Зустріч

Зустріч

Вівторок, 6 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3063
Підписатися на комментарі по RSS
Очі Сергія засліплювало світло потужних ліхтарів. Він тихенько глянув на ящик, що знаходився просто перед ним. Великий прямокутний ящик. Чорний. Таємничий. Може металевий, а може й дерев’яний. Гучно задріботіли барабани. Кришка ящика відкинулась. Сергій обережно заглянув всередину. Раптом декілька міцних рук вхопили його за ноги і допомогли дістатись до цього таємничого витвору якось невідомого майстра. Сергій мовчки дивився, як повільно зникало світло – за мить він залишився наодинці з темрявою. Спробував знайти хоча б маленьку шпаринку і подивитись, що відбувається там, за межами цього непривітного місця. Проте марно. 

**

День сьогодні для Сергія виявися важким. Непорозуміння із Галинкою, сварка на роботі з тією скаженою Ізольдою, нікчемні справдовування про чергове запізнення, пояснення про затримку виконання графіка – ці та інші події не залишили приємного враження. Він довго човгав вулицею, поки його очі – телескопи не втупилися прямо у різнокольорову афішу.

„ Увага ! Увага ! Увага ! Тільки один день у вашому місті. Цирк Казка!!!

 Вас чекають дресировані собаки..

 веселий слон Гоша..

 стрибунці – акробати..

 веселі клоуни.. 

вперше на арені цирку – фокусник ілюзіоніст, всемогутній Марат.

Поспішайте. Ви такого ще не бачили!!!

„...чекають ...Гоша ..стрибунці...клоуни...фокусник... Марат.. стрибунці-клоуни...клоуни-стрибунці... вперше... чекають... такого ще не бачили... фокусник.. тільки один день...один..”

Коли знайшов цирк (а він розмішувався зовсім неподалік) і потрапив усередину, був приємно здивований величезною кількістю людей з усмішками на обличчі, майже у кожного з присутніх у руках - повітряна кулька чи пакетик з попкорном, кумедна шапочка на замурзаному обличчі чи рожевий носик на носику. Знайшов свій ряд. Сів на своє місце. Праворуч - повітряна кулька зі стареньким дідуганом, ліворуч – пакетик з попкорном та маленькою дівчинкою. Сергію сподобалися стрибунці –акробати, ведмідь Гаркуша та клоуни Віталик та Інокентій. Вони вийшли з чарівною мавпою у кумедному вбранні. Сергій, коли її побачив, одразу пожвавішав. Когось....когось вона йому нагадувала. Здивовано спостерігав за її незвичайною поведінкою. Мавпа стрибала по арені і на прохання клоуна Віталика побігла до глядачів. Шкірилась усім присутнім. Сергій навіть трохи піднявся зі свого місця. Ізольда! Авжеж. Вона схожа на Ізольду! На ту саму, яка його діставала на роботі.

- Браво Ізольда. Молодець! – гучно закричав Сергій. - Браво!

Йому навіть здалось, що всі глядачі почали його підтримувати і кричати:

- І- зо- льда! І-зо-льда!!!

Нарешті з’явився ілюзіоніст Марат.  

- А зараз, шановні глядачі та шанувальники старовинного циркового мистецтва, до вашої уваги найтаємничий, найзагадковіший фокус, якій полонив серця тисяч жителів стародавньої Європи та Азії !!! – почав свою промову ілюзіоніст.

- Отже......зникнення людини у чорному ящику !!!!

Всі присутні інтенсивно зааплодували. Сергій також приєднався до цієї компанії шанувальників стародавнього мистецтва.

- Для цього фокуса нам потрібен бажаючий, супергерой, що хоче на мить опинитись у чорному ящику і відчути всю гостроту людського існування. Запрошуємо! Невже? Невже ніхто не хоче?

**

На деяку мить у Сергія запаморочилась голова, здалось, що ящик швидко рухається, ніби долає час і простір.

