Кривоніс Віталій

Довга зима

Четвер, 7 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2436
Підписатися на комментарі по RSS

Приказка

Як будете на Черкащині й трапиться вам їхати через Тальне, понад рікою Гірський Тікич і да-лі, на Тальянки чи Доброводи, можете вгледіти на березі здоровенні червонясті плями. То не виходи глини, як можна подумати спершу, то є сліди стародавніх поселень, сліди людей, що жили тут за сивої давнини. Давно пішли вони, зможені холодом, голодом, полум’ям і вовчими іклами, давно змовкла їхня мова, давно померли їхні боги. Тільки раз на рік, у світлі повного місяця, можна побачити вогнище біля рогатого храму, дві постаті людські – тендітну, чорняву дівчину й кремезного хлопця у вовчій длаці, та третю постать, не людську і не звірячу. Молоді милуються, навіки впіймані бурштином часу, нема їм діла до решту світу. А третій...

Третій виповза з храму, ніби химера з печери. Волочиться за ним зміїний хвіст, грає місячне сяйво на обвислих жіночих персах, на сивій чоловічій бороді, на височеннім паростку пшениці, що проростає йому з хребта. Підповзає до вогню, розкриває своє єдине око, вглядається у ніч. Він чекає. Довго, до безтями довго спить безіменне божество, тоді прокидається і чекає на того, хто зробить останній крок. Останній хід. Хто пересуне камінчик і завершить гру, що почалася не тут і не тепер, одвічну гру в сто полів, яка давно перестала бути грою.

Третій спить і чека. І бачить сни про новий світ і нове життя.

А навкруги – переорані степи та спалені ліси, залиті крижаним місяцем.

 Далі…

Додатки Віталія Кривоноса до відгуку

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1890
Підписатися на комментарі по RSS

Калиновий міст і Тевтонський орден.

***

Додаток №1. Калиновий міст в українській традиції (спеціально для engineer)

Як усім відомо, жодної слов'янської міфології нема і ніколи не було. Бо ніяких слов'ян ніколи не було. Їх німці вигадали (жартую). Відповідно прив'язувати певні міфологічні образи до певної етнічної площини поширення – справа невдячна. Зрештою, ще Кемпбел нам казав (слід за Юнгом), що всі наші міфопоетичні образи є актуалізаціями початкових психічних інстинктів, себто архетипів, спільних для усього людства. І калиновий міст не є винятком.

Так, звичайно, цей образ актуалізується надзвичайно сильно у російській (я би уточнив: північноросійській, ільменській) героїчній традиції, – тобто у билинах. Але! Сюжетно це на загал билини київського циклу, що збереглися на півночі в усній сказительській традиції. А в Україні-Русі не збереглися, і не могли зберегтися, тут після сумних подій кінця ХІІІ століття нічого не збереглося. Чи це свідчить про відсутність місцевої літературно-епічної усної традиції? Ні, не свідчить. Навпаки: образ калинового мосту як межі світів зародився на наших теренах, після чого мігрував на північ.

Далі…

Нотатки цинічного алкаголіка

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Майстер-клас
Мітки:
Проглядів: 1110
Підписатися на комментарі по RSS

Всякі мислі за майстер-клас благородного рицаря Вальдемара фон Єшкілєва, за хвантастику і вапще за весь цей Weltschmerz

Приказка

Колись дуже давно – десь у вересні – прийшов мені по розсилці лист такого приблизно змісту, що от, мовляв, «Зоряна фортеця» проводить черговий (уже, здається, дев'ятий) конкурс, а темою там буде не фунт ізюму, а міфопоетика, причому українська. І ще там був припис, що за підсумками того всього відбудеться майстер-клас під керівництвом Володимира Єшкілєва, відомого письменника-фантаста, поета, есеїста, фахового історика і, як виявилося, рицаря ордену Храму Господнього (якщо я нічого не переплутав). Якось я тоді на те не звернув уваги, бо навіть і не сподівався туди потрапити. Зацікавила власне тема. Мій твір пролетів повз фінал, як Монгольф'є над відомим містом, я заспокоївся і благополучно про той проект підзабув. Хіба от залишив у бібліотеці оберемок гарних оповідань. smile))))

