Кобізька Юлія

«Сьогоднішній день починається так  само, як і вчорашній. Жодної різниці.  Ось я на платформі звичної мені станції метро, на табло ті ж самі цифри: 06:30. Я  майже кожного дня звільняюсь в такий час від моїх не надто улюблених обов’язків  офіціанта,  і прямую додому, а якщо не встигаю, то прямо на пари. Я вчуся на четвертому курсі в університеті, і вже за півроку отримаю диплом  бакалавра за спеціальністю менеджера.  Причин для гордості я не бачу (на відміну від мої батьків, звісно).  Моє навчання я вже другий рік ділю з роботою в ресторані, де їдять, п’ють,  гуляють заможні пани та милі панянки, гарно вдягнені, приємно пахнуть, вільно поводяться, багато витрачають. Деяких з них я відверто ненавиджу. Це, звичайно, грішно, як сказала б моя глибоко набожна мати, але вона за кілька сотень кілометрів, а мене відправила вчитися і «вибиватися в люди» в столицю.  Що ж, чи далеко я вибився за ці чотири роки? О, так! Віднедавна мені самому вже дозволяють рахувати виручку вранці, коли старший офіціант надто стомлений. Що ж, мати може гордитися мною! Ще півроку, і я буду в нашій бригаді третім офіціантом з вищою освітою».

Такі глибоко скептичні  вранішні думки крутилися в голові Павла на майже пустій платформі метро, де він звик починати свої «однакові» дні. Але сьогоднішній вихор думок якось особливо хвилював його, доводив, навіть, до якого невимовного жалю.  Чи то стома його сьогодні особливо валила з ніг, чи дійсно давучке відчуття несправедливості світу, та він аж злився.

Далі…