„Випустіть! – почав грюкати по стінкам ящика. „Я хочу вийти !!!”

Знову з’явилось світло. 

- О- о-о – о ! – почув раптом.

- Вітаємо нашого героя! - Марат металевим голосом оголосив про повернення Сергія і поцікавився:

- Ну, як там, Сергію ?

- Темно.

Чарівна Фея, що стояла поряд із Маратом, вхопила Сергія за руку і допомогла дістатись місця.

- Молодець! - це вітав сусід справа.

- Ви так думаєте ? – невпевнено поцікавився Сергій.

- Переконаний, - заспокоїв той.

- Класно, - підтримала маленька сусідка зліва. – Хочете попкорну? 

- Ні, дякую.

  Нормально. Нор - маль - но. Навіть трохи весело.

  Коли Сергій вийшов з цирку, на вулиці було вже темно. Люди, що стояли біля цирку зупиняли його і запитували:

- Ну, як там у цирку, цікаво ?

- А нічого. Можна йти. Весело. „Дійсно ж весело!”

 Пішов додому. Було темно. Як в ящику. На деяку мить Сергію здалось, що він і залишився там, у тому чорному ящику. А може - це так темно у під’їзді? Авжеж. Це просто темно у під’їзді. Дістав ключа. Знайшов навпомацки двері. Відчинив. Увімкнув світло. Скинув жовті черевики ( колись були коричневими), пішов на кухню. Стоп. А де Галина?

- Галино, ти вдома ? 

Здивовано повів плечима.

- Ох-ти, Галинко! – Сергій роздратовано глянув навкруги. 

- Що ж ти наробила! Я ж просив не чіпати меблі. Де мій робочий стіл ? Що ж ти наробила, а? Стола, кажу, куди поставила?

„А акваріум ?! Де мій акваріум?”

Сергій швидко оглянув кімнату. 

„Так вона ж і шпалери встигла переклеїти !! Ненормальна. Я ж просив, просив не чіпати цю зелену абстракцію. І, головне, коли вона встигла це зробити – ось в чому питання? А може, це я просто помилився, вдерся до чужої квартири ? Невже? Тікати. Швиденько тікати”. Сергій підхопився, вимкнув світло і пішов взуватись. Зупинився, трохи подумав. Повернувся. Витягнув з кишені зів’ялу хусточку і заходився витирати відбитки пальців з усіх місць, де торкався рукою. 

„ Швидше, швидше..” - підганяв себе подумки. Обережно зачинив двері. 

„ А тепер на вулицю”.

 Побіг східцями вниз. Вийшов з під'їзда і повернувся до будинку. Це був таки його будинок. „Тікати !”

Вдарився об щось. Об когось.

- Серьожо, ти чого...

-А-а-а-а, це ти - Вітьок ?!

Маленький, тендітний, з маленькими оченятами, що бігали туди-сюди, схожий на звичайного паперового бюрократа з якоїсь контори, яким власне й був, він, проте, мав чуйне серце і завжди був охочий прийти на поміч ближньому своєму.  

- Вітьок, добре як, що я тебе зустрів!

- Добре. Це точно, – Вітьок пильно подивився на Сергія.

- Ти в нормі ?

-Так-так. Уявляєш, квартира не моя!

- А чия ? - здивувався той.

- Чужа. Інша. Схожа, але не моя. Чужа!

 - Серьожо, а ну давай присядьмо і ти все мені розкажеш.

- Не треба зі мною розмовляти, як із маленькою дитиною !!

 Сергій почав повільно робити маленькі кроки в сторону.

- Сам ти чудний. Чого б це ти зі мною почав говорити, ми ж тобою посварилися. Я ж тобі все лице розфарбував, ти що забув?

- Ми? З тобою ?? А хіба ви не з Валеркою один одному стусанів надавали ?