Але. З якоїсь причини координатори проекту про мене не забули, вельми здивувавши запрошенням на майстер-клас (за що мій особистий данкешон панові Олегу Сіліну). Спочатку їхати не збирався, чесно сказати, але потім виявилося, що є вільний час, є трохи вільних грошей, та і на Петрівці не був майже рік – чого би не поїхати? До того ж, отримати по пиці від колег по цеху (та і від гросмейстера!) ніколи не завадить – тим паче в реальній реальності, а не в інтернеті. Продуктивність значно вища. Зрештою, шо тебе не вб'є, то тебе загартує (би не до смерті гартувало).

Далі…

Царствіє Небесне

Вівторок, 18 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2625
Підписатися на комментарі по RSS

Жити треба з любов’ю в серці, міцно тримаючи руку на шаблі

Козацький заповіт

 

...і пекло рушило за ним

«Одкровення» Іоанна Богослова

 

1

 

От ішли якось троє ченців битим шляхом: єден брат Свирид, учений русин, інший – Гервасій Франтішек, литвин із Рогачова, а третій – Людвіг фон Ліхтґештальт, рицар крижацький, що да-вно вже полишив ратні справи. Вертали вони ся зі Святої Землі, з вод Іорданових, що над ними тепер уже сяяв злотий півмісяць на зеленім полі. Простували здалеку і здавна: тисячі верст, со-тні років, ніби від самого початку часів, аж обличчя їм потемнішали, задубіли, вкрилися тріщи-нами, зробилися корою древа божого, волосся осипалося, а бороди від наморозі многіїх літ і тривог побіліли. Так давно мандрували вони сим грішним світом, що постирали і ноги, і пам’ять про мирське минуле своє, та очі їхні сяяли тихим, лагідним світлом. Лише ймена в них і лишилися.

А ще – ключі.

На пасках, як давні язичницькі обереги богів грозових. Могутні ключі від брам небесних і пе-кельних. І сусідили знаки стародавні, поганські, з хрестами натільними. А брат Людвіг, той був віри латинської, і носив при собі меча страшного, довжелезного, іржавого від крові. Мусив но-сити його, як інші носять камінь на серці, як хрест камінний на шиї, як тавро заліза печеного на чолі грішному. Тож ішли вони, тихо між собою перемовляючись і молячись на чотири сторони, а пил дорожній мішався з їхньою кров’ю, і латані ризи розсипалися осіннім листям.

І коли всі борги їхні сьому світові було сплачено, а гріхи спокутувано, дісталися ті троє само-го мосту Калинового над рікою Смердючою. Розкинувся той міст від безодні до небес, і мото-рошно ступити на нього всякому смертному! Бусурмани кажуть, що той місток завширшки із лезо ножа, і жодний грішник не годен ступити ним і трьох кроків: упаде в пекельний вир Джа-ханнам, і пребуде там довіку... Ну а людині чесній та достойній нема чого непокоїтись: пройде з Божої ласки. Тож стали троє ченців попід мостом і почали роздивлятися.

...Жаром і стужею сповиті береги ріки Смородини, що нині Смердючою зветься. Лизні багря-ного полум’я сягають небес, і не гріє те полум’я, а спопеляє. Пливуть у хвилях тіла порубані, посічені, пливуть мерці пошматовані, і води важкі, темно-багряні, охоплюють всяку душу по вінця її. Сморід жахливий, сірчаний, трупно-солодкий, затьмарює небо, що і сонця не видно. Ніщо тут не живе і не зростає, лише височіють коло мосту калини прадавні, кривавими ягодами розмічені, і моторошний вітер гойдає бездумно їхні кетяги.

