Приріз Марта

Я - світло (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Вівторок, 5 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2176
Підписатися на комментарі по RSS

Світло. Воно надмірно яскраво світить в очі.

Голоси... Проникають у свідомість, вичавлюють з неї залишки спокою та сну... (Хоча то не сон, а радше марення.) Їх так багато – чоловічих та жіночих, здається, навіть дитячий голосочок з наявним усім дітям кривлянням довгих слів щось говорить – стиха та сумно. Здається, маленька (а мені здається, що говорить саме дівчинка!) запитує про те: чому тьотя спить так довго?

Але звідки в мене вдома стільки людей?

Я розплющую очі, не відчуваючи повік. Ба, навіть більше – я наче розкриваю (розриваю?) себе, мов мушлю, а не просто роблю кілька рухів м’язами очей.

Мені страшно.

Мені до біса страшно.

Чомусь перше, що потрапляє на очі, - шматок люстри біля стелі. Вона така крихка та стародавня, що готова ось-ось впасти.

На стелі тонкими цівками розповзлись тріщини. Будинок задихається та помирає. Кожна тріщина – то як чергова зморшка на його немолодому обличчі. Я прислухаюсь і чую… Чую, як кімнати дихають у лише їм відомий такт, проте злагоджено, співзвучно…

Погляд мій опускається нижче – і, о Боже! Я знаходжусь на висоті не менше трьох метрів від підлоги. Внизу ходять люди, вони пошепки розмовляють, але навіть це шепотіння спотворює тишу. Насичує кімнату багатьма зайвими словами.

Люди одягнені дуже дивно: чорний одяг та хустинки, що зав’язані на голові в жінок.

Багато свічок. Від них віє потойбіччям та теплом. Мені стає трішки спокійніше.

Зовсім трішки.

Далі…

Сікери (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Вівторок, 5 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2229
Підписатися на комментарі по RSS

- Привіт.

- Привіт.

- Забув.

- Не знаю… Ні!..

- Чому так вийшло?

- Бо я змінився.

- А я виявилась непотрібною?

- Ні. Ти виявилась іншою.

- Іншою від тебе?

- Від усіх.

- І що?

- Ми не маємо більше спілкуватись. Ти маєш жити.

- Я не вмію жити без тих, кого люблю…

- Ти маєш навчитись.

- Не зможу.

- Але я мав так вчинити. Бо…

- Чому?

- Я боявся тебе змінити. Боявся, що ти станеш звичайною. Боявся бути поруч. Боявся бути собою.

Вона мовчала. Дівчина у зеленому платті з величезними фіолетовими очима кольору фіалки. Вона сиділа, звісивши ноги на землю, на великому міському пам`ятнику. Навколо, на лавках сиділо кілька людей, зайнятих власними справами. Лиш іноді погляди були звернені на цю дивну дівчину. Було в ній щось магічне і таємниче.

Далі…