Дуров Олексій

Дім за правилами

Неділя, 29 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2097
Підписатися на комментарі по RSS

Інженери та координатори міжзоряної станції «Сидон» зазвичай по роботі не зустрічаються, їм достатньо дистанційних контактів. Але сьогодні Леон, інженер, попрохав зайти координатора Михайла. З приводу нового представництва колонії Інса, точніше будівництва сектору для нього. Хоча до станційних координаторів не звертаються на стадії, коли є лише завдання, а проект навіть не почали розробляти. І не призначають зустрічей у кімнаті відпочинку центру управління станцією коли робочий день вже скінчився. Тим цікавіше було, що відбувається, Михайло навіть мимоволі поспішив.

Прийшов. Обстановка у кімнаті відпочинку не походила ні на відпочивальну, ні на робочу: Леон спантеличено чухав голову, явно не вперше, бо зовсім сплутав біляві кучері. Ще була присутня зовсім розгублена Наріко — представниця фірми «Інтеб», яка займається космічним будівництвом.

Обоє дивилися на стіл, де світилася складна голограма — конструкція з трубок та паралелепіпедів. Вони що, хочуть приліпити це до станції?!

Михайло привітався й спитав по-діловому:

— То в чому проблема?

— У завданні, — пробурмотіла Наріко. — Воно дуже неконкретне. Мабуть тому, що склали його не у транспортному управлінні, як завжди, а у дипломатичній службі Співдружності.

— Це не завдання, а головоломка! — втомлено обурився Леон. — На Інсі, виявляється, будують за суворими правилами. Купа дурних умов, як хочте, так їх і виконуйте. Почати з того, що не можна повертати праворуч, лише ліворуч. Щоб не йти проти сонця.

Михайло хотів заперечити, що за сонцем це праворуч, але вчасно додумався, що усе залежить від півкулі. Стало зрозуміло, чому вирішено побудувати інсянське представництво на південному кінці станції.

— А далі гірше, — продовжував Леон напівзгаслим голосом. — Мало того, що завжди має бути можливість повернути ліворуч, не має бути можливості повернути праворуч. Ще не повинно бути приміщень під сходами та над сходами, але це вже так, дрібниці. А через це їх «лише ліворуч» у кожній кімнаті по двоє дверей, на вхід і на вихід. І усі коридори в нас, бачиш, від дверей до дверей.

— А чого так заплутано? — не витримав і вказаав на голограму Михайло.

— Бо далі ще гірше! — роздратовано вигукнув Леон. Взявши себе в руки, продовжив: — Далі починається справжня головоломка. Читай!

Далі…

Мікрополіс

Вівторок, 24 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2109
Підписатися на комментарі по RSS

Звіт про видобуток руди — поки що вище норми, хоча й пустої породи багато. Непроста дісталася жила, довелося бурити нові свердловини на іншому кінці астероїда, щоб її дістатися. Енерговитрати — трохи вище норми, але в межах припустимого. Деяких роботів час ставити на поточний ремонт, але до «вікна» на Марс, де розташована станція обслуговування, ще два місяці. Прикинувши ризики, Чен відправив тих роботів на консервацію — нехай краще постоять без діла, ніж вийдуть за ладу у надрах астероїду. Рутина. І на сьогодні робота виконана.

Відсунувся від терміналу, потягнувся. Саме час як слід розім’ятися. Переодягся у спортивний костюм, замкнув квартиру та й спустився на спортивний ярус мікрополісу, сто восьмий поверх, де розташовані секції бойових мистецтв. У тому числі тхеквондо.

Сьогодні випробовували нові обладунки та програми для віртуальних боїв, отже Чен зробив кілька пхумсе, трохи побив грушу і пішов одягати сенс-костюм. Довгенько морочився — доки усе застібнеш, підключиш, перевіриш, проходить хвилин з п’ятнадцять. А виглядають потім спортсмени дуже громіздко, схожими на людиноподібних роботів із старовинних мультиків. Проте рухатись легко — завдяки підсилювачам. Не обійшлося без них, бо костюм важкий, він повинен передавати не лише рухи спортсмена, а й удари суперника, і їх наслідки. Чен опустив щиток, і одразу включилося зображення, спортивний зал перетворився на заповнений глядачами амфітеатр. Непогано намальовано, реалістично.