А міст – чорний-чорнісінький, обсмалений. Колись лежав посеред нього залізний змій-дракон, вартував шлях, і билися з ним рицарі-богатирі давніх часів, за честь свою і народ, але де нині ті герої і де той змій-дракон? Он лежить він здохлий: шкіра обвисла на кістках велетенських, луска залізна пообривалася, ікла згнили і сточилися, хробаки виїли очі золоті, тож у порожніх очницях оселився морок, а скарби незліченні давно розтягнуті, злічені та по шинках позакладені. Не моцна рука ратоборця здолала чудовисько, а сіра, липка байдужість.

Зневіра і забуття...

- Боже милосердний, - перехрестився брат Свирид, - не так я собі уявляв шлях до раю...

- У моїх краях колись вірили, - відгукнувся брат Людвіг, - що за давніх часів це був криштале-вий міст-райдуга, і що як буде світ погибати, вогненні коні розтрощать його копитами.

- То може, таки настав світові кінець, - гірко посміхнувся брат Гервасій, - а ми й проґавили?

- Хай там як, - знизав плечима брат Свирид, - нашим мандрам теж кінець. Край покладено нашим ділам, тривогам і надіям. Що могли – врятували, кого могли – кликали. Тепер уже час нам зникати, а чи у темряві, чи у світлі, чи у спокої – хай Господь розсудить.

Помовчав трохи і тихо додав:

- Єдине, що мені досі на серці муляє – не знайшли ми, кому ключі віддати. Хто боронитиме після нас брами небесні й пекельні...

- Нема достойників, - кинув похмуро брат Гервасій.

- Чи може ми погано шукали, - зауважив брат Людвіг.

І вже ступили вони на міст Калиновий, як зачулося раптом серед плескоту химерних хвиль і тривожного шепоту вітру, неначе хтось плаче. Роззирнулися – ніде нікого, а плач усе луна, та такий гіркий, такий жалібний, що і камінь розколеться. Аж угледів брат Гервасій попід калина-ми того бідака: сидів у ризі попівській і побивався. Дячок молодий, а красивий, мов янгол.

- Чого, дяче, плачеш, - спитав брат Свирид, - чого ридаєш?

Підняв голову дячок: лице біле, та від сліз розчервонілося, очі сині-сині...

- Та то ж дівчина! – розсміявся раптом брат Гервасій. – У попа перевдяглася! Ач, спритна!

- Не бійся, дитинонько, - брат Свирид присів поруч, обійняв нещасну, - вже як сюди дійшла, то біда твоя непроста, а все ж Господь заважкого хреста не дає. Може, чимось ми тобі в пригоді станемо. А як ні, то...

А сам подумав скрушно: «Де коси твої золоті, люба моя, де твої жита неозорі, де твоя воля, віра і влада, рідна моя земле? Села попалені, міста зруйновані, хрести перекинуті, церкви сплюндровані. Мерцям на цвинтарях не лежиться, ниви бур’янами й тирсою взялися аж до Чо-рного моря, чайка квилить, літаючи, мов за дітьми плаче, а діточки глухі та сліпі... Київ триста років руїною лежить, у Святій Лаврі татарин коня напуває, турок уже не за горами, а під стіна-ми міста Лева, і побиваються отакі Ярославни, як ведуть їх у гареми, але не воскресить їхній стогін мертвих князів, лише вовки озиваються буковинами й дібровами. Де коси твої золотії?»

- Загубила я коси, - зненацька чітко промовила синьоока, - та не в тому біда, що коси – відрос-туть, а то біда, що загубила я ключі, з раю в пекло йдучи...

- У пекло? – різко перепитав брат Людвіг. – Чого там шукала? Що там схоронила? Чи замало тобі пекла на землі?

