Писарєв Олексій

Чи є живі на Марсі?

Понеділок, 9 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2028
Підписатися на комментарі по RSS

Сонце лише нещодавно з’явилось над горизонтом. Навколо невеликого диску небо стало блакитним і, вдивляючись у цей клапоть синяви, можна було відчути себе на Землі. Решта ж кольорів навколо різали очі своєю неприродністю і обридливістю – бурий грунт під ногами і рожеве небо, яке за кілька годин мало перетворитись на яскраво-оранжеве.

Сергій з надією поглянув туди, де зараз мала бути рідна планета. Марна спроба – вже надто світло і помітити її неможливо. Та й що можна побачити? Крапку, яка нагадує звичайну зірку? Краще просто не думати про все, що там відбувається. Звичайно якщо ще щось відбувається…

Шістнадцять довгих місяців Земля вже не виходила на зв’язок. Все почалось ще тоді, коли Сергій з трьома іншими колонізаторами перебували на півдорозі до Марсу. Це була вже четверта зі щорічних експедицій і все мало пройти за звичайним планом. І все дійсно йшло добре. Вийшли на потрібну траєкторію, не випереджали і не відставили від графіку. Але з Землі почали приходити тривожні новини.

З кожним днем погіршувались відносини між Тайванем та КНР, політики дозволяли собі все більш гострі висловлювання, і одного дня Китай пішов на радикальний крок – почав військову операцію. Вторгнення провалилось, десятки тисяч десантників загинуло, а невдовзі у війну вступили США, Японія і країни НАТО. Натомість Китай підтримали його союзники. Через кілька тижнів з початку бойових дій сторони обмінялись ядерними ударами. Це було останнє повідомлення із Землі. Потім зв’язок обірвався.

Звичайно, наступна експедиція з Землі у запланований час не прибула. Не було більше і вантажів з рідної планети. Так і залишилась недобудованою космічна платформа, необхідна для польотів у зворотному напрямі.

Сергій відчував, що прогулянка, яка мала розвіяти сумні думки, лише погіршує настрій. Краще повернутись до роботи. Він підійшов до воріт, які вели всередину їхньої печери, і прохід відчинився.

Зі шлюзу він увійшов до просторого холу, де до нього підійшла Паула. Мексиканка як завжди посміхалась і запропонувала допомогти зняти скафандр.

– Ну що добре погуляв?

– Так собі, – чесно зізнався хлопець.

– Їсти будеш?

– Можна. А що є?

– Пиріжки. З м’ясом або рибою.

– Краще з м’ясом.

Далі…

Другий я

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2212
Підписатися на комментарі по RSS

Ми сюди заходили два-три рази на місяць. Непогана піцерія з дешевим пивом і головне в кількох хвилинах ходи від гуртожитку. Як завжди нас було четверо: я, мої однокурсники Льоха і Андрій та Антон — на рік старший за нас. Ми жили в одній кімнаті і природно, відпочивали разом.

На столі столи вісім вже пустих пляшок оболоні, а на дерев’яній дощечці, де нещодавно була піца, залишились лише крихти і випадково загублена оливка.

— З кожного по п’ятдесят, — оголосив Антон, поглянувши на рахунок.

Я відкрив гаманець. П’ятдесят дев’ять. Дев’ять гривень — все з чим я мав прожити наступні три дні, доки батьки не передадуть гроші. Хлопцям було простіше, всі отримували стипендію, а мене на сесії завалили. Ось і зараз, коли я віддавав останні гроші, вони вже збирались йти грати в більярд.

— Ну шо, Сань, надумав. Якщо треба, можу позичити, — запропонував Льоха.

Пиво вже трохи дало в голову і борг не здавався значною проблемою. Та й однокурсник, не вимагатиме швидкого повернення, грошей у нього достатньо — вже другий рік працює на півставки у приватному проектому бюро. Пропонував і мені йти до нього, але поєднати навчання з роботою було б надто складно. Не кажучи вже про те, що за два місяці стажування нічого не платять, а пахать треба так, наче отримуєш повну ставку.

Я вже збирався погодитись, на пропозицію, коли помітив, що на стіні навпроти з’явилось якесь сяйво, її, неначе павутиною, почали обплітати іскри і з кожною секундою їх ставало дедалі більше. Змінювався і їхній колір, якщо спершу вони були лише яскраво-жовті і червоні, то незабаром з’явились сині, зелені, фіолетові…

Невже пожежа, спершу злякався я. Але не було ані вогні, ані диму.

— Що це за фігня, — показав я друзям на незвичне явище.

— Ти про що? — не зрозумів Антон.

— Про стіну!

— І що з нею не так?

Я поглянув на зал, схоже, ніхто не бачив нічого незвичного. Офіціантки приймали замовлення, відвідувачі їли, а мої друзі дивились на мене як на божевільного.

— Ти не перепив? — поцікавився Льоха.

Тим часом сяйво на стіні стало ще яскравішим і продовжувало розростатись. Я підійшов ближче. Тепер, різнокольорові іскри майже досягали мого обличчя, але жару від них не йшло. Щоб переконатись що це не марення, я простягнув руку і торкнувся сяйва.

Далі…