Грязнов Михайло

Промінь золотий,

Шлях знайди в пітьмі.

Прошу, поверни,

Що так жадано мені.

Рани всі зціли,

В холоді зігрій.

Прошу, поверни,

Що так жадано мені.

 

Капітан Кел стояв на споглядальній палубі і нудьгував. Він дивився у неозору чорноту відкритого космосу і відкушував від бутерброду з ковбасою добрячі шматки, запиваючи несмачною кавою.

За товстим склом таємничо блищали зорі, наче незчисленні сріблясті крихти, вплетені у чорняву косу Всесвіту. Кел вивчав їх без усякої зацікавленості. Так капітан морського судна споглядає давно знайомі орієнтири. Он де червоніє Мак, невеличка газова кулька, а там, ближче до Сонця, видко синю намистинку Аквамарина – не планета, а справжній рай для контрабандистів, злочинців і просто для тих, хто не хоче сплачувати податків.

Кел широко позіхнув, допив кофе і викинув пластиковий стакан в утилізатор. Апарат покірно загудів, переробляючи сміття.

Кел хотів вже піти у свою каюту і трішки подрімати… Або не трішки. Це безкінечне патрулювання системи, яке зводилося до курсування туди-сюди між одинадцятим та тринадцятим сектором перетворило молодого капітана на страшенного ледаря. Але раптом щось незвичне привернуло увагу чоловіка. Він краєм ока вихопив із простору космічного вакууму крихітний розчерк, яскравий, схожий на блискітку святкового салюту.

Приникнувши носом до ілюмінатора, Кел почав вишукувати очима дивний предмет. Що то було? Може, комета? Ні, капітан бачив саме предмет, щось, до чого доклала рук людина. Якась… капсула, а, може, невеличкий літальний пристрій? Чи контейнер? Контейнер, який випромінював світло?

Далі…