- Не напосідай ся на дитину, брате німець, - докірливо мовив брат Гервасій, - бо так налякаєш, що й утрьох не відмолимо.

- Не налякає, - божевільно засміялася панянка, аж монахи мало не відсахнулися, брат же Люд-віг і оком не зморгнув. – Бачила я таке, що нікого тепер не злякаюся. Бачила, як стратили коха-ного мого, як помер у Царгороді славний рицар Байда.

 

2

 

Всяку всячину розповідають про славного рицаря Байду, ватажка січовиків-запорожців і фун-датора кріпості на Хортиці. Тричі міняв він господаря – служив і Його Моці Штефанові Бато-рію, і скрижанілому бруду Москви, і навіть турецькому царю. Казали, що і з Люципером уклав договір, щоби не знати поразки в бою та вершити справи величні. Чи було таке, чи не було – хтозна, а тільки казали, що ради рідної землі згубив би душу свою безсмертну. Та був на сум-лінні князя Дмитра Вишневецького злочин іще гірший – такий гіркий, що смола пекельна стане за солодку варенуху перед тим гріхом. Уже хто-хто, а синьоока Гальшка знала те краще за будь-кого на світі.

...Розливалися небом сині води забуття, крадучи сонячний жар, гасячи ласкаве життєдайне те-пло і пам’ять. Скільки їх утекло руслами численних рік, аби зрештою змішатися в Чорному мо-рі, солоно-гіркому від сліз невільників, поховавши на дні й минуле, й майбутнє? Гальшка зби-лася з ліку. Бо тії води заполонили її душу по вінця і вигравали глибокими крижинками в очах, що забули тепло і ласку, забули колишнє життя безтурботне, забули посмішку щиру. Все там лишилося, у непроникній безодні, під склепінням холодного мороку – рідний Слуцьк, родинне обійстя, мамині руки, натомлена батькова усмішка... Що лишилося полонянці на невільницьких ринках Криму й Стамбулу? Тільки небо, тільки море, тільки горе. Не могла і не хотіла бути чер-говою Роксоланою. Гидко – краще смерть.

Але не судилося.

Злато сонця обернулося дзвінкою монетою: викупив Гальшку єден витязь. Не старий ще, міц-ний мов дуб, гнучкий, як лоза, та вже не хлопчак, і вуса – білі-білісінькі, як і довгий чуб на го-леній голові. Вдягнутий ошатно, по-турецьки, а на грудях – срібний хрест. Хизувався перед бусурманами волею і долею: пив у Царгороді горілку і вино, грав у кості, лаявся безбожно і молився Богоматері. Тільки невеселим було те хизування. Холодно мерехтіли зелені очі, ніби зорі відбивалися на поверхні моря. Та голос його хрипкий, зірваний криками, просолений вітрами і хвилями, димами просмолений, несподівано лунко озвався у дівочому серці:

- Ой, чий то кінь стоїть, що сива гривонька... чи ти, сонце ясне, бува не зі Слуцька?

Галька лише кивнула: слова жмутом у горлі стали.

А той витязь обійняв її та прошепотів раптом:

- Де ж ти, ластівко мила, раніше була?..

Вона тоді не збагнула тих слів. Була засліплена щастям, як бранець, що вперше за роки темря-ви вийшов з острогу на денне світло. Розливалося теє світло широким небом, сонце ясне з мо-року морського сходило, тануло серце дівоче на долонях славного рицаря Байди, якого тут, у Стамбулі, лише вона ніжно кликала на ім’я: «Дмитре...» – неймовірне диво сталося у місті по-ганському, бусурманському...