А от над зображенням суперника ще працювати й працювати, воно схоже на пластилінову дитячу поробку, і то не закінчену, а ледве почату: замість голови куб, тулуб «цеглиною», шия та кінцівки з зубочисток, лікті й коліна кульками. За зовнішність віртуальних бійців ще не взялися, спочатку треба розібратися з динамікою поєдинків, де досі проблеми. До речі, свої руки, ноги та тулуб виглядають цілком нормально, навіть одяг і захист є.

Почали спаринг. У вільній манері. І Чен одразу відчув різницю віртуальності з реальністю: надто легко блокувати, найпотужнішій удар можна зупинити майже не напруженим передпліччям. Ще б не помітити, суперником Чена виступав здоровань Джай, любитель проламувати захист. А зараз це неможливо, Чен суперника й підловив — діяв сміливіше, вдало провів удар ногою в голову, серію руками. Після цього Джай і сам розібрався, ставив уже не на силу, а на хитрість — виявилося, що він і так вміє. Поєдинок вирівнявся, але завдяки набраним спочатку очкам Чен все одно переміг.

Потім Чен довго знімав костюм. Хотів сьогодні поспарингувати ще й в живу, але усім було не до того, віртуальні бої обговорювали. Знайшлися й інші відмінності від реальності, крім непробивних блоків: надто легко тримати рівновагу, неправильні відчуття при ударах у стрибку. Присутні розробники сенс-костюмів кивали по-діловому, відмічали щось на комп’ютерах. А не кліпали безпорадно очима, як в той час, коли тільки взялися за роботу. Слід визнати, що прогрес є, особливо якщо порівнювати з першими сенс-костюмами. Чи навіть з передостанньою моделлю, в якій блоки чомусь сповільнювалися, не вдавалося захиститися від звичайного прямого удару рукою. Отже, скоро можна буде позмагатися з тхеквондистом, що живе на іншому кінці Землі. Фехтувальники, он, давно проводять всесвітні віртуальні змагання, тенісисти теж. От борцям непросто. Хоча вже запропоновано вихід: один суперник підключиться до серворобота, що у мікрополісі другого суперника, а другий — до робота, що в мікрополісі першого. І отак, з роботами боротися. Складно буде розробникам, це ж треба, щоб серви передавали усі рухи людського тіла до єдиного, причому точно. А ще копіювали за статурою, силою та вагою людей, які до них підключаються. Так, складно. Але ж не залишати рідний мікрополіс заради спортивних змагань.

Далі…

ПДУ

Понеділок, 16 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2334
Підписатися на комментарі по RSS

Гонитва тривала вже три години. Корабель втікачів — ваговоз «Ванесса» — відчайдушно маневрував, але переслідувачі — поліцейський крейсер з катерами підтримки — невпинно наздоганяли.

Леда, пілот «Ванесси», вилаялася й вигукнула:

— Вони стріляють!

— Що?! — перелякався пасажир Шен. — Ти впевнена?!

— Так!

Вона щойно бачила на екрані зовнішнього огляду, як спалахнули у промені лазера декілька космічних порошинок. Близько.

— Може здатися? — безпорадно запропонував Шен. Його губи тремтіли, обличчя зблідло, свою металеву валізку він притискав до живота обома руками, ніби сподівався цим захиститись.

Дивно бачити такий жах у високого, мужнього на вигляд атлета. Сама Леда ще не встигла злякатися — була надто зайнята керуванням, та  й повірити не могла, що по ній стріляють.

— Ні, ми не можемо здатися, — бурмотів Шен. — Не встигнемо, вони спочатку стріляють… Може одразу на Сарг? Звідси можна…

— Вже! — відбила Леда. Вона думала про Сарг спочатку гонитви, а після пострілу шукала шлях туди. Краще невідомість, ніж вірна загибель.

Хоч би хвильку, щоб зорієнтуватися…

Шен, який сидів на місці другого пілота, не зважаючи на переляк (чи й завдяки йому), діяв швидко й вірно: знайшов у базі необхідні дані й налаштував гіперпривід «Ванесси», щоб її зносило до підпросторового вузла Сарг.

Оцінивши відстані, швидкості «Ванесси» та крейсеру, Леда розвернула корабель і включила форсаж. Поліцейські розуміли, куди прямують злочинці, бачили, що не встигнуть наздогнати. Але нічого не могли вдіяти.

Шен тихо заспокоював сам себе:

— Нічого там нема… аж такого небезпечного. А кораблі зникають — то може там так добре, що ніхто не хоче повертатися!

Але, коли наблизилися до вузла, замовк і зіщулився.

Далі…