Змагання

Змагання

Четвер, 19 лютого 2015 г.
Проглядів: 1487
Підписатися на комментарі по RSS

Глава перша

у якій ми знайомимось із головними героями

 

- Холєра ясна! – Віталій не полишав спроби намацати мобільний, що прямував до краю тумбочки.

- Альо! Що!? – заголосив він, не поглянувши навіть, хто телефонує.

- І не треба так волати. Я і перший раз чудово тебе почув.

- Хто це?

- ... Це Петро. Що з тобою?

- Вибач, але ти мене розбудив. То ти вже прилетів?

- Так, я нарешті вдома, розбираю речі, є дещо для тебе.

- Гаразд... прокинусь остаточно, та й одразу приїду, over.

Душ, чай у пакетику, швидко вдягнутись, сходинки, маршрутка.

За дві години він вже підіймався ліфтом на сьомий поверх до Петра, розглядаючи бруд на стінах кабіни та перекочуючи у думках один з монстрів "патріотичної" словесності – "міжповерховий дротохід", що якийсь дядько у перші роки незалежності пропонував використовувати замість іноземного "ліфту".

 

Віталій вкотре натиснув на кнопку дзвінка, але у квартирі не було ані шереху.

- Що за жарти?! – гість почав гамселити у металеві двері, хазяїн завжди залишав їх відчиненими, якщо вони домовлялись про зустріч.

Нарешті, з тієї сторони почувся... стогін!

Хтось копирсався біля дверей.

- Агов! Що з тобою, Петро!? Ти живий?! – закричав він через двері.

Замок клацнув, стоячи на колінах, Петро тримався за стіну.

- Дідько! Тре на постіль, – Віталій підхопив товариша та допоміг йому дістатись дивана.

Підлога в кімнаті була рясно всіяна речами, дверцята усіх шаф відчинені.

Поки плелися, гість звернув увагу на голову господаря, вона була забита і трохи кровоточила.

Поклавши забитого, Віталій пішов до кухні, відчинив холодильник.

- Ну так, Шалом Покаті – хранцузський письменник єврейського походження, – пожартував він, бо холодильник окрім того, що порожній, навіть не був увімкнений, хто його вмикає, коли їде до Африки!?

- Ну, це ніколи не завадить, – пробурмотів, Віталій такі увімкнув холодильника, поставив воду перетворюватись на лід.

Повернувшись до кімнати знайшов у бедламі пляшку води та подав її товаришу.

-  Розповідай.

- Та нема чого, – перемагаючи біль відповів Петро, – зателефонував тобі, пішов сюди розібрати наплічника, відкрив, схилився – все.

- Мдааа... щось якось...

- Хоча, погодь...

- Що?

- Згадав, останнє, що побачив. Коричневі ноги у сандалях.

- А у сандалях – копита? – не повертаючись до друга поглузував гість, він копирсався у наплічнику намагаючись знайти аптечку, що її товариш завжди брав у мандри.

- Дебіл, які копита?! Негр то був!

- Маска! Де маска?! – Петро скочив на ноги та зайшовся у пошуках перевертати речі.

 

***

- А до міліціянтів, звісно, не підеш, – Віталій стояв спиною до кухні, споглядаючи крізь вікно нову весну.

- Так, не піду, – Петро потроху сьорбав свій чай сидячи за столом іноді мацаючи перев'язану голову.

- Контрабандист хєров...

- Та отож, – контрабандист сьорбнув чаю ще.

 

Хлопці вже все перевірили, з хати зникли тільки маска та трохи грошей.

- Вибач, але це якась нісенітниця, – гість продовжував розмову.

- Згоден.

- Щойно ти прилетів до країни, як за декілька годин отримуєш по голові, а рідкісний предмет – маска одного з самих втаємничених культів Африки – зникає! Моя маска!

- І 50 гривень, – нагадав Петро.

- Так, 50 гривень.

- Добре, – Віталій повернувся до господаря обличчям, поставив чашку на стіл, – дякую, чай був дійсно смачний, але треба бігти, забирати трудову.

- Знов звільнився?

- Так, задовбали.

Хазяїн посміхнувся, трохи кивнув забитою головою.

 

***

 

"Шансон" не давав змоги сконцентруватись.

"Чому більшість водіїв слухає цей блатняк, та ще й зве його "Шансоном"!? Задовбали... Але тре щось робити із цим незрозумілим пограбуванням". Завдяки своїй роботі, яка збігалась із хобі, Петро потрапляв у халепи майже щомісяця. Але це було вже занадто.

"Ну добре, в літаку ніяких негрів не було, у аеропорту теж. Місцевий? Тоді – МЕД".

- На наступній, будь ласка! – і він почав діставати гроші, продовжуючи міркування з приводу останніх подій.

 

 Шановному читачу може впасти в око те, що наші герої занадто спокійно поставились до подій, які із ними трапились. Та це не дивина. Петро тільки-но повернувсь з мандрівки до Африки, звідкіля вивіз контрабандою деякі цікаві не коштовні речі. Віталій – морально стомлений черговим звільненням з роботи, що не приносить задоволення і не є його мрією.

Проте, повернемось до наших героїв.

 

 

Глава друга

у якій ми разом з героями потрапляємо у халепу

 

Хлопці підіймались сходами. Дуже-дуже тихо. Дуже-дуже повільно. Бо сходи ці були у недобудованій лікарні для онкохворих і вели з моргу на горище.