Але сон злотий став золотою кліткою, жорстокою пасткою на пташку-ластівку. Прокляте бо місто Царгород, кров’ю і темрявою просякло його каміння, що здіймається із самісінького пек-ла, нема там ані волі, ані долі. Годі довго розповідати. Сталося так, що взнала Гальшка про службу Байдину царю турецькому. Та не в тому біда, що служив бусурманам: теж люди, не си-льно гірші від ляха, литвина чи москаля-чародія. А в тому біда, що вислужувався: ходив з яни-чарами по ясир на Русь-Україну! І палали стріхи Слуцька, і чадний, масний дим мішався із пла-чем та стогоном, сягаючи крижаних, байдужих небес. Плакали золотом хрести і бані церков, побивалися дзвони на дзвіницях, а розколоте серце матері-землі мовчало, стікаючи останньою кров’ю за своїми дітьми. Замовкло і Гальчине серце. І вуста коралові мовчали, лише очі диви-лися з осудом, важкі, мов хмари прадавнього Перуна, та розгорялося у глибині тих хмар караю-чою блискавкою прокляття. Не промовлене й від того ще страшніше.

А як повели Байду на страту, відвертали очі від розпачу й сорому брати-козаки і джури, неси-ла їм було дивитися на наругу, і тільки Гальшка споглядала синіми небентежними очима на ка-ру смертельну. І квітчала на вустах потрісканих отруйна мстива усмішка.

За непослух і за гордість незмірну скараний був Дмитро Вишневецький: кинули його з муру, та так влучно, що гаком за ребро зачепили. Три дні й три ночі конав, горлаючи пісень і лаючи турок разом з їхнім султаном. Чайки квилили над ним, немов жаліючи, не ховали сліз і побра-тими, а Гальшка не плакала і не жаліла. Та коли змовк милий голос, щось обірвалося у грудях. Бо се дурні вигадали, нібито від кохання до ненависті один крок. Проросло кохання, наче паро-сток калиновий, але ягоди його були гіркі. Скільки завгодно могла проклинати, переконувати себе, зловтішатися – рани коханого боліли як власні. Не стало місця скаліченій ластівці ані у Царгороді, ані під вербами рідними, ані на небі, ані на землі.

Хтіла була руки на себе накласти. Чого простіше? Камінь на шию і – шубовсть у води річки Кармелітки, що у Дністер впадає. Та не прийняли води самогубці: винесли мавки-русалки не-притомне тіло на берег, казали: не треба нам такої сестри, живи ще, бо мусиш. А як сонце захо-дило, явилася Гальшці діва-птаха, чорна мов горе, з очима, повними пронизливого суму. То бу-ла берегиня – з роду богів стародавніх, охоронців світу людей, віддзеркалення душі.

- У пекло поспішаєш за коханим своїм? – спитала берегиня. – Є інший шлях, від краю до раю. Не просила ти милості в неба – то бери її непрохану. Караєшся і побиваєшся за рицарем, що зрадив свій гонор і нарід? Він теж перед смертю карався і побивався. І було так йому прису-джено, що сидіти грішній душі у пеклі, аж поки не прийде інша душа, чиста, і не звільнить йо-го. Не така вже чиста твоя душа, та кращої не буде. Глибоко в серці своєму ти знаєш, що мусиш піти. Тож тримай ці ключі: одним відмикаються пекельні брами, іншим – небесні. Та борони тебе Господь їх загубити! Тим згубиш і себе, і Байду, і, можливо, весь цей грішний світ.

Рушила Гальшка на світанку. Перебралася на святого отця, бо здалося їй, що так мандрувати безпечніше. І мандрувала, може, тисячу років. А як дісталася мосту Калинового, то вже не мала ані сил іти далі, ані ключів, ані пам’яті серця, ані надії. Відчай – найгірший із гріхів, мерзенний щур, що як не з’їсть людині розум, то загидить. І велике диво, коли знайдеться тої скрушної ми-ті поруч надійне дружнє плече.

 

3

 

- Не журися, дитино, - промовив із хитрою посмішкою брат Гервасій, - то не така біда, що ти ключики загубила. В нас бо тих ключів ціла купа, не знаємо, кому їх віддати. Ге, братчики?

