Кариченська Ліна

Стрижень

Середа, 24 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3107
Підписатися на комментарі по RSS

За три дні до народження я помер.

Один мій друг казав: у людини є тільки один спосіб народитися; способів померти більше, але не завжди є можливість вибрати.

Особисто я помер досить просто:  у мене зупинилось серце. Реанімаційні заходи нічого не дали і я сконав, чимало здивувавши … всіх.

Взагалі-то мені належить похорон з військовими шанами: парадний мундир, іменна зброя кладеться на груди, тіло загортається у надміцну прозору плівку і під запис гуркоту гелікоптерів Хьюї  випливає з похоронного шлюзу у відкритий космос.

Ні, чекайте, я ж в Легіоні. От, нехай йому, я в контракті не дочитав, як ховатимуть. Ну, воно не дивно: я ж бо помирати не збирався, тим паче на операційному столі від зупинки серця, під істеричне вищання монітору та крики лікарів: «Дефібрилятор! Розряд! Ми втрачаємо його!».

Ну, в Легіоні я служив не завжди, це ясно. І навіть військовим не завжди був. Спочатку я народився, як усі люди, тим самим способом, який вигадала природа, а науковці як не бились, ніц нового наваяти не змогли. В моєму дитинстві все було, гадаю так само, як у мільйонів інших дітей: я учився в школі, читав книжки, зависав з друзями. Пам’ятаю, більш за все ми любили надурити охорону Дніпровських Схилив і, наскрізь пройшовши чарівні доглянути гайки та міні-луки під свічками-на-палях, вискочити просто до Дніпра, вичищеного на замовлення мера німецькими спеціалістами так, що було видно, як ходять при самому дні велетенські рибини. А на другому березі – такий самій щільний ряд свічок (апартаменти там, до речі, вартують як два міські гелікоптери), під ними гайки і луки… Краєвид був такий, що дух захоплювало, але відпружуватись було не можна, бо відусюди нас вже обходила охорона, а дременути ще треба було знати як. Ну, звісно, внести ноги вдавалось не завжди. Траплялось, що хапали і навішували. То буває, то нічого, ще потанцюємо.

Ну, але дитинство скінчилось, жодних видатних талантів у мене не було, і ми з батьками вирішили, що мужчина з вишкою так-сяк собі заробить. Я трохи просидів в Інтернеті і вступив в Політех. Аби я знав, що так понесе.

Далі…

Намаріе

П’ятниця, 19 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2826
Підписатися на комментарі по RSS

 

 

- Ну ось…

«…настав момент» прозвучало б надто патетично, тому Семюел Петрович сказав лише: - Ну ось… - і зробив жест рукою в сторону шафи.

Ані згадалось, що в домі її бабусі була схожа шафа, полірована - днедавній шик – з трьома дверцятами. Тоді, зовсім маленькою, (сім? вісім років? п’ять?) вона любила ховатись в ній, заплющувала очі і світ назовні зникав, приходили мрії, а з реальності лишались тільки лоскотні дотики пальт та шуб, та запах лаванди.

Бабуся завжди клала в шафи жмутики лаванди. Від молі.

- Ано, ти не пожалкуєш?

- Ні, – помовчала. – Тільки Артур засмутиться… -  хотіла ще пояснити, що в них все одно нічого б не вийшло,власне, роками не виходило – але це все було вже неважливо.

- Ну, ось…

Її раптом охопило передчуття щастя. Вона стрімко, легко обійняла його і поцілувала в зів’ялу щоку.

- Дякую.

У неї світилось обличчя.

М’яко прочинились дверцята шафи, ніби з власної волі. Піднявся запах лаванди, вітерець пройшовся кімнатою, долетів до столу, хитнув край серветки. Вона посміхнулась ще раз, вона була рідкісно, безкінечно вродлива. Заклала пасмо волосся за гостроконечне вушко, сказала: - Намаріе, - і увійшла в шафу1.

 

В старому домі, де ліфт рухався в старомодній, огородженій сітками шахті він піднявся на сьомий поверх. Щось поверталось в грудях, тиснуло, шукало вихід. Він вирішив, що це лють. Хоч був не зовсім певен.

На мить затримався перед дверима, і раптом вирішив дати собі волю. Він більше не міг, він просто більше не міг триматися, ця остання Аніна витівка – вона просто його допекла. На вдиху, з насолодою він вдарив по дверям ногою. Необбиті та без ущільнювача, вони загули в одвірку так, що мало бути чутно на всіх поверхах. Ще й луна понеслась навздогін.

Він вдарив вдруге, сильніше, вільніше і в голові майнуло: «Неодмінно вийдуть сусіди, на цей гуркіт не можна не вийти!», вдарив ще , від серця – із сусідніх квартир ні звуку, - замахнувся – і двері відчинились.

Хазяїн квартири зростом ледь дотягнув Артурові до плеча. Червона футболка обтягувала надто очікуване черевце, а з домашніх шортів виглядали не просто волохаті – вовняні литки. Широкі ступні в тапках. Люлька в руках.

- Ви до мене? – мирно спитав чоловічок ніби це не по його дверях зараз гамселили ногами. Ні, не так: ніби тут взагалі ніхто по дверях ногами не гамселив. Ніколи.

- Якщо можете пояснити це – тоді до вас.

Чоловічок взяв простягнуту йому візитку, покрутив її так і так, уважно прочитав, ніби хотів напевне запам’ятати дані про її власника і слово, надряпане на чистій стороні старою авторучкою.

- Пробачте, з ким… - спитав чоловічок.

- Артур.

- А, зрозуміло. Семюел… втім, - помахав карткою – ви знаєте. – Уступився, ледь вклонився, - будь ласка, проходьте.

В передпокої було темно, пахло старим житлом – такий собі складний аромат, чи то нафталіну, чи то … просто вікна треба відкривати, частіше.

- Вона тут?

- Ні.

- Тоді відповідайте швидко: де вона і чому вона надумалась написати мені записку на вашій картці.

- Давайте перейдемо у вітальню.

- Така довга розмова?

Він сам не міг би пояснити, чому насміхається. Чому взяв такий тон. Щось поверталось в грудях, тиснуло, шукало виходу. Може, біль? Ні, точно, лють.

- Не те щоб довга, - відповів Семюел Петрович, - але все ж не годиться розмовляти на порозі. Проходьте, - він показав на двері до кімнати, але Артур похитав головою.

- Кухні вистачить.

Далі…