Рибалка Анна

Мертві танці

Субота, 5 березня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3308
Підписатися на комментарі по RSS

Біла «Ауді» різко звернула вліво, на повній швидкості з’їхала з дороги, помчала забрукованою площею, позбивавши кілька непорушних і безгучних, мов штахетини у паркані, постатей, що не намагалися відскочити убік, проїхалася по тілу, розпластаному на землі, наосліп врізалася просто у стіну будинку, - сірого, прикрашеного багатою ліпниною, таранячи його майже під металевою  табличкою, що інформувала про те, що він, цей будинок, є цінною пам’яткою архітектури, - і завмерла. Від удару передня частина машини зім’ялася у гармошку, нікого живого всередині, певна річ, не залишилося.

- Пятий, - прокоментував Марек, патлатий хлопець у синій футболці з довгими рукавами і джинсах, із фєнечками на руках та пірсингом у вусі, сидячи по-турецьки на підвіконні квартири та стежачи за центральною площею міста з висоти третього поверху.

Зомбі майже не зреагували на аварію. Декотрі з них, допитливіші, ліниво крутнули шиями, проводжаючи «Ауді» в її героїчному польоті до остаточного перетворення на металобрухт, але більшість продовжували перехильцем, по-качиному накульгувати площею, тихо гарчачи та помуркуючи собі під носа. Видавані ними звуки не можливо було зіденфікувати.

Люба не бажала на все це дивитися. Відколи вони з Мареком забарикадувалися у квартирі, присунувши шафу до вхідних дверей у коридорі, минуло дві години. Дві найдовші довбані години у всьому її довбаному житті.

Далі…

Дуплет

Вівторок, 21 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3987
Підписатися на комментарі по RSS

Обітована земля

Середа, 24 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 4628
Підписатися на комментарі по RSS

Кришка зовнішнього люку корабля поволі відсунулася, і по обличчю Джека, наче вогненна коса, полоснуло гаряче полуденне сонце. Астронавт вдихнув на повні груди вогке і тепле повітря невідомої планети.

Джек вибрав для приземлення гладеньку каменисту височину, відкриту місцевість, - його нітрохи не тішила думка зупинитися посеред лісової гущавини і потрапити на зуби тутешнім хижакам.

Через три дні він мав повернутися додому. Джек уявив, як умиратиме від хвилювання Ірма, і закусив губу.

«Потрібно було залишатися із нею. Я завжди боюся підвести компаньйонів, установу, начальство, а що підведу Ірму – цього не боюся ніколи».

Проте розкаяння не мучило його довго. Джек знав за собою цю рису: у критичну мить він завжди відчуває незвичне піднесення і приплив сил. Спочатку він знайде воду. На цій планеті вона, як повідомив бортовий комп’ютер, цілком придатна до пиття. Непогано було б відшукати і їжу, адже невідомо, наскільки він тут затримається. Але вода  - насамперед.

Місцеві помітили його, коли він зачерпував воду зі струмка. Наповнивши пластикову посудину, Джек із насолодою хляпнув прохолодною водою на обличчя, почав енергійно витирати спітнілі лице і шию. І тут на галявину вийшли вони.

Їх було десятеро. Будовою і пропорціями тіла вони не відрізнялися від землян. Усі засмаглі, довговолосі, із брунатно-зеленуватою шкірою. Троє із них були вищими на зріст від решти, ширшими у плечах та із більш розвиненою мускулатурою, - очевидно, чоловіки. Хоч, може, на цій планеті природа наділила більшою фізичною силою саме самиць. У руках у декількох – загострені деревяні палиці.

Джек поволі, намагаючись не робити різких рухів, випростався. Дикуни мовчки дивилися на нього. Зненацька одна із «дівчат» щось сказала і посміхнулася, демонструючи великі нерівні зуби. Решта загомоніли між собою, усміхаючись.

Джек і собі усміхнувся; проте він не втрачав пильності. У студентські роки він читав про «чорний сміх» дикунських племен, що колись населяли його рідну планету, Землю. Коли місіонери, чи просто мандрівники з Європи потрапляли у краї, населені канібалами, дикуни при зустрічі оточували необачних подорожніх тісним кільцем, регочучи та вишкірюючи зуби. Місіонери тішилися вияву, як їм здавалося, дружніх почуттів, не здогадуючись, що таким чином канібали вітають майбутню трапезу.

Далі…