Венгловський Володимир

Равлик-Павлик

Понеділок, 11 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 3248
Підписатися на комментарі по RSS

Радіостанція в нашому Т-34 поганенька, користі від неї під час бою – кіт наплакав. Ламається частіше, ніж працює. На привалі замість відпочинку лагодити доводиться. Всі вже третій сон бачать, лише я не сплю – радіостанцію кручу. Хоч якась від мене користь. Під час бою огляд у стрільця-радиста маленький – усе перед очима скаче, ні чорта не видно. Стріляв навмання, коли Студент, тобто командир, наказував. Чи вбив кого – не знаю.

Один лише раз точно бачив, що вбив. Місяць тому під артилерійський обстріл потрапили – гармату розтрощило, гусеницю зірвало. Сидимо в башті – живі залишилися. Васька-Гусака лише контузило. І тут фріци в атаку пішли. Гадали, напевно, що в танку всі померли. Пруться цепом. Витягли ми кулемет, за танком сховалися. Васько очі витріщив, мов риба ротом повітря хапає. Командир кров із чола витирає – осколком чиркнуло. Стріляй, каже, Равлику. Я тоді не боявся – це ж не «Тигр»... Знав, що виживу. Командирові після бою орден Червоного Прапора дали, а мені – медаль «За відвагу». Обіцяли в званні підвищити, але поки не склалося, так сержантом і залишився.

Третій день наступаємо. З цілих танків – наш, командира батальйону і лейтенанта Павлущенка. З мого поповнення майже всі загинули. Попереду за лісочком – село, де фріци окопалися, Глушки називається. Всі ці села у мене в голові перемішалися. Село – бій, їдеш, стріляєш, гар, дим, в танку учадіти можна. Знову село – знову бій. Ось і завтра ці самі Глушки взяти треба. Мабуть, у фріців теж танки є. Лише б не «Тигри».

Коли «Тигр» десь у кілометрі тебе на прицілі тримає – все, гаси світло. Або молися, або з танка вистрибуй просто під трибунал. Тому що гармата в «Тигра» нашу броню на такій відстані пробиває, мов яєчну шкаралупу. «Бемц!» Хто із екіпажу відразу вбитий, кого осколками скалічило. Якщо ще й у бак із пальним заліпило... Солярка горить, температура в танку, мов у пеклі. А я – в найневигіднішому становищі. Ззаду – Васько-заряджальник, ліворуч – Михалич. Лише після когось із них вилізти можу.

Далі…

На прізвисько Пес

Вівторок, 15 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2565
Підписатися на комментарі по RSS

Пшемек Квятковський запримітив корчму здаля. Самотня будівля стояла на роздоріжжі між Василівкою та Диканькою. Душа змученого спрагою й негодою скрипаля зраділа. Окрилений Пшемек, розбризкуючи грязюку, рвонув до рятівного прихистку, подумки смакуючи пиво й курку з засмаженою скоринкою – добре що монети після виступу на весіллі Вакули та Оксани з Диканьки приємно обтяжували потайну кишеню.

Хух! – димний аромат, у якому змішалися тютюнець, смажене соковите м'ясо і ще щось незрозуміле, притаманне лише Малоросії, з її іншим, загадковим життям, шибонув у ніс. Пшемек поспішив зайняти столик у темному кутку.

– Гей, корчмарю!

Відвідувачів було не так багато. Скрипаль пробіг поглядом, вишукуючи господаря-корчмаря, аж раптом...

Матка боска, що це?! Ген у червонолицього пияка там, де у нормальної людини ніс бути повинен, свиняче рило стирчить. А в отих двох за сусіднім столом, що нагадують купців-невдах, які пропивають зароблені гроші, хвости коров'ячі з-під штанів висовуються й нетерпляче по підлозі марш вистукують. Похоронний. Пшемек протер очі – начебто, і не пив іще, щоби чорти ввижалися. І не лише вони – ген у парубків, що теревенять неподалік, шкіра сіра, того й гляди, шматками відвалюватися почне, ніби вони лише сьогодні з могил повилазили.

Пшемек уже вирішив брати ноги в руки, не привертаючи уваги, аж на його плече опустилася рука.

– Не поспішай, дорогенький.

Далі…

Се людина

Середа, 26 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2470
Підписатися на комментарі по RSS
Будь-який збіг із реальними людьми, вигаданими персонажами й подіями є навмисним і невипадковим.

– Ти лише людина, – промовила русалка.

– Я знаю, – відповів я.

– Ти не нашого племені, – просичав відьмак, блимаючи червоними очима.

– Мені це відомо, – посміхнувся я.

– Тоді забирайся геть. Іди до своїх.

– Я вже вдома, – сказав я.

***

– Людино, зустрічай, чорт прийшов! – вигукнув мій друг Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.

Я злегка сторопів – на Маркові красувалася біла футболка з написом на грудях: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль». На голові – чорний капелюх. У руках – господарська сумка, в якій щось заклично дзенькнуло, коли Марк підняв руки.

– З глузду з'їхав? – поцікавився я, пропускаючи гостя й замикаючи двері.

– Повністю, – погодився Марк. – І вже давно. Єврей, що викладає українську літературу, мусить бути трохи божевільним.

– А це що? – помацав я футболку.

– Це? Сувенір зі Львова, – посміхнувся Марко. – Я ж їздив на екскурсію до того, як усе тут йо... К-хем. Навернулося.

– Марку! – розсміявся я. – При дітях ти теж так висловлювався?