«Братчики» похмуро перезирнулися.

- Не відпустимо нашу сердегу одну до пекла, - сказав учений русин, - бо маєш ти знати, Фран-тішеку, що гріхи людські не подібні на терезах всевладних суддів до каміння, так само, як і до-брі вчинки, не так їх міряють. А ще маєш знати, що судді всевладні ненавидять не так гріх, як самого грішника. Замало бути справедливим – важче бути милосердним. Отже, випадає нам спуститися до пекла і нагадати там про милосердя. Й молімося, щоб не довелося нагадувати про нього на небесах. А ти що скажеш, брате Людвіг?

А брат Людвіг ніц не сказав. Просто підняв заплакану дівчину і поніс її на руках через міст Калиновий. Його страшний іржавий меч хитався у піхвах, відміряючи кроки до пекла.

Йшли вони четверо понад водами багряними, крізь лютий мороз і пекучий вітер, крізь отруй-ний сморід і жалібні голоси. Брат Свирид читав псалми, брат Гервасій посвистував собі щось веселеньке, а брат Людвіг мовчав. І Гальшка мовчала – зморена, зажурена, стулила оченята і вслухалася у стукіт власного серця. Аж ось пролунало несамовите гарчання: то хорти пекельні за чорною брамою захлиналися від ненависті.

- Здається, прийшли, - зауважив брат Гервасій.

- Хрестися, коли здається, - відказав брат Свирид і мовив до Гальшки, - ти, дитинонько, тепер мовчи, бо хтозна, яка нечисть їстиме з твого рота. А ти, брате Людвіг, стережи її.

Німець опустив дівчину і дістав меча. Два закляття було на ньому вибито: одне – «HEILIGE MARIA, GOTTESMUTTER», а інше – «НАПОГИБЕЛЬВРАЖИМСИНАМ».

- Агов, стороже! – гукнув веселий литвин, наче в себе вдома, у Рогачові. – Притримайте песиків, тут до вас порядні люди завітали!

Розчахнулися залізні стулки, оповиті мертвими трояндами. Рицар збройний у білім плащі на-тяг ланцюги – а чорні хорти казилися, вчуваючи поживу, – і махнув головою: проходьте, мов-ляв, шановні гості. Ласкаво просимо до пекла.

- Ти, добрий пане вартовий, їх поки не відпускай, - мовив йому брат Свирид і показав ключі на паску, - ми скоро будемо ся вертати.

- Звідси ніхто скоро ся не вертає, - незворушно заперечив вартовий. І пильно подивився з-під рогатого шолома на брата Людвіга.

- Твій друзяка по ордену? – з’єхидничав брат Гервасій.

- Мій комтур, - стиха промовив колишній хрестоносець, - здається.

І перехрестився...

...Таки не збрехав вартовий: довгенько довелося ходити їм безоднями пекельними. Повно-повнісінько різного химороддя надивилися: упирі, песиголовці, вовкулаки, гаспиди, чорти всі-лякі, і такі страхіття, що годі й казати. А ще інше страхіття їм трапилося: в’язні острогу підзем-ного, що мусять до Судного дня знати тортури за гріхи свої. Гендлярам зажерливим й суддям неправедним, ласим до багатства земного, золото і срібло розпечене в горлянки заливали. Бре-хуни і клятвопорушники лизали залізо розпечене. Перелюбники і розпусники корчилися у казанах, бо чересла їхні варилися мов юшка, а чорти забавлялися, тикаючи в них вилами. А ще інші були: розіп’яті, підвішені гаками за руки-ноги, на палі посаджені, за які вже злочини – хтозна. Стогін тисячоголосий злітав до темного склепіння, помережаного загравами, ніби сам диявол грав на органі симфонію у сплюндрованому, орендованому костьолі. Гальшка не могла на теє жахіття дивитися, йшла, опустивши очі долу, і кортіло їй ще й вуха затулити – та не можна. А веселий литвин Гервасій раптом беззвучно заплакав.

