Радутний Радій

Здоровий скептицизм

Вівторок, 13 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2441
Підписатися на комментарі по RSS

- Мушу попередити, - сказав я, допиваючи келих. – Що маю досить скептичні погляди на усі ці речі. Змалку ще, знаєте, усі нормальні люди вірили у казки, а я розпитував батька, як це чином коні літають, птахи розмовляють, й де саме ростуть молодильні яблука.

- Розумію, - мій співбесідник теж хильнув зі свого кухля. – Мабуть, важко було рости... е-е-е... нетиповою дитиною?

- Всяко, - стенув я плечима. – Свої плюси, свої мінуси. Але відповідати на запитання батьки замучилися, це так. Ну, я попередив. Отож, якщо ви не передумали...

- Навпаки! – чоловік підняв кухля. – Певний здоровий скептицизм має бути обов'язково. Не надмірний, бо знаєте як поляки кажуть? Цо занадто – то не здраво. Знаєте, що це означає?

Я знав.

Далі…

Відлуння

Субота, 24 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2570
Підписатися на комментарі по RSS

Те літо починалось зі спеки, а потім зненацька розродилось дощами. Такі дощі були того літа, що зраділа трава за два місяці піднялася до пояса, й лише потім замислилася, чи це не занадто. Бур'яни легко проскочили двометрову позначку й поглядали на людей звисока - ну що, мовляв, тепер скажете? Хто кого сапатиме? Пшениця, посічена могутніми потоками з неба, лягла на землю й покірно чекала, поки її підніматимуть. Асфальтові дороги перетворились на блискучі річки, а грунтівки на пунктир з бездонних чорних баюр.

Страшенно дощове трапилось літо, й бабусі хитали головами й казали, що це вже, мабуть, останнє, а потім буде Страшний Суд. Ну, якщо не у цьому році, то у наступному точно.

Дідусі погоджувались і казали, що з цього приводу треба хильнути.

Чоловіки помолодше не казали, але хиляли. Повернулась давня універсальна валюта - "півлітра" - й посунула усі інші. Чи від цього виграла економіка, а чи ні - важко сказати, а от ті, хто найняв дідуся - точно виграли.

Дід погоджувався або за півсотні, або за пляшку. Зайди перезирнулися, зробили вигляд, ніби трохи вагаються, а потім запропонували одразу дві - але тоді не лише докладно розповісти, але й показати дорогу.

Прогадали.

Далі…

Рано чи пізно

П’ятниця, 25 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2708
Підписатися на комментарі по RSS

Якщо хтось вам скаже, що бути сильним та молодим краще, аніж старим та підтоптаним - не вірте йому. Найімовірніше, він сам молодий. Можливо, також і сильний, але все 'дно не вірте.

Бо він ще й дурний.

Ми всі робимо дурниці замолоду. Хто більші, хто менші. Дівчата фотографуються голими, а потім через двадцять років ті фото спливають не там, де треба, й сім'я руйнується. Чоловіки б'ють комусь пику, а через багато років той хтось виявляється їхнім безпосереднім начальником. Дитячі конфлікти в пісочниці й підліткові розваги в ліжку, здавалося б давно та надійно забуті, раптом тягнуть за собою такі наслідки, аж гай гуде. Або не гай. Але гуде.

Терористи, що підірвали ізраїльську делегацію на олімпіаді у сімдесятих, отримали відповідь у дев'яностих. Диспетчер, що припустив зіткнення двох літаків над швейцарськими горами, отримав ножа в груди від уродженця зовсім інших гір, а здавалося б, де той город з бузиною, а де той київський дядько? Кілька пілотів, що бомбили чеченські села, одного не дуже чудового ранку знайшли свої родини, як би це поделікатніше висловитись, у не зовсім цілому стані. Руки - там, ноги - сям... ну, ви зрозуміли.

Далі…

Забагато клієнтів

П’ятниця, 19 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2985
Підписатися на комментарі по RSS

Не люблю хвалитися, але я таки першим зрозумів, шо відбувається. Ще той клятий Прокопенко лише поліз до кишені, ще ніхто з охоронців не ворухнувся назустріч, ще клієнт не перестав усміхатися своєю знаменитою посмішкою (якщо хтось раптом не в курсі, то знаменита вона тим, що вкрадена у когось з голівудських чи то зірок, чи то зірочок, а от у кого саме - про це якраз й сперечаються), ще блимали індикатори на машині... а в мене вже серце той... блимало. То стискалося, то, навпаки, рвалося з грудей на волю, та й ритм значно прискорився.

Отаке, знаєте, раптом прорізалося чуття.

Втім, не раптом, не чуття й не прорізалось. Досвід. Виключно досвід... ну, й певний талант, звісно, і йдуть до біса ті, хто думає, що не буває отакого таланту. Буває. Всякі бувають. Навіть асенізатори бувають талановиті. У одного воно само плине, а іншому доводиться квачем на тичці підганяти, або й черпачком, черпачком. Або й ситечком, як щось загублене треба витягти.

От і мені, буває, доводиться черпачком, черпачком й ситечком, і знаєте, що я вам скажу? В асенізаторів робота чистіша.

Так от, коли Прокопенко лише сягнув рукою в кишеню, то в мене вже серце підстрибнуло. Коли заплутався у підкладці - я вже руку підняв, а охоронці ще лише перестали оглядатися на всі боки. Коли витяг - я вже горлав: "Не стріляти! У жодному разі не стріляти!"... але ж хіба тих горил зупиниш? У них же все на рефлексах, як у собак. Собаки і є.

Далі…

Маленький сірий негідник

П’ятниця, 9 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3094
Підписатися на комментарі по RSS
Я майже не пам'ятаю дитинство. Лише загальні враження – знаєте, як воно… тепло, затишно. Гладять, облизують. Поруч муркотять братики та сестрички. Навколо світ – великий, цікавий, але страшнуватий.

Кажуть, усі мої братики та сестрички захворіли та померли. Не знаю, чи вірити – але в будь-якому випадку то несуттєво. Мене забрали ще зовсім маленьким.

А от дорогу пам’ятаю. Ще б пак, такий шок. Забрали від мами, засунули в кошик, чорт-зна-куди везли кілька годин. Жах!

Щоправда, жінка, що везла кошик, час від часу відкривала його й гладила мене, а потім взяла на руки. Вийшло майже так само, як з мамою – тепло, затишно. Шкода, що моя господиня муркотіти не вміла.

А от господаря я, чесно кажучи, спочатку трохи злякався.

Це брехня, що ми вміємо з першого погляду розрізняти, хто з людей котів любить, а хто не дуже. І що вміємо викликати любов навіть у тих, хто котів терпіти не може – теж. Але мені пощастило.

Далі…