Закутня Юлія

Спроба притомності

Середа, 13 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2069
Підписатися на комментарі по RSS

Я жив розмірено і тихо, тік собі, як лісовий струмочок, і нікого не зачіпав. Тільки ж, видно, світ не любить людей сумирних і простих. Саме тому він обірвав мою гармонію двома різкими днями, повними несподіванок і подій.

Ці дні розтяли моє життя на етапи. Досі мороз по шкірі, коли згадую їх. Але у той час, як усе позаду і стабільний темп налагоджено – хай і геть не такий, що був до тих злощасних моментів, хай і позначений розчаруванням, але все ж стабільний, – можна знову озирнутися й пригадати: а що ж відбулося?

Сидячи у затишному фотелі, я пишу ці рядки зі сльозою на очах. Ті два важкі, переворотні для мене моменти пов’язані з найближчими людьми. Я завжди помічав: із ними коїться щось кепське. Але та підозра собі десь скніла у закамарку душі. Аж доки не звалилася на мене рясним дощем. І то саме коли? Тоді, як ранок не віщував лиха, а почався дуже навіть гарно. Отже,

 Далі…

Елізій

Середа, 13 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2399
Підписатися на комментарі по RSS

Сьогодні у мене кепський настрій, і через це хочеться повідати вам щось важке і сумне, щось, що зачепило б до глибини душі, врізалося в серце холодним осколком і зрушило в ньому котрісь струни.

Щось, що досі вривається у мої сни кошмаром. Щось…

Колись, не знаю напевне часу, але тоді я ще був зовсім юним і спраглим до геройства, колись мій зореліт притягнуло до якоїсь невідомої планетки, самотньої у широких просторах Космосу. Хоча ні, брешу, добряче вона відома, але краще не писатиму її назви, щоб не спонукати новітніх сталкерів до небезпечних мандрівок.

Так от, я впав на чорну землю. Упав вдало, корабля не пошкодив. Натягнувши захисний костюм, обережно вибрався назовні, ходити тут можна було.

Через захисну плівку мені вчувався запах попелу і малини. Не знаю, чому, але здавалося, що малиною теж пахло. Справжньою червоною малиною. Такою в дитинстві мене частувала бабуся: вона набирала повну миску сиру і приправляла його червоними духмяними ягодами. Відтоді малина мені нагадує дитинство і спокій, а ще старі добрі часи, коли люди дихали вільніше і не літали на чужі планети…

Далі…

У прицілі

Субота, 24 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2597
Підписатися на комментарі по RSS

«А що, як наша Земля –

лише пекло якоїсь іншої планети?»

Олдос Хакслі

 

«…Взирал я на землю, и мне открывались

миры».

Ніл Гейман

 

 

Я, знаєте, часом гублюся у часі. У цій багатовимірності простору й облич. У цьому вічному калейдоскопі подій і вражень. Нерідко, вчепившись думками у якесь де жа вю або візію, я починаю вибудовувати певні історії, і видаються вони настільки життєвими, що я боюся: це не вигадка, а чиясь реальність. Від того мені здається, що я – це все, а все – це я, що світ тече крізь мене, але те, що тече – теж я. Я творець. Я творіння.

Але, очевидно, я жорстокий творець. Частіше мені здається, що я творець пекла. Або душа, котра відбуває у тому пеклі довготривалі муки. Це, знаєте, такий вишуканий мазохізм: приректи себе бачити всюди свій образ, своє обличчя. На вулиці, вдома – скрізь я і той самий я. Починаю боятися себе. Іноді мені здається, що той я, котрого бачу щохвилини, – це якраз творець пекла, на якого інший я дивлюся зі страхом.

Нічого не розумієте? Вибачте, не сказав. Знаєте, люди часто, описуючи сильне враження, упускають головне, нібито те головне слухачі мають знати і так, апріорі.

Далі…