Васильєва Єлізавета

Головпоштамт, до запитання

Неділя, 10 жовтня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3520
Підписатися на комментарі по RSS

Їжача родина облаштувалася у нашій садибі давно і, судячи з усього, надовго.

Їжак-тато — головний, відповідає за безпеку родини та приносить різні їстівні речі: яблука, корінці, гриби; Їжачиха-мама — сувора, але справедлива, вона слідкує за порядком і навчає маленького Їжачка щодня чистити колючки — так я пояснював власному малолітньому синові ієрархію та побут незвичайних сусідів. Малий слухав з відкритим ротом, і пищав од захвату щоразу, коли, не звертаючи на нас жодної уваги, дріботів повз ґанок який-небудь член їжачої родини.

Якщо чесно, я ніколи не був знавцем зоології, тож і досі не знаю достеменно, чим саме харчуються їжаки. Знаю тільки, що ці симпатичні тваринки аж ніяк не є вегетаріанцями. Здається, вони поїдають мишей, та я не вважав за необхідне розповідати про це Андрійкові. Пам’ятаю, як схвильовано він спостерігав за новонародженими мишенятами, коли одного разу ми натрапили в коморі на кубло.

Щодо рослинної їжі певності теж не було. З дитинства пам’ятаю малюнок: їжак несе на спині пожовклий дубовий листочок, рум’яне яблуко та прегарний, без жодної червоточинки, гриб. Мабуть, саме відтоді я вирішив, що їжаки просто повинні час від часу ласувати грибочком чи стиглим яблучком.

Був іще один сумнівний момент у вигаданій мною легенді. Я підозрював, що татом, мамою і дитинчам (якщо саме такі родинні зв’язки мали місце у цій спільноті) кількість наших маленьких друзів не обмежувалася. Ймовірно, були ще якісь сестри, брати, двоюрідні бабусі. Адже вони всі однаковісінькі — єдина різниця, що ті великі, а інші розміром з долоньку мого сина.

Далі…

Вихідний

Понеділок, 19 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3195
Підписатися на комментарі по RSS

Бадьорий голос ведучого, багатократно підсилений мікрофоном, урочисто вигукнув ім’я чергового високопосадовця, і в презентаційній залі, яку щойно покинула Ельвіра, пролунали завзяті оплески. 

Ельвіра зітхнула. Вона мала надію, що весь цей офіціоз закінчиться якомога швидше, втім, виявилося, що вона надто довго не відвідувала подібних заходів. Та нічого не вдієш, доведеться чекати. А тим часом можна завітати до тутешнього кафетерію і випити ще трохи цієї чудової, запашної кави. 

Кава поліпшила настрій. Неспішно рухаючись просторими сходами, як людина, що має у розпорядженні цілком вільний день, Ельвіра смакувала напій і з цікавістю розглядала картини на стінах. 

Далі…

Готель Зачинених Дверей

Понеділок, 19 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 2921
Підписатися на комментарі по RSS

— Чекай-но, я ковтну води — щось у горлі пересохло. Так от, повторюся, був я тоді молодий та зелений і, природно, не мав іншого клопоту, як усюди пхати свого надміру довгого носа. Хоча, мушу додати, навчався я досить непогано. А позаяк був чемний і старанний, то вчителі мене любили і майже ніколи серйозно не карали, хоч би що я не утнув — навіть коли я мало не загубився у краєзнавчому музеї одного провінційного міста. 

Хочеш знати, як усе було? 

Під час екскурсії я відстав від товаришів і нишком повернувся до попередньої зали, де примітив був якісь дивні двері. Певна річ, думав я, там сховано щось надзвичайно таємне. Тільки-но я прочинив їх і прослизнув усередину, як щось зі страшенним гуркотом впало просто на мене. Замок клацнув, і я опинився у цілковитій темряві, замкнений у тісній комірчині, де, як виявилося, тримали приладдя для прибирання. 

Самостійно вибратися з пастки я не міг, тож почав щосили волати про допомогу. А що музей був багатий на виставкові зали, і екскурсанти зайшли вже далеко, то довелося мені з півгодини просидіти під замком, доки мене нарешті почули й визволили. 

Наш учитель, містер Мейсон — кремезний чолов’яга, вигляд у нього був досить суворий, хоча він жодного разу не підвищив на учнів голосу, навпаки, завжди говорив тихо-тихо, ледве чутно — так от, містер Мейсон прошепотів мені зауваження і наказав не відходити від нього до кінця поїздки. Я, звісно, пообіцяв триматися поряд, і на цьому виховний момент для мене скінчився. 

Далі…

Той хто відчиняє двері

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 3260
Підписатися на комментарі по RSS
Чекати лишилося зовсім недовго.
Мине декілька хвилин, і ви, подолавши короткий шлях нагору широкими мармуровими сходами, неодмінно побачите мене.
Онде я стою — дещо старомодно вдягнений, але приємний на вигляд, привітно усміхнений чоловік осіннього віку (даруйте мені цей не надто вдалий каламбур, але так не хочеться казати «старий» чи, приміром, «дідусь»!).
До речі, не вірте, що старість нечутно наближається, коли скроні поволі набувають кольору талого снігу, а тіло — вразливості висохлої гілки. Насправді все відбувається раптово, коли одного вечора нізвідки приходить усвідомлення, що світ невпинно молодшає, а ти не маєш до цього жодного стосунку. Це важко зрозуміти, але часом це стається з повним сил двадцятирічним юнаком, і ніколи — зі згорбленою бабцею з прозорими дитячими очима.
Я стою на цьому місці вже багато років, тож я знаю, що кажу.
Ви одразу впізнаєте мене: я маю шикарну лисину, на носі старенькі окуляри з товстими скельцями, в руках — низку ключів. Класичні прикмети другорядного персонажу, який за роллю не має привертати до себе надмірної уваги. Попри це, я щовечора зустрічаю сотні звернених до мене в очікуванні нетерплячих поглядів.
Однак я не поспішаю. Усе має статися своєчасно.
Далі…