„ Валерка? Чого б це..”. Повільно. Швидко. Швиденько.

- Слухай, Серьожа, йшов би ти додому ..- десь позаду лунав голос Вітька.

  Сергій прямував до Андрія Чорного, свого стародавнього приятеля з яким він навчався ще в школі, а потім в університеті. Андрій і жив тут поряд, недалеко, у сусідньому домі. Сергій швидко рухався у просторі між будинками. „Щось відбувається. Для мого розуму занадто складне....” – Сергій присів на лаву біля будинку. Слухав гуркіт свого ошаленілого серця. Було темно. Ані одного світлого промінця – ні в душі, ні навкруги, у повітрі. Темно, як у тому ящику.

До Андрія. Швидко. Наверх. Стук – стук –стук. У двері. Щосили. 

- Хто там ? 

- Андрію?! ( Зрадів, як же він зрадів !). Це я Сергій.....Відчиняй!

- Ну, заходь.

 Сергій швидко заскочив, зачинив за собою двері і притулився до стіни спиною. 

- Андрію! Є розмова.

 Той посміхнувся. В нього це завжди гарно виходило. Посміхатись. Він взагалі був завжди в гарному гуморі та й вдачу мав непогану, цей Андрій.

 „Чого б це ?” - блискавкою майнула майже невловима думка у голові Сергія.

- Не посміхайся. Тут не до сміху.

- Та ладно тобі. Кави будеш?

- Я не п’ю, ти ж знаєш.

- Не п’єш ? Щось новеньке ....- здивувався Андрій. - Ну, пішли, є в мене і чай. До речі, ти звідки взявся ?

- Тобто ? 

- Ти ж казав, що приїдеш двадцятого, ну може, на два дні раніше.

  Разом вони увійшли до маленької кухні.

„ Двадцятого? Приїду?”

- Та розслабся ти..... - спробував підтримати свого приятеля Андрій. - Зараз ми попросимо Галину, щоб вона зробила нам чогось тепленького.

„ Галина??”

- Ти чого? - Андрій здивовано глянув на Сергія. – Галинко! Сонечко...

- Так , любий, - почувся знайомий голос звідкись із кімнати. 

 - Андрію ...– почав обережно Сергій. І замовк.

 Біля дверей у кухню стояла Галя. Його крихітка, втіха, красуня та маленька дівчинка. Його Ганнуся. Вона виглядала якось незвично. ЇЇ довге руде волосся хвилями спадало на плечі. Красиві, як у жінок із глянцевих журналів очі, сповіщали про задоволеність життям, її охайні білосніжні руки здавались такими чужим, ніби ніколи не торкались Сергія.  

- Привіт, Сергію.

- Привіт.... – розгублено промовив.  

- Галко, приготуй нам чогось..

Сергій відчув, як його обличчя повільно запливає спекотною речовиною. Заціплено деякий час мовчав, потім невпевнено, з тремтінням в голосі почав:

- Це ж як воно називається ... це ж...я ж....

- Ти чого ?- захвилювався Андрій.

- Я..... ви... Галю ? Що ти тут робиш, у цій бридкій квартирі?

- Серьожо, ти чого?

Сергій піднявся зі стільця. Насуплені очі. Руки в кулаки. Слова, як лезо ножа, безжально різали невидимі вузлики їхньої дружби.

- Ви!Ви!Як ви могли!Як ти могла ! !! 

Галя і Андрій глянули один на одного.

 - Ти .. ти навіщо меблі переставила? Куди ти поділа мій робочий стіл, мій акваріум.... і, взагалі, ви зрадники! Ви обоє зрадники, ниці люди, - останні слова Сергій прошепотів і швидко вийшов з кухні.

- Ти хворий, - кинув йому на прощання Андрій.

 „Самі ви хворі...” 

