Замойська Мирослава

Дорога у вирій

Четвер, 18 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3153
Підписатися на комментарі по RSS

 

 

В середині неї щось вибухнуло.

Пам'ятає добре, що перечепилася на верхній сходинці свого під'їзду, точніше посковзнулася. Потім впала і скотилася додолу. Лише п'ять сходинок і на, маєш. Лежала і дивилася на біле зимове небо. З нього на землю падав сніг, білий, лапатий. Кожна сніжинка мала поводиря і певне не одного, бо як інакше назвати таке тісне товариство, тобто лапатість, яка засипала собою Божий світ. І тоді раптом пролунав той вибух, у ній, в середині її утроби.

Руся  не могла і ворухнутися від болю. Її нутрощі вщерть заповнила чорна густа вода. Чому чорна? Такою стає кров після вибуху. Чорною водою… Вода переповнювала її вщерть, змішувалася з болем, пекельним і пекучим, мов би хотіла заполонити її собою та затягти в чорторий. Вода стікала ногами, вона відчувала її липкі пальці, вода вже не поміщалася в посудині тіла. Та це було і не найжахливішим в порівнянні зі страхом, який пульсував у голові, роздирав душу навпіл, розтинав зі середини, запускаючи свої ядучі щупальця в те місце, де вже майже шість місяців жила її дитина. Руся розпачливо тримається за живіт, запакований в довгу шубку, вона не вберегла свого малюка, не доносила.

Далі…

Лічозір

Понеділок, 19 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3064
Підписатися на комментарі по RSS

1. 

Сергій лежить на чисто вимитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м'якою на дотик, слухняною. В душі спокій та умиротворення. Ніч. Небо над зорями, небо під зорями і людина, розчинена в тому небі. Через шкляне око телескопа місяць видається не втаємниченим блазнем, як оце сьогодні, а звичайнісіньким небесним шматком каміння й зовсім не Світилом, навіть не ліхтариком. Це таки купа німого каміння, гір, кратерів без вогню, океанів без води та штормів, пустель без пісчаних буревіїв.

Телескоп, матері його ковінька, зламався. Така ось оказія – астроном без телескопа, на щастя не без зір. Ось зараз над головою зіроньки справжні! Чужі або рідні, але неоднорідні. Лише через тиждень обіцяли привезти цей клятий окуляр, котрий простісінько таки розсипався на друзочки. Два дні ходив, мов у воду опущений, тому що звик до денного сну, перетворившись на сову… За п'ять літ геть забулося, що ніч може бути також живою – не згірше дня. Зазвичай ніч спливала непомітно. Тому що, прикипівши очима до неба, дякуючи зіниці свого телескопа, нічні голоси вчувалися віддалено, немов шум морського прибою. Є собі і що ж? Байдуже, бо поруч море. Небо ж зробилося Сергієвим життям, світом, мовою, світлом… 

І ось зараз, він, звіздар, або, як жартома, його колись називали Лідуся – лічозір, без телескопа, лежить горілиць на теплій землі та милується зорями. Сергій вдивляється в зоряну міць над головою та уважно слухає звуки ночі – шелест трави, вистукування цикад, гомін пугачів, обійми дерев, гудіння хрущів, усі пестливі ніжності ночі. Він у полоні – такому нестримно-жагучому та розкішному.

Далі…