Геник Віталій

Старші брати

Неділя, 29 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1965
Підписатися на комментарі по RSS

Чотири години тому «Енквайрер» щасливо вийшов із гіперпростору недалеко від Нептуна. Біля планети оберталася база «Нерей», там зореліт мав стати на прикол, там-таки екіпажу належало пройти тримісячний карантин перед поверненням на Землю.

Перша зоряна експедиція добігала кінця. Невдовзі їх повинні були локалізувати сторожові зонди, стаціонар мав надіслати вітальну радіограму й відрядити буксирні ракети.

Стомлені космонавти вперше за останні місяці заснули спокійно. Але серед ночі капітан Бергсон зненацька прокинувся. Світився нічник. Над ліжком делікатно схилився штурман Елія.

- Га? - хрипким зі сну голосом крекнув Фрітьоф. - Уже на зв’язок?

- Ні, - Якуб сухо кашлянув. - Я закінчив сканування... «Нерей» зник.

- Як так?

- Станції нема на належній орбіті, - від слів Елії війнуло тривогою. - Не знаю, в чому річ.

- Гм… Ну, ходімо, глянемо, - почухав бороду Бергсон.

Вони тихо пройшли в рубку й сіли до приладів.

Через деякий час ситуація трохи прояснилася. Стаціонар нікуди не дівся. Він просто рухався з іншою швидкістю й на значно нижчій орбіті.

Далі…

Тіні на стіні

Понеділок, 11 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2193
Підписатися на комментарі по RSS

«Була того року зима люта, і сніги глибокі вельми. А влітку збіжжя зародило щедро, та прийшла сарана з півдня й понищила врожай. І настав голод у краї, й простолюд у пошуках поживи подався хто куди: одні - старцювати, другі - чинити розбій по дорогах, а треті - крадькома бити звіра в баронських лісах. Та не було хісну ні першим, ні другим, ні третім, бо барон місцевий, шляхетний Клаус фон Кенінгем, безмилосердністю й люттю славився далеко за межами маркграфства. Разом із ватагою галював своїми придобами й під приключкою переслідування гультіпак та браконьєрів грабував чи й життя позбавляв кожного зустрічного - чи то ченця, чи то купця, чи й навіть лицаря шляхетного. Й були вони гірші від харцизів і чинили християнам незчисленні кривди по селах та хуторах, і не було кому порятувати люд від сваволі панської.

Та Господь милосердний бачив з неба лиходійства ті, й переповнилася чаша терпіння Його. Й об’явив Він знамення всьому народові в найбільшому мисливському угідді шляхетного фон Кенінгема - заповідному Шварцвальді. Почали там з’являтися страхи невимовні, спочатку в сутінках, а відтак і серед білого дня. Й люди пропадали в тій пущі без сліду, а головно баронські гайові, псарі та доїжджачі, так що незмога стало полювати там, а то й просто проходити поряд. І так Господь наш нагадував грішникам, що за кожне злодіяння належить їм понести справедливу кару, кому на тім світі, а кому й на цьому…»

 

- А я кажу, повтікали вони! - гуркнув дерев’яним кухлем фон Кенінгем, так що полумиски з недоїдками застрибали по заляпаній стільниці.

- Повтікали! - п’яно підтакнув рудий, мов диявол, Ганс Доннер, котрого всі називали не інакше, як Гансом Тойфелем.

- Куди ж повтікали, пане? - несміливо спробував заперечити неохайний горбань - місцевий селянин, якому не в добрий час надало поткнутися до шинку, коли там саме бенкетувала баронова зграя. - Люди-бо служиві, вашої милості вірні слуги.

- Атож, - тихо процідив крізь зуби тлустий корчмар до своєї старої за шинквасом, - вірні, як ті пси шолудиві. Лише про свій кендюх і дбали та всіх навколо обдирали іменем свого клятого ясновельможного. Собакам і смерть собача.

Та лише злісно глипнула на нього: цить, мовляв, старий дурню.

- М-мовчати! - мляво рикнув барон, жбурляючи в горбаня обгризений маслак. Селянин поспіхом вислизнув геть із корчми. - Знаю я тих… гик… в-вірних. Усі ви вірні, поки в мене отут, - він стиснув дебелий кулачище, сито ригнув і розвалився на лаві.

- Отут, - глибокодумно підтвердив Тойфель і перехилив у пащу черговий кухоль.