Вниз. Щосили ляснув дверима. Вниз. Додому. Забрати речі. І геть. Вийшов на вулицю. Послабив вузлик краватки. Зняв. Викинув. Підняв комірець. Швидко пішов по вулиці. Куди? Куди-небудь. „Пива! Краще горілки. Ти ж не п’єш. Все-таки пива. І пива не п’єш. Залишається лимонад. Ні-ні це вульгарно. Тоді квасу. Правильно. Квасу.”

В магазин за квасом!

Зайшов в гастроном. Знайшов продавщицю. Простягнув згорнутого надірваного папірця.

- Квасу, будь - ласка.

- Що ? Говори гучніше...

- Квасу дайте !!!! - закричав Сергій на всі легені. 

- Чого кричиш, так би і сказав, - пухка продавщиця попленталась у дальній куток магазину.

- Гривня.

Зневажливо кинув прямо в її великі загрубілі руки. Папірець розчинився у повітрі.

Сергій вийшов на вулицю. Ковтнув квасу. Насупився. Зайшов назад.

- Чого треба ??

- Я пробачаюсь. Я просив квасу...

- Ну так, і що. Хотів квасу, і отримав ....

- Добре. Але це лимонад. Розумієте, це вульгарно.

Очі тітоньки з іронією дивились на Сергія. 

- Ти що, читати не вмієш ?

Здивовано читає. 

„ Квас”.

Вийшов з гастронома. Викинув пляшку. Б-р-р. Холодно. Глянув навкруги. Темно. Зірок не видно. І місяця також.„Нічого не видно. Темно. Як в ящику....як в ящику... як в ящ....Стоп. ...чекають ...Гоша ..стрибунці...клоуни...фокусник...Марат.. стрибунці-клоуни...клоуни-стрибунці...стрибунці –клоуни ...фокусник.. тільки один день...один.. фокусник.. ящик... фокусник... цирк... Як в ящику !! Ось воно, розв’язання цієї складної задачі з багатьма невідомими!! Як же він раніше не зрозумів, все так просто, так просто !! Звичайний ящик фокусника є тією доріжкою, яка зв’язує між собою різні реальності, різні долі, життєві лінії. Все в цьому світу є подібним до того, що оточувало Сергія там, по той бік чорного ящика! Ось воно як! Цей ненормальний, що запхнув його в той ящик, щось там неправильно зробив і тепер, з ним, із Сергієм трапилось справді неймовірна подія, він потрапив в інший вимір всесвіту, не зміг повернутись у свій !”

Додому!!! Спочатку додому. Побіг. Швидко. Піднявся сходами. Замок. Двері. Відчинив двері. У кімнату. Прямо так, у взутті. До книжної шафи. Альбом. Десь повинен бути їхній сімейний альбом. Навіщо ? Простіше простого. Якщо Галина, його кохана Ганнуся, його маленька дівчинка, чудова господиня (невже тільки тепер я зрозумів!?) є в цьому світі дружиною Андрія, то хто в такому разі його, Сергієва дружина? Книжки, вузлики, усякий непотріб. Папірці, квитанції – все це полетіло вниз, на паркет. Немає. Альбому немає. Здригнувся. Дзвоник. Хтось дзвонить у двері. Повільно піднявся. Обережно підійшов, підкрався. Трохи постояв.

- Хто ?

- Серьожо, ти що, дружину не впізнаєш ?

„Ні...”

- Відкривай, я ключа забула.

„Ні !”

 Відчинив.

Ізольда. Це таки була вона.

- Ти вже приїхав? Як справи твої, мій дорогоцінний чоловік ?

- Ні - і –і !!!!!!!

Сергій знав, що йому робити....Він знав як розв’язати цю проблемну задачу. Вперед!!!

* *

Він довго біг по вулиці. Треба знайти цирк. Треба знайти того невдаху. Трамвай. Йому потрібен трамвай! 