- Чи вони на те заслужили? – пошепки спитав брат Свирид.

Ніхто йому не відповів.

 

4

 

Чи довго, чи коротко, а дісталися нарешті й острогу, де сидів-посиджував Байда. Не так поси-джував, як повисівав: гаком за ребро, як годиться. Ще й підсміювався: мовляв, чортові сини про діло катівське не мають зеленого поняття, могли би щось цікавіше вигадати! А чортові сини косопикі, у малахаях заячих, з луків у рицаря пострілювали та час від часу хвіртку відчиняли. І таке бачив Байда у тому отворі, що вже не сміявся – плакав гірко і криком кричав. Фортеці зруйновані, січі розорені на Хортиці та Базавлуці, села й містечка, хутори й зимівники пограбовані, нескінченні людські вервечки, що з Русі-України до Криму і Стамбулу течуть, а ще – братчики-козаченьки з вірними джурами у Варшаві й Кракові на майданах катовані, чвертовані, у мідних биках засмажені, а інші царю турецькому низенько в ніжки кланяються, а треті краєчок багряниці владців московських цілують. Усе, усе твоїми, Байдо славетний, руками зроблено! От на що обернеться діло життя твого! Зрада, зневіра, смерть – Руїна, Руїна на тисячу років! Дивися, рицарю славний, як воно – шаблю в оренду Сатані здавати...

- Годі! – скрикнула Гальшка, не стрималася, і тої ж миті вчепилося їй у край ризи чортеня. Глянула дівчина – а то вже не чортеня, то дитинча, та й гарнюнє, очки світлі, щічки рожеві! Ру-ченята простягає, нявчить: мамо, мамо! От, мовляв, яким було би ваше з Байдою чадо...

- Яка вона тобі, в дідька, мамо! – сказав брат Людвіг та й навпіл дитиноньку розрубав. Гальш-ці серце кров’ю облилося, аж бачить – не людське тіло під ногами, а черви й хробаки мерзенні.

- Я ж казав, дівко, ані пари з вуст! – пробуркотів брат Свирид. – А ви гетьте з-під очі, дябель-ські виродки, бо брат Гервасій вас святою водою почастує! Ми забираємо бранця.

- Еее, то не можна, - виступив єден чортяка у магістерській шапці й з окулярами на довгень-кому носі, - треба спочатку зі старшим се діло погодити. Ану, позвіть старшого!

Кинулися нечистики кликати свого осавула. А брат Гервасій між тим повідмикав замки кай-данові, тоді удвох із братом Людвігом зняли Байду з гака і покропили йому рани водою Іорда-новою. Гадали бо, що так і так по їхньому буде, то чого зволікати? Та не так воно сталося, як гадалося. З’явився начальник чортячий і давай шварґотати:

- Хто се тут ключами гримає без мого дозволу!? Нумо, чортові сини, підніміть мені віки – хо-чу в очі сміливцям поглянути!

Обернулися ченці на голос – ніде нікого, а тільки хмара мороку тужавого з єдиним оком, затя-гнутим кам’яним віком під кошлатими залізними віями. Підкинули чорти ті вії на вила і стали піднімати.

- То он ти який, Вію славнозвісний, про якого я стільки чув, - із ледь помітною посмішкою мовив брат Свирид.

- Хто і за яким правом забирає цю душу? – спитав одноокий.

- Оця дівчина забирає, - відказав брат Свирид, - а разом і ми, її поручителі. Право теє надано всевладними небесами, так уже присуджено, і ти маєш скоритися.

- Тут вам не небеса! – розчахнулося око велетенське, златочервоне, сипнули жарини з-під по-вік, але не вогнем пашіло з того провалля серед мороку, а лютою, могильною стужею. Брат Лю-двіг закрив Гальшку широким плечем, брат Гервасій погляд сховав, Байда взагалі долі лежав, лише брат Свирид стояв собі незворушно і прохолодно всміхався.

