Радістка Кет

Чари-мари (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Вівторок, 10 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2180
Підписатися на комментарі по RSS

Кароліна перебирає в пальцях намисто з мушель і пригадує довгоочікуваний вересень. Стовпище людей -батьки, дідусі-бабусі, тітки і дядьки, хресні, та інші родичі енного коліна – навіть вони не могли тоді затьмарити Каролінчину радість – вона самотужки вступила до оміряного  закладу.

Батьки і бабуся були неймовірно раді за неї. Ще б пак –ліцей вважався найперспективнішим умісті.   Навіть і без сфабрикованих якимсь жартівником пафосних чуток, що час від часу  у ліцейському саду з’являється ангел.

- Кароліно, - збирайся швидше, а то запізнишся, - почула занепокоєний голос бабуні з кухні.

- Та йду вже, - знехотя кинула дівчина і, зігравши сценку поспіху, зачинила засобою двері.

За рогом зупинилася, роззирнулася і поволі почалапала на маршрутку. Знову пригадався вересень. Але вже інший.Перерва, вона підходить до гурту дівчат, які про щось жваво щебечуть, регочучи. Ті  раптом вмовкають.

- Чого тобі,  Бараненко? - манірно й насмішкувато виводить висока витрішкувата блондинка  Анна-Марія з худими ногами у фіолетових лосинах.

- Та нічого, - відказує Кароліна, знітившись на таку демонстративну, нічим невмотивовану неприязнь з боку однокласниць, - проходила повз.

- От і проходь, - акцентує блондинка,  а решту знову заходяться реготом.

Минуло три місяці, а нічого не змінилося. Точніше змінилося, але в гірший бік. Тепер зміїне кодло на чолі з блондинкою Анною-Марією  не лише шипить, а й  починає робити спроби боляче вкусити. Он вчора язиката Ориська підставила підніжку. На посміх усьому класу. А потім хтось накидав до рюкзака дохлих павуків.

 Далі…

Останній, що вцілів (Поза конкурсом. Перевищено обсяг)

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1878
Підписатися на комментарі по RSS

Цю планету відшукати виявилося нескладно. А вибрала її через те, що так нагадувала їй рідну, за винятком хіба того, що там ніколи небуло зим. Вона почувала себе комфортно, могла займатися улюбленими справами будь-коли. І найголовніше – сюди не долітали парадні салюти  з її Вікторії.

Тут можна було не носити чорнихмантій-одностроїв із золотими галунами і відзнаками, а ввечері не примушувати себе до обов’язкових фуршетів при дворі.

 Саме зараз дракони куняли на скелях, виколихуючи полуденні суховії. Лімія лежла в гамаку, замкнувши очі і, нарешті, маючи змогу розпружити голову від інфомаційного сміття та набридлих щоденних церемоній.

Тиха прохолодна оаза приємно антагонізувала з перенасиченими буднями, там, на Вікторії, де Лімія народилася і виросла, де у неї три життя наперед були розплановані і схвалені Вищою Королівською Радою. Рада Королів... Думки нестримно перечіпалися за цю штучну доленосну конструкцію, за цю хитромудру прагматичну надбудову. Лімія мимоволі перенеслася у дитинство, коли Вікторія гинула у перманентному стані внутрішньої війни. Сині зловісні вогні, смертельне шипіння кислотних атак. Звичайно, краще Рада. А королі... Нехай називаються хоч королями, хоч генералами, аби забути той безпробудний, безпросвітний морок дитинства.

Далі…