Макарова Марія

Цеглина

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2068
Підписатися на комментарі по RSS

Кирпич на голову просто так никому не падает…

Михаил Булгаков

Він повернув ключ запалювання в своєму новенькому Опелі, як раптом, ні з того ні з сього, почувся жахливий гуркіт і над його головою начебто пронісся метеорит. Стьопа, звичайно ж, встиг пригнутися, а то б від його голови залишилися, напевно, одні сережки. Піднявши голову і з величезним здивуванням подивившись на дах машини, він побачив величезну вм’ятину. Ще буквально секунд 30 він сидів у якомусь незрозумілому йому самому заціпенінні, і нарешті зрозумівши, що треба все-таки з’ясувати, що ж сталося, вийшов з машини. На даху його улюбленця спочивала банальна цеглина, а не позаземний метеорит, у що в принципі він вже був готовий повірити.

Факт у тому, що на даху його автомобіля тепер спокійнісінько собі лежить цегла, тоді як буквально хвилину тому там міг бути тільки хіба що дорожній пил, призвів Стьопку в якийсь незрозумілий йому самому приступ мовчазного сказу. Він готовий був завити від обурення, але з іншого боку він навіть не міг знайти об’єкт, на який можна було б виплеснути весь той потік негативної енергії, який на нього нахлинув. І раптом з пронизливим свистом буквально за півметра від нього пролітає і розбивається на три рівні частини ще одна цеглина. «Та що ж це, чорт візьми, таке? Сьогодні що Гідрометцентр передавав цегляні дощі? Або хтось просто намагається мене вбити з раннього ранку? Чи як все це розуміти?», -несподівано для себе самого закричав на весь двір Стьопа Вєтров. Охоплений жахом, він підняв голову вгору все ще чекаючи нової атаки і шукаючи таки джерело всього цього неподобства. Перед ним височіла звичайна дев’ятиповерхівка, така ж, як і тисячі інших, нічим від них не відрізняючись і тому така ж сіра і похмура. Кольору їй додавали хіба що вроздріб пофарбовані віконні рами, то зелені, то білі, то взагалі незрозуміло якого кольору, а загалом, якщо придивитися, виглядало все це просто огидно! А якщо уявити, що на такій по суті невеликій території вирішуються сотні людських доль… Навіть мурашки проходили по шкірі. І що було найдивніше, що долі ці в більшості випадків, ніколи не перетиналися. І тільки зрідка зустрічалися такі доброзичливі сусіди, які не проти, були б обговорити разом останні новини за чашкою чаю або ще чогось міцнішого. Вам ніколи проходячи повз якусь багатоповерхівку не уявлялася вона без зовнішньої стіни? А ви тільки уявіть собі величезну безліч маленьких прямокутників, в яких люди метушаться неначе мурахи в мурашнику. Хтось варить їжу, хтось витирає пил, хтось миється, пилососить, прасує, пере, просто валяється на дивані, читає або дивиться телевізор, сидить за комп’ютером, спить, їсть ... Цей список можна продовжувати і продовжувати. І по суті, коли уявляєш собі все це, то усвідомлюєш, наскільки все-таки нікчемне людське життя в глобальних масштабах. Адже нічого ж не станеться, якщо в якійсь одній із цих осередків раптом перестане битися людське серце, і його місце буде тепер навіки в ще в одній такій ж комірці, у якій точно так же покояться мільйони інших, раптово і навіки зупинених маленьких механізмів в цій величезній машині життя.

Далі…