Дорошенко Марта

Я іду котячим кроком, скрадаючись поміж різномастих пам’ятників. Молюся, щоб ніхто мене не побачив. Це параноя, адже побачити чорне у темряві доволі проблематично. Мій вільний одяг чудово приховує мертвотно бліду шкіру на руках і обличчі, а безмісячна ніч слугує найкращим сховком для таких, як я. Видати можуть лише очі… Занадто блискучі. Надто помітні.

Десь зовсім поруч хруснула суха гілка і я ледь стримала у собі бажання утекти: швидко, панічно, все далі й далі, далі й далі… Та я стрималася. Ледь-ледь, але стрималася. Гігантським, майже титанічним, зусиллям наказала собі замерти і не рухатися. Наступних декілька хвилин моє тіло нагадувало майстерно виконану мармурову чи бронзову статую: очі, раніше такі живі і рухливі, тепер застигли двома мертвими скельцями, хмарки пари припинили вилітати з мого закам’янілого рота і жоден мускул мого тіла більше не ворушився. Але це лише тіло. Душа, як часто повторював під час занять наш «іскрометний» Гуру, покинула тлінну оболонку. Я, безтілесним духом зависнувши у повітрі, зупинилася і поглянула на своє покинуте тіло. Мені завжди подобалося от так от, згори, милуватися закутаною у чорнильно-чорну хламиду струнку фігурку, на темнюче, немовби виткане із самої ночі, волосся, що зазвичай розвивалося на вітрі, та зараз застигло у нерухомості.

Далі…