Баронові пахолки схвально заґелґотали, хоча вже навряд чи тямили, про що йдеться. Учта досягла тої скорботної стадії, коли саме час було вчинити галасливий бешкет і влягтися спочивати на запльованій долівці.

Далі…

Крок за виднокрай

Субота, 2 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2168
Підписатися на комментарі по RSS

Його попереднє життя скінчилося раптово: виск гальм… світ плавно завмирає, стає різьблено-контрастним… дивним чином відокремлюється від свідомості… й нараз шалено прискорюється… Оглушливий гуркіт - роздираючий тріск - усепоглинаючий біль… гіркий вал безпорадності й незгоди… дикий страх не за себе… й пітьма.

Нове життя почалося тут, у білій кімнаті з голими стінами й стерильним запахом. Над ним схилилися рідні обличчя. Клим зрозумів, що живий, стрепенувся радісно й… похлинувся задушливим жахом - тіло більше не корилося йому. Якийсь час він болісно усвідомлював цю даність, усе ще не вірячи в неминуче й холонучи від зловісного передчуття. Спробував поворушитися ще раз, несміливо, затим рішучіше, нарешті відчайдушно.

Марно. Доля приготувала йому найстрашнішу з пекельних мук.

- За що!!! - заволав хлопець подумки й поринув у рятівну імлу забуття.

Відтоді існування перетворилося на безконечну вервечку сну й неспання. Причому межа між ними поступово розмивалася. Адже уві сні Клим усе ж відчував себе колишнім, повним сил, планів, перспектив... Наяву ж залишалися лише уламки мріянь, потрощені й скалічені, як і його тіло. Було ясно, що їм уже навряд чи судилося збутися. Але юнак ніяк не міг - та й дико не хотів! - остаточно розлучитися з цими згасаючими відблисками минулого.

З байдужим сьогоденням пов’язували його хіба тато з мамою, що, здавалося, не відходили від лікарняного ліжка ні вдень, ні вночі, ховаючи за вдаваним оптимізмом нестерпні душевні муки й марну жагу віддати все до останку, аби лише повернути йому повноцінне життя.

І ще була його Іванка. Її привозили в інвалідному візку, й дівчина бадьоро розповідала Климові всяку всячину. А він дивився на неї, відчуваючи в ті миті, як гамується біль і влягається невідбутній розпач. Утім, більше вони просто мовчали, бо досить було самої присутності коханої людини, щоби відчути: життя триває, й серцеві як і раніше гаряче від вічно нового почуття, яке не задмухнув навіть крижаний помах крила смерті…

Та з мовчанням неминуче приходили невеселі думки. Клим мимоволі корив себе за ту страшну аварію, хоча насправді за ним не було жодної вини. Так ліг жереб долі, й не було на те ради. Добре, що все закінчилося не гірше. Ну, з ним-бо все ясно… Ось Іванці, на щастя, поталанило більше. Кілька переломів, забоїв, струс мозку - все це загоїться, заживе. Ще б тільки зник із її очей отой старанно прихований біль - його біль.

Але як позбавити від страждань найдорожчих людей, коли ти безпомічний, навіть безсловесний? Єдине, що спадало на думку, - хе-хе - видужати. Та це було майже неймовірно: хоч ніхто не повідомляв йому діагнозу, хлопець підозрював, що пошкоджено спинний мозок, а, судячи з втрати мови, дісталося й головному.

Далі…

Трохи казки

Четвер, 4 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2358
Підписатися на комментарі по RSS

Цієї ночі Мишка довго не могла заснути. Перед її очима ще й ще раз проходили картини недавнього святочного дійства - Моління про дощ. Це було перше Моління в її житті, нічого більш урочистого й цікавішого вона досі не бачила.

Літо цьогоріч видалося спекотним. Навіть трава почала вигоряти, й більшість чоловіків змушені були збиратися у ватаги і відганяти череди на далекі пасовища, ближче до ріки. Але найгірше - не колосилося збіжжя. Стара Мати їхнього роду вже з тиждень варила їсти менше, ніж зазвичай, примовляючи: "Голодно буде, діточки, треба відтепер паски затягати. Як не пошле Небесна Володарка дощу, виздихаємо, мов руді миші". Мишці чомусь здавалося, що йдеться неодмінно про неї, й вона щоразу щулилася від таких слів і дужче налягала на кашу, щоби наїстися про запас - здихати їй ой як не хотілося.