– А що діти? Вони більше від мене знають. Особливо коли виростають. Уяви собі, гуляю Львовом – місто – ух! Краса! Люди привітні загалом. Тридцять років тут прожив, а до Львова ще не їздив. Спромігся. Підходить до мене один поц із такою футболкою й каже, давай, мовляв, дуй на свою історичну батьківщину. Придивляюся, а це не поц зовсім, а мій колишній учень Вася Сафронов, москаль по саме своє світле волосся. Що ж ти, кажу, такий йо... Ой, то ти не сам? – Марк спробував зазирнути вглиб квартири і перейшов на шепіт: – А він у відповідь – вибачте, Марку Самуїловичу, відразу не впізнав, і взагалі у нас тепер москалями називають не росіян, а тих, хто проти України. А хто ж йому сказав, що я проти? Це ж я йому, с..., любов до рідної землі прищеплював, а він так до десятого класу вірші Франка від шевченківських відрізнити не міг. Виходить, кепсько я вчив, вочевидь, коли не навчив бути людиною.

Від мого друга тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник – і коли він лише встиг? А головне, чим?

Марк дзенькнув сумкою об підлогу й підійшов до вікна на кухні. За запорошеним склом виблискувало сонце. По підвіконню життєрадісно проскакав злидень, прокричав, згадавши своє пернате минуле: «Цвіньк-цвіріньк» і стрибнув униз.

– Сашко, досі я вважав це місто своїм, розумієш?

– Розумію, – відповів я. – Дурниця це все, дрібниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Зараз я тут чужий, а не ти. Ти ж тепер чорт. Міфічна реальність стирає різницю.

У дворі під занедбаним передвиборчим бігбордом з написом: «Україна – для титульної нації!» хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. На бігборді з виглядом футбольного знавця сидів гайворон з надітим на дзьоба пенсне.

Далі…

Пісня Альтеклера

Четвер, 15 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2845
Підписатися на комментарі по RSS

Я буду битись Дюрандалем звично,

А ви, мій друже, Альтеклером дійте.

В стількох краях мечі були із нами,

А скільки битв ми ними вигравали!

Пісень ганебних ми не заслужили!

 («Пісня про Роланда»

Переклад Вадима та Нінелі Пащенків)

 

Хвіртка рипнула петлями, що давно не змащувались.

– Ви впевнені, що тут хтось живе? Темінь непроглядна, і доріжка вся заросла.

Голос належав жінці років за тридцять. Тембр дзвінкий, слова вимовляє чітко. Дихання рівне. Урівноважена і намагається справити враження успішної ділової леді.

– А, ч-чорт... Кропива. Та жоден нормальний тут жити не буде!

Це другий мій гість. Судячи з інтонації, вважає себе лідером. Звик, щоб йому беззаперечно підкорялися. У колективі працювати не вміє. За впевненим голосом командира ховаються істерика невдахи і криза чоловіка середнього віку.

– Тихіше, Юрію, чого ви так розійшлися? Тутечки він. Сидить, як звичайно. Ось сюди, будь ласка. Тут можна пройти. Обережненько...

Це наш Михалич перед гостями стелеться.

– От зараза!

– Юрію, тихенько, він нас чує. У нього слух хороший.

– Дідько з ним, нехай слухає. Забрався до чорта в зуби. Треба було самим йти, а не лазити сільськими нетрями, з-зараза!

– Юро, – сказала гостя, – ми ж вирішили, що підемо з провідником, правда?

– Еге ж, правда-правда, Лесю. Вмовила. Хто б сперечався.

– Прошу вас, заходьте. – Михалич завозився на порозі. – Стасе! До тебе прийшли! Приймай гостей! Та засвіти ти світло, відлюднику, так тебе й розтак!

– Ти знаєш, де вимикач, – сказав я.

За старим абажуром спалахнула лампочка. Гості примружилися. Юрій крізь зуби вилаявся.

– Стасе... – почала Леся. – Здрастуйте. Е-е-е... Нам порекомендували вас, як досвідченого провідника. Не могли б ви, за винагороду звичайно... Завтра.

Виникла пауза.

Далі…

Залізний дуб

Середа, 14 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2691
Підписатися на комментарі по RSS

«— Скажи мені, що тримає землю?

— Вода висока.

— Та що тримає камінь?

— Чотири золоті кити.

— Та що тримає золотих китів?

— Ріка вогняна.

— Та що тримає той вогонь?

— Дуб залізний, єже є першопосаджений від всього ж, коріння на силі божої стоїть».

(стародавній слав’янський рукопис)

Страх насичував димне повітря корчми. Думали його втопити у хмелю, заморити славним тютюнцем з люльок, а не вийшло. Он він — в очах парубків осів. Затаївся. Поглядає пильно. Чекає, коли на волю вирватися криком, тупотом, кров’ю на землі.

Стінка на стінку — не страшно. На коня, панського, що поніс, заскочити, та зупинити на скаку з молодецьким гиканням — не страшно. А ось так чекати невидиму смерть...

Ой, лишенько, як же страшно!

— Наливайте, хлопці, ще по одній. Давай, корчмарю, не скупися. Один раз живемо.

— А бачили, як небо палало? У Нагуєвичах упирів палили, що добрих людей потинали. Вони, вони холеру принесли.

— Правильно! Це діло! На вогнище двоєдушників!

— А як упіймали-то?

— Кажуть, хлопчисько один показав. Сам упир, а своїх видав.

— От якби і нам хто показав.

Та — зирк один на одного. Хто упир, котрий холеру наводить?

Далі…