорові кристали позолоченою ґраткою. Безглузде заняття, безглузда гра, безглузда ніч.

Вітер продував хату наскрізь. Шматки тканого килима, котрими Серж завісив вікна, швидко набрали вологи і гримнулися додолу, піднімаючи фонтани бризок. Чергова крапля потрапила Сержу на обличчя. Він поморщився.

Смартфон ще раз пискнув. Батареї вистачить зовсім ненадовго. У сумці ще лежить старенька нокія, на ній ніби була змійка. Можна провести ще годину, втупившись у дрібний, зернистий екран. Тільки б не оглядатися по сторонах. І не закривати очі, бо бачене там ще моторошніше від розсипу тіней на долівці. Бісовий страх.

Смартфон нарешті вимкнувся, моргнувши наостанок зеленим світлодіодом. Серж відкинув його на лавку і почав ритися у сумці. Десь тут мав бути телефон на всяк випадок, коли смартфон розрядиться, а дзвонити треба терміново. Одного разу через недосконалу техніку Серж пропустив важливу зустріч, з того часу страхується. Страхувальник страхується. Серж посміхнувся власному каламбурові. Поки шукав, почав згадувати, з ким він працював цього місяця. Потім кварталу. Потім року.

Згадувати обличчя, жести, голоси. Запонки на краватках, носові хустинки, персні, ланцюжки, дорогі годинники. Згадувати деталі контрактів, цифри, формулювання, зноски. Думати про будь-що, про найменші дрібниці, тільки не оглядатися по сторонах, тільки не вдивлятися у морок.

Кілька разів Серж був готовий встати і вийти. Плюнути на дощ і вітер, вийти у ніч, і блукати хутором у пошуках якихось людей. Тут же мають бути якісь люди? Сусіди, наприклад. Були ж колись. Він, здається, бачив чоловіка на возі, коли вони з Ігорем сюди приїхали. Чи це було не тут, а у сусідньому селі? Скільки йти до нього? Годину? Дві? П’ять?

Далі…