Нарешті настав молодик і все селище висипало на майдан. Чоловіки й діди статечно стали довкола, озброївшись дрючками та списами. Свої густо розтатуйовані обличчя вони на додачу намастили червоною вохрою та сажею, що мало відганяти ворожих упирів. Жінки, від дівчаток до матерів, з’юрмилися навколо жертовного кола, викладеного камінням. У центр кола, попередньо подряпаний сохою й посипаний зерном, винесли глиняний вівтар із фігурками берегинь та Небесної Матері. Усі жінки взялися за руки й пішли хороводом за сонцем, голосно виспівуючи молитву про дощ. Мишка співала з усіма: хоч слів молитви вона ще не знала, та все ж тоненько виводила "Падай, падай, дощику!". Тим часом у жертовне коло ступила Найстарша Мати поселення та Мати-Священиця, вибрана жеребом з-поміж жінок-годувальниць. Найстарша Мати урочисто поклала на вівтар розмальовану магічними знаками посудину, схожу на з’єднане докупи двійко вузьких глечиків без денець і з широкими, мов миски, вінцями. Відтак підкликала Матір-Священицю. Та повагом підійшла до вівтаря, низько вклонилася й поклала свої набучавілі груди в чашечки посудини. Мишка здогадалася, що вона напуває Сиру Землю молоком, яке стікає крізь отвори посудини по жертовнику на ріллю. Вона подумала, що Велика Богиня, певно, дивиться на це з неба, й про себе почала благати її зглянутися, зіслати Батька-Тура, щоби той розігнав злостивих упирів своїми вогняними стрілами й линув на землю життєдайний дощик.

Моління тривало довго й завершилося святочною учтою, після чого всі розійшлися й, попоравшись по господарству, закінчили день звичною молитвою коло хатнього жертовника. Але хмари до вечора так і не зібралися, й Мишка лягла спати з переконанням, що вже назавтра дощ буде неодмінно - не могла ж Богиня-Мати не помітити й не почути все, що діялося нині.

І Богиня почула.

Далі…

Зміїна мудрість

Вівторок, 18 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2369
Підписатися на комментарі по RSS

Вони завжди приходять уранці. Раніше я дивувався, потім збагнув, чому саме. Бояться. Я для них чоловік непевний. Хоч і допомагаю там, де безсилі їхні лікарі та священики. Однак те, як я це роблю, для них таємниця, а все невідоме їх насторожує й відлякує. До того ж, спрацьовує певна інерція мислення: раз священик не може, а мені вдається, значить, помагає мені відомо хто. І хоч скільки хрестиків прибивай на ворота, хоч скільки образів вішай у світлиці, цей стереотип переламати годі: "упир та непевний - усім чортам родич кревний!"

Проте сьогодні вони заявилися щось надто рано. Коли рипнула хвіртка, ще лише благословлялося на світ. Мабуть, здалека приїхали, всю ніч у дорозі. Либонь, щось серйозне завелося в моїй окрузі.

Глипаю у вікно, й ще більше чудуюся. До хати через подвір’я суне довгий, мов тичка, дядько, ведучи за руку малого хлопчака. Йдуть поволі, боязко озираючись. Певно, розуміють, що в неурочний час завітали, але світло у вікнах їх трохи підбадьорює. А може, й навпаки… Та раз усе ж ідуть, значить штовхає їх страх більший, ніж почувають переді мною. Цікаво…

Звично роззираюся по господі. Пучки зілля по стінах і на сволоку. Побілена піч, у челюстях весело потріскує вогонь, облизує оплетений дротом горщик із булькаючим варивом. Акуратний мисник. Застелені веретами лави. Різьблена скриня. Стіл порожній, на ньому лише свічка й грубелезна книга, розкрита посередині. Як же без цього, книга в них, у масі своїй неписьменних, асоціюється з якоюсь надприродною мудрістю, глибина якої прямо пропорційна до товщини фоліанта. Ще одна свічка, тоненька, горить перед образами на покуті. Наче все гаразд.

Тихенький стук у двері. Я не поспішаю відчиняти, витримую значущу паузу. Якщо в них щось важливе, постукають ще раз, а ні - підуть собі, остережуться докучати.

Знову стук, гучніший, вимогливіший. Навмисно з гуркотом посуваю лаву, неспішно чимчикую в сіни й, мимрячи щось собі під ніс, відсуваю засув.

Далі…