Готко Олег

Гід

Четвер, 22 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3388
Підписатися на комментарі по RSS

Чудової літньої ночі я лежав на ослоні в невеличкому сквері напроти хтозна-якої, але аж занадто офіційної будівлі... А з неба падали зірки. Тобто, авжеж, метеори, але кому потрібна ця педантична точність? Втім, якщо на те ваша воля, будь ласка – цілими зграйками персеїди креслили небо, тільки й встигай загадувати бажання. Однак проблема полягала в тому, що, як це не парадоксально, бажання щось загадувати не було зовсім. Уся красота космосу була мені нині остогидлою – мій стан геть не відповідав святковому небесному феєрверку і навпаки. Скажу більше, жорстоке похмілля в порівнянні з моїм самопочуттям здалося б нірваною.

„В чому ж причина?” – запитаєте ви.

Та вона, відповім, давня як світ, як космос, як кохання. Сьогодні я вщент посварився зі своєю дівчиною, і зорепад над головою здавався вишуканим знущанням над моїми почуттями. Глибокими, як сузір’я Помийної Ями... Ніколи не бачили такого сузір’я? І навіть не чули про нього? Однак, мушу запевнити, воно є, бо мусить бути, і мета його існування – чекати на таких невдах, як я... Де знаходиться? А біс його знає! Швидше за все, ховається від щасливчиків за якоюсь невизначеною туманністю. І лише нікому непотрібні волоцюги знають туди дорогу. Надто добре знають. Їх навіть можна в якомусь сенсі назвати моїми колегами...

Далі…