Як же він одразу не зрозумів? Тільки тепер Сергій зміг розгледіти місто, яким він рухався у напрямку до цирку. Справді дивно, що він одразу не зрозумів куди потрапив. Місто.. воно було інше. Іншими були житлові будинки, іншими були магазини, іншими були люди. Скособочені вікна, екстремальне поєднання кольорів, дивний одяг перехожих, лялькові машини з дивними звуками від своїх моторів... Все це виглядало якось штучно, театрально ніби. Ось і трамвай. Сергій запхався у вагон і міцно ухопився за щось зверху. Так він дістався до цирку. Купив квиток. Треба ж - таке саме місце! Знову дівчинка. Знову дідусь. Знову попкорн.  

Всю виставу Сергій сидів наче на голках. А коли вийшов фокусник, підхопився і побіг до нього.  

- Для цього фокуса нам потрібен бажаючий, супергерой, той, що хоче на мить опинитись у чорному ящику і відчути всю гостроту людського існування. Запрошуємо! Невже? Невже ніхто не хоче стати героєм?

- Я! Я хочу!! – Сергій вибіг на манеж цирку. - Я хочу потрапити до чорного ящика!!!!

- А-а-аах !!!! - понеслось по цирку.

- Ну що ж. Добре.

Якась непереможна сила підхопила Сергія і поклала у ящик. Знову темно. Темно. Як на вулиці. Сергій мовчки слухав, як гупало його схвильоване серце. Нарешті. Світло.

- І ми вітаємо, героя. Куди ж ти....

Сергій не став чекати. Він поспішав.

- Мені треба додому...

- Добре. Але скажи нам, як там?

- Там ? - Сергій зупинився.

- Нормально. Трішки незвично. Але тут краще.....Вдома краще !!!

* * *

Увірвався у квартиру. Став біля дверей.

Галинка.

- Привіт, Серьожо.

- Привіт, Сонечко....

Підлетіла, обняла, притиснула. 

- Вибач мені...

- Це ти, вибач мені. Накипіло, робота, справи.

- А я так хвилювалась, де ти є, куди пішов ...пізно...темно....

- Стій...

- Ти чого...

- Я зараз, - Сергій зайшов у кімнату.

Все гаразд. Все на місці. Стіл, шпалери, телевізор. Навіть акваріум. Як добре! Усміхнувся.

„Таке дивне життя!” 

Дзвоник. Хтось дзвонить у двері. 

- Серьожо, відкрий, я розігрію їжу.

Підійшов до дверей.

- Це, напевне, моя мама.

„Твоя мама ??”

Скляним оком дивився на дві маленькі фігурки, одна - незнайома жінка (а може знайома, та що була там у цирку!) , друга – це ж... він сам!! Неможливо! Це ж він сам!!!!

Та –а- к... Зробив крок назад. Звісно. Це він сам. Точніше його копія. Клон. Такий самий Сергій Причепа, як і він. Житель цього світу. Цього міста. Ото здивується!!! Ні! Тікати!!! Ховатися, зникнути, розчинитись в темряві цього дурного ящика!!! Зробив ще крок назад і хутро зайшов до ванної кімнати, розвернувся, зачинив двері. Обхопив руками голову. Побачив своє відображення в дзеркалі. Сполохані очі, безпорадність на обличчі - ось що він в ньому побачив. „Чого ж воно так, навіщо? Чому він, чому саме він??? А не Андрій, наприклад? Стоп. Залиш хоч Андрія в спокої!! Чуєш! Як це – але ж він зрадник!! Він ниций !! Ниций? Це ж було не тут, не в цьому світі!! Господи, яка маячня!! Цей світ, той світ... Як врешті-решт різниця.. . клоуни –стрибунці ... стрибунці - клоуни.. Вітьок... Андрій... каву не п’ю... не п’єш? дивно!! Фокусник... ящик.. як в ящику...хочу квасу... Квасу!! Гривня... шпалери.. Вітьок.. але чому ти йому Тоді врізав?? А просто так, задля розваги, для задоволення своїх тваринних інстинктів!! Приємно було дивитися на його розліплене обличчя. Пробач мені, друже, пробач. То все мої звички, негарні звички…Фокусник... зазирнути по той бік ящика.. Ізольда... Браво!! Стрибунці... квасу... знову Ізольда.... Чого ти її тоді зачепив? Просто не сподобалася зачіска, та взагалі вся вона не сподобалася!! Але ж це не правильно... А може навпаки? Може вона була для тебе симпатичною, навіть більше ... Агов друже, визнай це...Ну, давай, зроби це. Її мініатюрна фігура, яка нагадувала своїми формами пісочний годинник, її пишне русе волосся, сплетене в довгу міцну косу, пахучі парфуми, що викликали в нього... Що, що вони в нього викликали?? Якщо робити висновки з його ідіотської поведінки, нічого крім байдужості та відрази. Невже в усьому винні її парфуми??

