Валентеєва Ольга

Два життя

Середа, 6 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2157
Підписатися на комментарі по RSS

- Святославе Івановичу, можна вас на хвилину?

Любка, гарненька нова секретарка, почервоніла. Святослав помітив, що колір її обличчя змінювався кожного разу, коли дівчина дивилася на свого керівника. Бідолашна. Не вона перша, не вона остання.

- Так, звісно, - посмішка, бо не варто засмучувати дівчину. – Ви щось хотіли?

- Є декілька питань…

Люба завжди знаходила якісь нові приводи з ним заговорити, затримати його. Святослав не опирався. Він звик до жіночої уваги. Багато хто «кидав оком» на високого блакитноокого брюнета. Святослав завжди був ввічливий та стриманий. Жінки швидко втрачали голову. Йому було шкода тих дівчат, але що вдієш?

Свят декілька хвилин пояснював секретарці, як потрібно розмістити документи, потім забрав дипломат з паперами та покинув офіс. День продовжувався за звичним сценарієм: декілька важливих дзвінків, вечеря з друзями у ресторані, пізнє повернення додому.

Святослав підійнявся сходами на сьомий поверх, дістав ключі та відкрив масивні дерев’яні двері. Він втомлено кинув дипломат на тумбочку, повісив куртку на гачок та ввімкнув світло у вітальні. Тиша. Самотність. Така бажана. Якби ж то.

Чоловік сів на диван, витягнув вперед ноги та поклав голову на спинку.

- Нарешті припхався!

Святослав не ворухнувся – тільки глянув вбік, на величезного сірого кота, який блищав зеленими очиськами.

- І тобі не хворіти, Коцію, - відгукнувся він. – Чого лаєшся? Не з тієї лапи встав?

- З тієї, що треба, - кіт стрибнув чоловікові на коліна та випустив пазурі. Святослав скинув тварину на підлогу та випрямив спину.

- Зголоднів?

Далі…

Зорі далекого неба

Середа, 31 серпня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3257
Підписатися на комментарі по RSS

Ніч була така зоряна, що варто було поглянути вгору – і розбігалися очі від тих вогників, палаючих на небі. Ліл сидів на даху свого маленького будиночку і дивився на зорі. Він любив спостерігати за ними. Любив дивитися, як вони одна за одною спалахують на небі. Ось коли зрадієш, що всі дахи в їхньому містечку були пласкими. Можна було встановити тут телескоп. Ліл збирався обов’язково це зробити, але пізніше, коли в нього будуть гроші, щоб купити телескопа. А зараз потрібно було старанно працювати, щоб виплатити борг за будинок. Ліл придбав його нещодавно. Просто за одну мить вирішив переїхати з Нижньої Кассіопеї, де жила вся його родина, до Верхньої. По-перше, звідси було ближче добиратися до роботи. Ліл працював в ангарі з ремонту міжгалактичних лайнерів. По-друге, всі знали – хоча будинки в Верхній Кассіопеї дорожчі, тут повітря більш чисте, і райони спокійніші, ніж у Нижній. Дійсно, це було так. Ліл не любив згадувати запруджені вулиці Нижнього міста, які ніколи не освітлювалися вночі. Вічно заклопотанні обличчя перехожих. Високі будівлі, що закривали небо. Маленькі квартири, в яких штовхалося до десяти осіб. Верхня Кассіопея була зовсім інша. На її вулицях ніколи не бувало заторів, а в повітрі відчувалися пахощі квітів. Будиночки тут були невисокі та рівненькі. Навколо кожного – свій невеличкий садок. У небі було менше лайнерів, які так і норовили звалитися на голову. Чудове місце. Невимовно чудове. А ще тут було видно зорі. Такі далекі – і водночас такі близькі зорі нічного неба.

Далі…

Гребінь

Понеділок, 4 жовтня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3021
Підписатися на комментарі по RSS

Молода дівчина сумно дивилася на довгу сіру дорогу, яка тягнулася через зелень садів та губилася десь за найближчим пагорбом. Служниця, така ж молоденька, як і її хазяйка, розчісувала довгі чорні коси дівчини. Як то часто трапляється, служниця була повіреною усіх таємниць молодої панянки, бо з ким ще могла та поділитися думками, що маяли серце?

- Щось він довго, Каро, - казала панна. – Скоро вже рік мине. Якби не писав – я б вже казна що думала. Але що ті листи, коли душа болить? Ніби щось недобре відчуваю.

- Не беріть дурного в голову, пані, - весело відповідала чорноока Каро. – Що може статися з вашим чоловіком? Він же такий добрий, сильний, мужній. Та не мені вам казати. Стільки ворогів здолав, у стількох поєдинках переміг. Все з ним буде гаразд.

- А якщо він знайшов іншу? – раптово розвернулася хазяйка, і служниця мало не вронила гребінь. – Якщо розлюбив мене? У інших землях є інші жінки. Вони значно гарніші за мене.

- Не кажіть так, пані. Пан Теренц кохає вас. От побачите, скоро він приїде. Він же писав, щоб чекали з дня на день.

- Я й чекаю, Каро, - позіхнула Алатея. – Я вже чотири роки тільки те й роблю, що чекаю…

Далі…

True wish

П’ятниця, 24 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2828
Підписатися на комментарі по RSS

Він йшов собі вулицею міста. Просто пересував ногами навмання, намагаючись ні про що не думати. Але думки ніяк не бажали полишити голову та полетіти собі деінде. Він не хотів цього, але її слова знову та знову прокручувалися в голові: «Ти нікчема! Жалюгідний нікчема. Ти навіть собі не можеш дати раду. Ось що? Що в цьому житті ти вмієш? Нічого! Нічогісінько! Ніяких талантів, пристрастей. Навіть ніяких мрій. Мені не цікаво з тобою, розумієш? Ти і сам не розвиваєшся, і мені не даєш. Невдаха! От ти хто. Просто невдаха».

А що тут скажеш? Він і сам вважав себе невдахою. За що б він не брався – все валилося з рук. Не дивно, що кохана просто зібрала речі та поїхала геть, аби тільки його не бачити. Він і сам би від себе поїхав. Дивно те, що вона витримала три роки поряд з ходячим нещастям, яке мама назвала Сашко, друзі звали Алекс (але хіба ж то друзі?), а просто знайомі за очі величали незграбою та нездарою. «Природа обділила». Ось і весь вердикт.

Дійсно, обділила всім. Назвати хлопця вродливим міг хіба що сліпий. Ні, він не був якоюсь потворою. І обличчя мав досить приємне. Тільки росточку був низенького, а його вухам і слон позаздрив би. А ще десь рік тому на роботі зірвався з висоти і зламав ногу. У людей все заростає, як на собаці. А в нього виявилася якась проблема з кістками – чи зрослися вони неправильно, чи як, і тепер хлопець весь час шкутильгав на праву ногу.

Талантів не мав ніяких. Як то говориться, на вухо став ведмідь. А ще клишоногий пробігся по сутулій спині та ногам, бо як Сашко танцював (навіть до перелому), він не показував нікому. До спорту його не тягнуло. Вірші писав – ще у школі, та якісь невдалі. Працював завзято та старанно, але то палець відіб’є, то щось на себе впустить. Тобто, проблеми завжди самі знаходили його.

Далі…