Пильтяй Сергій

В пошуках нового дому

Понеділок, 16 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2047
Підписатися на комментарі по RSS

Ми знищили свою планету, свій Дім. Протягом століть ми забруднювали атмосферу, скидали відходи в наші океани, руйнували планетарну поверхню, безмежно користувались її ресурсами, при цьому подумки промовляли: "Наша планета сильна, вона відновиться". І щоразу, як ставалось чергове стихійне або техногенне лихо, ми кидали всі свої сили для того, щоб здолати цю напасть, але нічого не робили, щоб її попередити. З часом наше повітря настільки забруднилось, що на поверхні не можна було знаходитись без дихальної маски. Поступово зник озоновий шар і ми переселились під землю, щоб врятуватися від згубного ультрафіолету. Зникла вся рослинність і тваринний світ. Наше життя стало повністю синтетичним: ми їли синтетичну їжу, дихали регенерованим повітрям, пили рециркульовану воду. Дехто з нас почав замислюватись над тим, що ми зробили з нашим Домом. Але знаходились індивіди, які навіть за таких умов продовжували нещадно експлуатувати надра нашої хворої планети, все глибше вгризаючись в її кору в пошуках цінних мінералів і заробляючи на цьому великі статки. Та їхнє багатство їм не допомогло. Через деякий час кора нашої планети стала настільки нестабільною, що почались часті землетруси. Все більше підземних міст зникало під завалами. Здавалося, що планета хоче випхати нас із свого лона під нищівні промені нашої зорі. І от залишки нашої цивілізації почали будувати міжзоряні кораблі, щоб покинути планету і почати шукати собі новий дім. Так я опинився в космосі.

Далі…

Illuminatio (Поза конкурсом. Перевищено обсяг)

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2618
Підписатися на комментарі по RSS

I

Місто вмирало. Вмирало вже протягом тривалого часу, поступово перетворюючись на сіре середовище існування. Купи сміття, роздовбані дороги нагадували про те, що містом вже давно ніхто не цікавиться. Зелених насаджень не лишилось, лише де-не-де кволі старі каштани нагадували про колись найзеленіше місто Європи. На місці красивих парків стояли закинуті автоматизовані комплекси з переробки деревини, що вночі нагадували трупи потвор, які лежали серед кварталів. На периферії міста панувало запустіння: розбиті вікна в багатоповерхівках, виламані двері, пусті квартири – все це вказувало на відсутність жителів. І лише вечорами можна було побачити в деяких вікнах вогник, що свідчив про існування життя в цих мертвих бетонних спорудах.

Єдиним місцем, де не відчувалось запустіння, був центр міста. Тут вирувало життя: мчали по дорогах електромобілі, на тротуарах роїлись люди, снуючи туди-сюди в своїх справах, у визначені години з'являлись автоматичні прибиральні машини, що збирали сміття і відправляли його на сміттєпереробні заводи. Іноді навіть можна було зустріти андроїда, що впевнено крокував, виконуючи якесь завдання. Вночі ж центральна вулиця міста палахкотіла неоновим світлом та голографічною рекламою запрошуючи скуштувати синтетичну японську кухню, відвідати новий віртуальний розважальний комплекс, чи влаштувати собі апгрейд, вжививши нові кібер-імпланти. Це був рай для хакерів, біоінженерів, кібертехнологів, які після важкого дня приходили сюди забути негаразди життя і поринути в світ ілюзій та задоволення. В кінці вулиці, на площі, височів хрест, який невідомо для чого тут був зведений. Він сяяв блакитним неоновим світлом, надаючи оточенню якоїсь казковості.

Далі…