  Сергію, сонечко, ти відчиниш двері?

  А Вони ... з його роботи... вони мали право так з ним ... Бо, напевно, дізналися про його махінації. Ще б пак! Таку суму грошей щомісяця класти собі до кишені, до глибокої кишені, в яку потік зелених купюр може линути нескінченно довго. Кепська була звичка. Яка ж це була гарненька ілюзія!

Ти чуєш мене, чи ні? Я зараз сама.

 До речі про Галинку. Це ж він її образив!

 Привіт, мамо! Сергію!? Але ж як ти потрапив туди? Ти ж був дома!!!

Все. Зараз вони усі разом рушать до його маленької схованки, його тимчасового притулку, його своєрідної буцегарні, без вікон та світлих променів, без свіжого повітря, без нічого. Іншими словами - до його ящика.

Ящик.. фокусник.. клоуни –стрибунці.. стрибунці-клоуни.. стародавнє мистецтво... без вікон та світлих променів.. 

Сергію, але ж як ти потрапив туди, ти ж був дома? 

 А як він туди потрапив??Та це ж елементарно, Ватсоне!!! Треба лише спробувати подивитись на себе зі сторони. От що! Зазирнути собі в душу, побачити, що там відбувається, а не бігати від самого себе!!! Подивитись на свої недоліки крізь збільшуване скло.

Кажу ж вам, ти зайшов до ванної кімнати!!!

Зараз вони увійдуть. Ні, він сам зробить перший крок. Він це зробить. Сергій підхопився, потягнув ручку на себе.

**

  І знову йому по очах сильно вдарила світлова хвиля.

- І ми вітаємо нашого героя!!!

Сергій виліз із чорного ящика  

-А –а –х, - зустріли його гості цирку.

- Ну ? – поцікавився Марат.

Сергій засміявся.

- Слухайте, Марате, дякую вам за... допомогу.

- Пусте, друже! Завжди, як то кажуть, до ваших послуг.

Вони потиснули один одному руки і Сергій рушив було до свого місця, але Марат його зупинив.

- Сергію?

- Так.

- Там в мене є в запасі декілька непоганих фокусів, так ти того.. приходь.

„Угу”. Чомусь згадався вовк із відомого мульфільму. Ні, краще ви до нас. 

Після закінчення вистави Сергій вийшов на вулицю і глянув навкруги, усміхнувся, засміявся, весело затупотів ногами. Все здавалось йому незвичним: гуркіт машин, розмови людей біля каси, мелодії з мобільних телефонів. Він глянув вверх, на зоряне небо і деяку мить милувався місячним сяйвом, спостерігав, як яскраві зірки поволі прорізають чорну матерію ночі, блимають, намагаючись донести людям якусь таємну, закодовану інформацію. Сергій відверто радів, бо на небі гірляндами рясніли звичайні сузір’я зірок, а це, в даному випадку, означало хоча б те, що він був більше не в ящику, у тому чорному важкому ящику.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>