Дерех Віталій

Корінні американці

Субота, 10 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3401
Підписатися на комментарі по RSS
Запакувала у пачку зеленого зайця. Останнє, що залишилося незапаковане з речей. Вже час виїжджати. Покидати свою землю на цілий місяць. Було трішки сумно. Як воно там буде, в Америці? Хтозна.

Їхала провідати свою тітку Зюну. Вона у тій Америці вже років десять живе. Там вже як своя. А тепер запросила ще й мене на гостину.

Я раніше ніколи не літала літаком. Лише раз піднімалась у небо стареньким гелікоптером. Ще в дитинстві. Тоді атракціон такий був – катали над місто п’ять хвилин за п’ять гривень.

Час вирушати. Поїхала на вокзал. Треба було у Київ – з рідного Калуша на Америку не ходило нічого. На вокзалі причепився собака. Гавкав та й гавкав. Не знала, що зробити, щоб він стишився.

— Гавкає пес дурний, чого б то, — сказав мені брат. Він їхав зі мною в Київ - проводжати. — Але ж то скотина, воно розуму не має. Тільки гавкотіти вміє.

Я заперечила. Хотіла довести братику, що той собака щось мені хоче сказати. Та передумала. Якось це банально було б.

Ось і поїзд простогнав біля перону. Заскочила. Рушили. Навпроти мого місця сидів дідусь. По ньому було видно, що живе на самоті. Його очі так і просилися до розмови.

— А ви куди панянко їдете — запитав дідусь?

— В Київ їду, в аеропорт, — відповіла я дещо сумовито – В Америку лечу далі.

Тиждeнь

П’ятниця, 6 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3981
Підписатися на комментарі по RSS

У редакції пусто. Дашинський забіг туди просто забрати ключі. З під стола втекла у свою нору прогрижену у стіні миша. Дашинський знайшов ключі серед розгардіяжу свого стола і вже збирався іти геть. Але у дверях редакції з’явився Вася. Такий пізній візит колеги дещо здивував Дашинського. Йому раптом схотілося погворити з кимось. Поки Вася вмикав комп’ютер, Дашинський сперся на одвірок.

— Ходиш по ночах на роботу, чого вдома не спиться? — запитав Дашинський.

— Та от карікатурку приніс, завтра не буде мене, то мушу бігати скидати.

Карикатури Васі, за законами логіки мали б бути смішними. Тобто вони були смішні. Смішні настільки, що коли б у вас спитали, смішна карикатура чи ні, ви відповіли б що смішна. Але щиро засміятися цей малюнок би не заставив. Було у ньому щось нелогічне. Абсоютно якесь ненаше. І це ненаше затягувало — у нього хотілося дивитися годинами.

Знаєш Вась, давно хотів тебе запитати, — почав Дашинський. — От твої карикатури. Я ще жодного разу не сміявся від них. А постійно їх вишукую по газеті. Знаходжу — дивлюся мало не годинами. Як то?

Далі…

Панапсилапсис (Дискваліфіковано)

Середа, 4 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3313
Підписатися на комментарі по RSS

Оповідання дискваліфіковане за порушення пунктів правил 2.2 та 2.3.

Я бачив рай. Там були персики. Багато персиків вкривало заквітчані соняшниками полонини. Із соняшників грайливо виглядали маленькі бісенята. Потворними очицями вони прорізали темінь, яка згущувалася навколо кожної квітки соняшника. Бісенята берегли від темряви кожну квітку, і це доводило до екстазу мільярди хороших душ, які вболівали за життя соняшників. Душам було добре. Го-го-го....ото сміхота...

Мені у раю було незатишно. Я відчував, що бісенята, навіть тоді коли захищали від темряви соняшники, залишалися бісенятами. У них була зла демонічна сутність. Та жодна з тисяч мільярдів душ, які жили у раю, про це не задумувалась. Їх тішило, що бісенята роблять добру справу.

Я більше не міг бути у раю. Я обернувся, і побачив дорогу. Її охороняли ангели. Ангели були з мечами, злі та войовничі. Я не міг цього терпіти. Мене це виводило з себе. Чому ангели злі!? Чому бісенята добрі!?

Я побіг. Я біг через лікарняний коридор, забігав у палати. Перекидав каталки й катафалки. Тіла старих бабусь та дідусів вилітали з них. На землю, поряд зі старечими тілами, падали також недоношені слабкі діти, молоді соковиті жінки. Жінки задихалися від кашлю.

Далі…