- Воля неба не варта тут і купки гною! – насміхався Вій. – Люди створили пекло таким, яким воно є, і надали йому сили, і моці, і влади! Мені байдуже, скільки у вас ключів. Мені байдуже, чисті ваші душі й помисли чи повні бруду. Мені не байдуже лише одне: хтось має відповісти за злочини сього смертного. Хай дівка залишиться, тоді Байду відпущу.

- Приїхали, - мовив брат Гервасій у раптовій тиші.

А тоді Людвіг фон Ліхтґештальт скинув подране лахміття і став перед Вієм. Моторошно па-лахкотіла заграва на залізнім обладунку, в який закував рицар своє серце, руки по плечі рясніли кров’ю, та ще страшнішою була хижа посмішка на щербатому лиці.

- Ти правий, демоне, - промовив тевтонець, дивлячись просто у вир крижаного золота, - ми самі створили пекло і носимо його в собі. Але моє пекло гірше від твого. Візьми мене замість руського рицаря. Візьми, коли зможеш!

І вгородив меча на всю довжину леза в око химерне.

Загорлав від люті пан осавул пекельний, злетілися всякі потвори, стали метушитися безладно, взялася пітьма брижами, сповили брата Людвіга чорні щупальця, а він тільки сміявся:

- Ляхи кажуть, що рицар крижацький гірший від будь-якого дябла! От ми й перевіримо зараз, чи це насправді так.

Тоді обернувся до товариства:

- Ви ще тут!?

- Що ми можемо зробити для тебе? – спитав брат Свирид.

- Ідіть з Богом, - промовив слабнучим голосом німець, - і моліться...

...Гальшка ішла, підтримувала коханого, не вірячи своєму щастю, і водночас не могла стрима-ти жагучих сліз сорому й вдячності до цього дивного, геть чужого німця, що став між нею і ці-лим пеклом. Ченці співали «Богородице-Діво», вплітаючи урочисті, та все ж такі людські звуки у диявольські хорали. І нечисть тікала з їхнього шляху.

А брат ордену Святої Марії Тевтонської все ще хрипко сміявся, відчуваючи, як кров у його жилах стає кригою під поглядом Вія.

- Як ти можеш дивитися мені в око, смертне створіння? – спитав його зрештою чортовий князь. – Як тобі душа в тілі тримається?

- Нема у мене душі, - прошепотів брат Людвіг, - я помер у битві Грюневальдській, і так ходив світом, мертвий і бездушний. І, може, Всевишній змилостивився би з такого упиря, пробачив би скоєне мною зло. Але я не пробачив. А ти, чортисько, спіймав облизня, бо моя душа ще чорніша від того руського рицаря, і, певно, вартує для тебе ще менше...

 

5

 

...Знову ішли мостом Калиновим. Але він змінився. Текли води чисті й прозорі, мов сльози щастя. Де не де зеленів мох на поруччі. І калини на березі вкрилися листячком. І ще здалося, ніби цвірінькали десь далеко пташки, а може, дзеленчав невмирущий жайвір.

На іншому боці мосту на них чекав уже не світ людей, але золочена брама небесна. Тут їх зу-стрічали ласкаво, але не святі апостоли і янголи, а їхні забуті пращури. Стали прощатися із чен-цями, та не знали слів, щоби подякувати. Не було таких слів ані на небі, ані на землі.

Сіли черниченьки стомлені попід брамою. Ніби два камені край дороги. Сказав брат Гервасій:

- Отепер і справді нашим ділам кінець. Я би зараз перекинув чарочку за царствіє небесне.

- Шлях у Царствіє Небесне пролягає крізь пекло, - зітхнув брат Свирид. – Скажи мені, Герва-сію: і чого воно після того варте, те Царствіє?

Брат Гервасій мовчав.