Кирик Юрій

Господиня Лисої гори

Субота, 21 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2044
Підписатися на комментарі по RSS

Не тут і не вперше побачив Роман Елю, але саме тоді подумав: чому та, на яку усі звертають увагу  - Ліна, Еля, Веля, Евелінка не могла б належати йому?  Голос з магнітофона судомно захлинався в такт вогнистому ритмові мелодії. Довге русяве волосся спущене по плечах майже зовсім закривало обличчя. Лише вуста зціплені в якомусь трансі, виринали з густої хмари важкої русявості. Очі напівстулені. І рух. Рухалася дівчина майже непомітно, вловлюючи кожен відтінок мелодії, кожен найменший порух джазових нервів,  йшла на нього усім тілом, віддаючись музиці, як морю. Навіть пальці у неї танцювали.  Роман вже давно не вів її, ловив найменший порух її тіла. Чому це чудо не може бути моїм, моїм назавжди? – бомбардувала мозок думка.

 

Того ж вечора запросив Велю до себе.

Уже в передпокої серце дівчини аж завищало від захоплення - хатка – вищий пілотаж! Уродженка Підволочиська, то ж у своєму містечку, знищеному в час війни, таких високих стель, такого зручного планування бачити не доводилось. Старі, добротні меблі, та й усе убранство квартири, якнайкраще пасувало тому добротному будинку збудованому напевно, іще за старенької  Австрії. У Евеліни склалося враження, що вона потрапила в казку. Мов заворожена ходила по кімнатах, обережно торкаючись старих гобеленів, дубових панелей, якими був оббитий коридор, в якому вона залюбки поселилась би, такий він просторий і гарний. Старовинні меблі, плюшеві портьєри на велетенських вікнах. Їй уже видавалось, що усе її минуле життя залишилось десь далеко-далеко... Скрадливо обмацувала все руками мов школярка, яку впустили походити по пустинному музею. Коли б Роман спостерігав за нею, міг би подумати, що погано вихована, та не зважаючи на «правильні думки», не могла здолати спокуси до усього тут доторкнутись. Ромчик із запареною кавою вже й справді застиг у прочілі сусідньої кімнати – пізно його помітила. Він пригасив посмішку. Точніше вона мов вітерець ковзнула по його обличчі, залишивши слід лише в очах.

Далі…

Ел

П’ятниця, 4 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3045
Підписатися на комментарі по RSS

Рідко, але трапляється, коли з першої миті відчуваєш, що усе котиться якось не так – ти є там, де не мав би бути, відбувається з тобою щось таке, що за жодних умов не мало б відбуватись, та й події, якби одразу збочують із колії узвичаєного часу. Як от зараз - переконаний, що знаходжусь на околицях Львова, хоча, насправді, це Кримські гори. До яких ніколи не мав сентименту, й гадки не мав їхати сюди на екскурсію. Невже причиною всього оте дівча? Розбудила у серці романтичну закоханість, (до якої не мав схильності навіть в юності), та так становчо, що відмовився від усього, що насправді любив і цінував у своєму як не як, але дорослому житті...

Травень. Рання весна. Ніколи в таку пору не ходив у гори. Іще одна причина почуватись не в своїй тарілці.

Ладно скроєна дівчинка, м’якенька, мов домашній цвібак із потужними, пухкими персами, привабливим личком, й глибокими очима, кокетує собі з Остапом – студентом, Могилянки. Часами дівча кидає позирки й на мене, перевіряє як реагуватиму, чи що? Можливо, це мені лиш здається, - попросту придивляється – товариство зібралось нове – усі незнайомці – знаємо усі лиш нашого провідника й організатора – Кривдика, або як іще його тут називаємо «Кривдника», бо кладе край нашим забаганкам, слідкує, як йому й належить, за дисципліною. Остап залицянням Соломійки не дуже радий – дивний у дівчини погляд - проймає до глибини… Не просто глянути в такі очі – знаєш, що не вільно, та спокусливе око таки зиркне, аби жах пройняв до найінтимнішого місця…

Далі…

Як воно там?

Четвер, 7 жовтня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2989
Підписатися на комментарі по RSS

 

.

„… у кожного святого є своє минуле, і у кожного грішника є майбутнє”.

Г. Полинська.

 

 

Батьки поїхали на відпочинок у Моршин. Мама все бідкалась, перед від’їздом, турбувалась, що не наготувала йому їжі принаймні на увесь наступний тиждень. Альф терпеливо мовчав. Був навіть радий - урешті матиме можливість харчуватись, як душа просить. То ж зараз, хоча було вже за північ, вийняв із холодильника готовий пакет. Розгорнув. Залишилось покласти в мікрохвильову пічку, і через 3 хвилини – їжа готова. Швидко й без клопоту.

- Альф,  я відкрив щось надзвичайне! Будь удома, зараз заскочу, - виспівала „аська”. Аби Грінго покинув своє зручне місце біля компютера мусіло статися щось незвичайне. Мали спільну справу – разом створювали сайти й підтримували їх. Грінго займався саме підтримкою, Альф же  програміст, творив. Це, звичайно, приносило сякий – такий дохід. Як кажуть, для підтримки штанів, міг заплатити за кругло добовий доступ до Інтернету, купувати всілякі новинки компютерної техніки, та ігри. Вділяв  так само якусь дещицю батькам, аби не дорікали, що „краде в Бога час”, як це вже почали варнякати родичі Грінго. Вони й справді, всенькі дні проводили за компютерними іграми, початок яких загубився в шкільних роках, і  кінця яким не передбачалось. Хоча, усяке може бути, його шкільний дружбан, Грінго вирішив, бачте, у своїх неповних двадцять три одружитись, й зараз наполегливо шукав додаткового заробку. То ж Альф не сумнівався, що Грінго прикордубасить із новою пропозицією, і йому знову й знову доведеться прораховувати варіянти, аби той не вляпався в халепу.

Далі…