Івченко Владислав

Чотири відра халепи

Четвер, 23 лютого 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2941
Підписатися на комментарі по RSS

- Ну що, пищить?

- Та не заважай ти! Ні хера не чую!

Лісом ідуть двоє чоловіків років за п’ятдесят, принаймні на стільки виглядають. Обидва небриті, брудні, з поганою шкірою, одягнені у спортивні штани та светри, взуті у чорні гумові чоботи. Один чоловік іде попереду, тримає в руках міношукач, сам прислухається у навушники. Другий, з лопатою на плечі, іде трохи позаду, інколи випереджає товариша, щоб по його обличчю зрозуміти, чи не почув він звук жаданого металу.

- Ну, Васю, що там?

- Та ні фіга! – Вася зупиняється, спльовує і знімає навушники. Гнівно дивиться на товариша. – Двісті рублів, за що? За оцю херню! – він махає міношукачем – примітивною конструкцію з заліза і дротів.

- Васю, та хороша річ! В мене кум з ним за один тиждень на тисячу нарив! На тисячу! Каже, що заманався тягати цвєтмет!

- Хай не триндить! – крутить головою Вася і закурює цигарку, роздратований. Його товариш намагається якось пом’якшити ситуацію.

- Ох, пам’ятаю, який тут рай на самому початку був, коли військові тільки пішли! Ото пригониш трактор, зачепиш кабель і тягнеш! По кілометру з-під землі видирали! Отакий, з руку завтовшки! Доводилося на шматки його рубати, бо ж не піднімеш! Ото були часи!

- Були та сплили! – все одно дратується Вася. Одягає навушники і чимчикує далі. Товариш поспішає за ним.

Далі…

Один у космосі

Вівторок, 6 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3315
Підписатися на комментарі по RSS

Я захожу до зали, найбільшої зали прекрасної «Еугенії Грант», окраси нашого галактичного флоту круїзних лайнерів, названого на честь улюбленою співачки всіх часів, що походила з наших країв. Я сідаю за пульт і запускаю програму по підготовці шоу. Роботи починають виконувати завдання: чистять зал, готують сцену, перевіряють музику. Все працює ідеально, хоча пройшло вже більше двадцяти років. Я роблю розминку, розігріваю м’язи. Вони в мене підсилені імплантатами, які не тільки збільшили м’язову потужність, але й зменшили вірогідність травм. Ці імплантати коштували дуже дорого і я б ніколи не зміг їх купити, якби не мій Покровитель.

Далі…

Велика битва

Вівторок, 30 серпня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3057
Підписатися на комментарі по RSS

О, це мусила бути найвеличніша битва в історії! Я дивився на лави нашого війська і серце моє переповнювалося захопленням та любуванням! Ніколи ще в історії ми не мали такого війська! Ані в легендарні часи Третього Гетьманату, ані коли відлітали з Землі, ані в часи Нової Колійщина, ані у Велику Війну! Я дивився на наше, українське, військо і тремтів від урочистої гордості! Кожний би відчував те саме, варто було лише подивитися на наші лави! Лівий фланг очолювали «Степан Коліушко» та «Іван Мазепа», надпотужні, броньовані, суперенергетичні! На правому фланзі попереду стояли «Леся Українка» та «Генерал Розтинайко», потужні та надсучасні! А центр вели за собою «Великоведмежий Кош», «Мальва Харченко» та величезний, наїжачений лазерними гарматами «Батько Тарас», окраса війська і наша головна надія на цей бій! Оце сила! Оце міць! Оце армія! Тремтіть вороги! Бо минув ваш час і починається день український! Далі…

 У камері СІЗО сидить побитий чоловік і стогне. Він у брудних спортивних штанях і порваній майці з плямами крові і слідами чобіт. Сидить на підлозі, бо всі полиці в камері зайняті. Тремтить і стогне. 

- Та закрий рота! І так хєрово, а воно ще стогне! – кричать людині з полиці. Той замовкає. Впирається спиною у стіну, ховає обличчя в долонях і колінах. – Жінку замочив, тепер стогне. – каже за кілька хвилин той самий голос. 

- Я не вбивав! – кричить чоловік, піднімає голову. 

- Це ти слідчому будеш розповідати! 

 Чоловік кривиться, плаче, ховає обличчя. Тиша в камері. 

Капітан міліції у формі, трохи збуджений, підходить до жінки, яка роздивляється кісь документи. У капітана пластир на носі і синці під обома очима, що не заважає йому бути веселим. 

- Привєтік, Свєтуль! Як жизнь молода? 

- Та нічо. – дівчина зітхає і продовжує меланхолійно гортати папери. 

- А треба, щоб регулярно! – капітан так гучно регоче власному жарту, що дівчина аж дивиться на нього. Дивується синцям.  

- Де це тебе так? – дівчина киває на синці. 

- Та мудозвона одного допитував. – капітан так і витупцьовує на місці. - Ну там трохи допомагав йому зізнання написати, всі кулаки збив. А це сурло узяло і боднуло мене лобешником своїм! Кончалижник! Сука! Тепер піди за нанесення тілесних середньої важкості співробітнику при виконанні! Вже забігали от нього, бабки пропонують. А я їм кажу, що думати треба було, що робити! Думати тоді! Бодаться вирішив! Мудак, бля! 

 Капітан у захваті аж спльовує. 

Григорій Ніканоров був цілком успішною людиною. Роботу мав не важку і, як для цього невеличкого провінційного міста, грошовиту. На мальовничій окраїні, біля річки та лісу стояв його будиночок, де чекала м'якотіла дружина і чимале господарство. Крім дружини для розради рясного Гришиного тіла слугували ще дві постійних коханки і тьма випадкових. Бо ж здоров'я вистачало на всіх і грошей теж, а чоловіків міцних у місті було мало, то і тулилися жінки до Ніканорова, до його міцного тіла і впевненого характеру.

З усякого погляду був зразковий чоловік Гриша Ніканоров і легко котилося його життя, поки раптом не забуксувало. І по самій жалюгідний причині, але ж важливий не масштаб причини, а розмір наслідків. Наслідки ж були дуже і дуже сумні: втратив Гриша спокій. То був, як ото ставок у ярку: нічого і не шубовсне. Посміхався, спав спокійно, дурного в голову не брав, а холодного в руки, коли раз і схвилювався. Але все по черзі.

Сидів якось Ніканоров за своїм столом на роботі і дивився у вікно. На вулиці була весна, але якась непевна. То сонце пригріє, тепло, то, раптом, хмарами небо затягне та почне сніг валити. Огризалася зима, не хотіла здаватися, хоч вже половина березня на дворі була. Григорій такій упертості посміхався і дивився, як кружляли у вікні сніжинки. Дістав з ящика годинник. До кінця робочого дня залишалося ще довгенько, а роботи вже не було. Треба гаяти час. Воно б газетку почитати, але не можна, бо ще побачать. Він же мав репутацію робітника старанного, газета у робочий час могла все зіпсувати.

Далі…