Небесний Сергій

Мій Океан

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2216
Підписатися на комментарі по RSS

1

 

Отепер води неспокійні. Непокоїться Океан. Бентежить і мене. Аквамариновими та ясно-синіми водами своїми ледь торкається. А потім хвилями відступає. Повертає. Та знову існує. Існує навколо мене…

Завтра моя перша людоловля. Усі без упину говорять як це важливо. Як змужнію. У відповідь лише нервово посміхаюсь. Це ж направду жахливо! Її кілька століть назад придумала одна кровожерлива сардина. Ідея так сподобалась загалу, що буквально стала новою релігією. Серед цих божевільних. Фанатиків.

Проповідують істину геть усі: «Ми неймовірні. Ми найкращі. Ми риби.» Бо на найвищому щаблі розвитку! Бо зябра наші ідеальні, не те, що легені. От кляті еволюціоністи!

Ми ловимо людей. Приманки бувають різні. Великі. Малі. Блискучі. Найбільше гуманоїдів приваблюють перли. Але це ж спочатку молюсків треба вмовити. Вблагати. Хоч із луски вилізь. Потім ще прилаштувати… Мороки, ой-йой.

Люди попадають до наших пасток. Нанизуються на гаки, десятками запливають у сіті. Кров’ю та стражданням мутять Океан. Стають нашим товаром, який частіше продаємо у ролі їжі. Іноді для декору домівок. Ще віддаємо акулам, в ім'я миру та уникнення канібалізму. Або китам. А геніальні риби лиш посміхаються. Чи рахують виручку, як моя матір. Гидко це все. От якби нас так ловили…

У своїй задумі я зовсім забуваю про співрозмовницю. Та вона повертає з похмурих роздумів.

- Правда, я гарна? – кокетливо запитує Пенелопа. Вона моя подруга-медуза.

- Ні. Ти розкішна, – відповідаю. І нишком милуюсь. Її тіло-парасолька має кораловий колір. Елегантно вигинається та наче увесь час танцює. Довгі тоненькі щупальці відверто червоного кольору. Полум’яно лоскочуть нерви. Такі чисельні, вони променіють навіть тут, у найглибшому Океані. Вдоволена моєю відповіддю, медуза стає ще більше схожа на сонце.

- Ах, дякую. Може, ти, романтичний негіднику, вже закохався у мене? – пустотливо не схвалює. Вона так любить грати в забави, що придумає сама. От, розпочавши якусь нову, додає: – Ти вродливий, але іноді надто сентиментальний. Хоча, може, для летючих риб це норма?

- Якщо на мою сім’ю подивитись, то я б не сказав, – важко зітхаю. Рідня – болісна тема. Батько загинув, а мати одружилася з окунем. Справжнє морське чудовисько! Жорстоке, неотесане, цинічне. З ним не поговориш про високі почуття. Чи про небо, як із татом. Звісно, який окунь уторопає естетичну насолоду від небесної блакиті, коли, то й діло, дном плаває? Мати зовсім не мрійлива, скоріше практична. Збирає, збирає скарби цілими місяцями. А потім запливе у печеру й перераховує десятки разів. Брати дивляться скоса, у них інші інтереси – відкласти ікру з кожною зустрічною рибиною. І усі, геть усі, підозріло ставляться до дружби з медузою. Та я відповів лише: - Водорость від водоростей далеко запливає.

- Амгу, любий Амгу, - бавиться моїм іменем. – Ти здаєшся схвильованим. Розкажи мені, прекрасній, що сталось?

- Усе через людоловлю, - іронічно відповідаю. Хоч і справді мене це тривожить.

- Ах, - вогненні щупальці, що гуляли по усім сторонам раптом зупинились. Пенелопа  підібрала їх у єдиний полум'яний  конус. – Нова жертва масового божевілля значить? І ти робитимеш це підкорюючись купці фанатиків?

- До цих фанатиків і моя родина відноситься, - зітхаю. -  Особливо мама радіє скільки прибутку може принести одна, навіть малесенька, людина.

- От займешся цим і станеш злющою рибиною, - сміється, - уявляю собі, як лють з’явиться в очах. Аха-аха. Кровожерливішим будеш від акули!

- Та годі тобі, - нервую.

- Ради Медузи Пресиньої, не будь занудою. Амгу, не переживай ти так. Може, зміни на краще?

- Просто лячно якось і все. Люди ж теж живі створіння.

- Твоя чудова Пенелопа втомилась від балачок, - медуза імпозантно відштовхнулась від океанічних вод. Попливла. Та на прощання додала: - Будь ідеальною рибою, мій любий. Інакше вжалю боляче. Розкажеш усе потім.

 

Далі…