Ковальська Ева

Почуття причинності

Неділя, 10 жовтня 2010 г.
Мітки: |
Проглядів: 2777
Підписатися на комментарі по RSS

Ти вже спиш, але ще не спиш. Можна я присяду на твоє ліжко, поголублю тебе, відганяючи гарячку? Можна?

Розкажу я тобі казочку...

***

- Кабан! Каба-а-ан!!!

Був Кабан – нема Кабана. Нема вашого старшого. Вашого вчителя та напутника, який тисячі разів водив вас у рейди і виводив – цілих і неушкоджених, навантажених бонусами та артефактами.

Курва сенегура стоїть недалеко попереду. Чекає. Твого нападу, проклятущща, чекає. А ти стоїш. І замість учинків у тебе – думки, думки, думки... Про те, що буде з вами, осиротілими, далі. Про те, що звик ти, дурний та нерозважний Пабло, бачити ворогів за-за спини ватажка, що завжди йшов першим. Про те, що вперше стикнувся ти ніс до носа з ворогом, набагато сильнішим за тебе. Про те, що треба було б зараз зібрати докупи всю манну – та жахнути хоча б закляттям Мандрагори. Вбити – не вб’єш. Бо не маг ти, молодий мечник Пабло. А твоєю зброєю мага-бойовика не дістати.

Стоїш ти і думаєш. І сенегура стоїть. Вичикує.

- А-а-а-а-а!!!

Здавалось, несамовитий покрик Сірого насунувся з усіх боків одночасно. Сенегура вивішує синє марево - але запізно. Ваш бойовий маг Сірий уже розправив свої Тенета Диявола. На мить брудно-зелене небо повило чорним. Передсмертний крик. Сенегуру засмоктує непоборна сила. На сірій траві лишається тільки розсип артефактів.

Стає тихо. Навіть власного дихання не чути.

Далі…

Пилок метелика харао

Понеділок, 19 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3661
Підписатися на комментарі по RSS

Клієнт був дивний.

Не такий дивний, як ті, що бризкали мене парфумами своєї дружини і наказували повзати перед ними на колінах. Не такий, як ті, що перевдягали мене у форму Спостерігачів — а потім прохали бити їх фолдером по сідницях зі словами: “Ви були поганим хлопчиськом, Держава невдоволена вами”.

Цей нічого подібного не замовляв. Він просто посадив мене на стілець та наказав сидіти. І все.

Клієнт прийшов, як і було домовлено, коли зірка Ледо повністю сховалась за гору Тайхо. Малий, не за розміром, капітанський мундир, здається, тиснув йому під пахвами. Мундир – сірий. Ремінь з сірим металевим відблиском – сірий. Шкіра обличчя – землисто-сіра. Доповнювали картину неприємно прозорі очі. Теж сірі.

- Заходьте, будь ласка. – я прочинила йому двері.

Клієнт здригнувся та залякано подивився на них, ніби мої двері погрожували відкусити йому ногу. Потім влетів у передпокої, мало не збивши мене.

- За... чиніть! Будь ласка... – він судомно хапав ротом повітря, ніби не два метри пробіг, а кілометрів двадцять. Ліве око сіпав нервовий тик.

Я швидко причинила двері. Клієнт віддихувався та сполохано озирався. Потім кинувся зачиняти усі двері, які тільки міг знайти у мене в домі: в будуар, у вбиральню... Після чого нерішуче та якось ніяково зайшов знов до передпокою. І тут помітив, що забув роззутись.

- В... ибачте... – клієнт нахилився та почав нервово смикати застібки тонкими пальцями. Куртка мундира жалібно тріснула.

Далі…