Немов тіні просувались вони, минаючи поверхи, наближаючись до таємного місця, де їх темношкірий знайомий робив свою не менш темну справу.

Ліхтарі були вимкнені метрів за п’ятсот до лікарні, і весь цей шлях товариші подолали майже навпомацки.

 

***

 

Знайшовся  негр випадково. Не встигли хлопці навіть вдатись до будь-яких заходів… вони сиділи на кухні у Петра, пили ройбуш, а вдача вже стукала в двері, точніше, натискала на кнопку дзвінка. Вдачу звали Колюня та Вєра. Вони вважали себе панками та інколи заходили у гості – випити пива, покурити травички. Віталій знав їх. Але не дуже сподобляв спілкуватись із неформалами, вважаючи їх людьми нікчемними та неорганізованими, хоча іноді й цікавими співрозмовниками (але, у таких випадках здебільшого говорив він сам).

Коли Віталій був школярем, він сам трохи хіпував.

Він повернувся на кухню з туалету якраз, коли Вєра розповідала про свого нового знайомого негра-студента.

- Я не бачила, але казали, що у нього є…

- … великий хрєн – перебив її Віталій.

- От дурак, – сказала Вєра і граючи штурхнула його, – ні, кажуть, що він колдун!

- Чаклун? Із бубном і маскою ще скажи, – з іронією у голосі, але дивлячись сталевими очима на Віталія в дверях кухні, мовив Петро.

- Маска є, – раптово втрутився Колюня, що сидів навколішки, спершись спиною на стіну, – сам не бачив, сусід його казав. Та він у нього у речах копирсався! – сказав панк, побачивши три пари очей, що уважно дивились на нього. Говорив він таким тоном, ніби виправдовувався.

Віталій був шокований.

Залишивши вивідування Петру, бо сам він такі розмови вести був не спроможний, збитий з пантелику юрист із якомога безпечнішим виглядом розвернувся до товариства спиною і робив нову порцію ройбушу, велику, на всіх.

 

***

 

Витягти з Колюні вдалося не багато.

Так, є студент-негр, так, з Африки, з якої країни – невідомо. Так, у нього є маска.

Але, вони дізнались де знайти його сусіду, що полюбляє досліджувати чужі речі.

Звали сусіда Яшою.

Голодний студент-дослідник погодився за пляшку пива та хот-дог дещо розповісти.

- Він трохи дивний, не п’є, не палить, дівок не водить. Але десь раз на два тижні він йде кудись із невеликим наплічником і вертається десь аж-но біля першої години ночі.

Яша трохи, зовсім трохи, зазирнув у сусідів наплічник, і побачив там маску, страшну і теплу, йому раптово стало лячно, і він навіть у той день на пари не пішов, так погано йому було.

Потім з’ясувалося, що Яша навіть знає куди ходить іноземець, але, що той робить у тих залишках недобудованої лікарні, і гадки не має.

За невелику винагороду новий друг погодився попередити, коли його сусід знов вдасться до чергового вояжу.

Щоб не блукати, як прийде час хапати крадія, хлопці заздалегідь відвідали недобудовану лікарню.

- От бачиш ці сліди? Це він палив свої трави, а сюди він клав подушечку, під сраку, естет хєров, – мовив Петро сидячи навшпиньки він роздивлявся бетонну підлогу і час від часу вказував на щось пальцем.

"Білий негр" якийсь" подумав його друзяка-юрист, він трохи читав про африканські народи і знав, що хоч ті і не втрачають культурних зв’язків із племенем, з якого походять, коли "вибиваються в люди", але принади "білого" світу використовують залюбки.

 

***

 

- Щось воно якось дуже легко складається, – пробубонів Віталій.

- Помовч. Вимикай ліхтарика, бо може нас помітити.

- Угу.

 

І ось вони споглядають за вистеженим чаклуном. Той вже одягнув маску та щось буркоче у темряві, вдихаючи аромати африканських трав, сидячі посеред великого залу, у самому "пентхаузі" лікарні. Петро прислухався до його слів та намагався зрозуміти, що той говорить. Віталій розмірковував, як кваліфікуються їхні дії згідно Кримінального кодексу України і як би він захищався на суді. 

За домовленістю вони б мали дочекатись закінчення ритуалу та схопити чаклуна-початківця, але…

Хтось чхнув.

 

 

Глава третя

пригоди продовжуються

 

 

- Сука! Що ти тут робив?! Навіщо приперся, урод?!

Яша залюбки відповів би на ці питання, але не міг цього зробити, суто з фізіологічних причин – руки Петра душили його.

Посеред залу на горищі недобудованої лікарні догорало вогнище, відкидаючи на стіни чудернацькі тіні, які рухались та змінювали форми. Чотири фігури, освітлені цим несамовитим вогнем, утворювали промовистий та живописний ансамбль якому б позаздрив навіть сам Босх. Одна фігура цупко вхопила іншу за горлянку, третя схилилася над кимось, хто лежав на підлозі.

- А я казав, казав, що все занадто просто, – буркотів Віталій схиляючись над негром. Той лежав навзнак, пускав слину, щось бурмотів та обертав очима.

- Нахєра ти сюди прийшов, муділа?!

- Відпусти його, та на цього подивись, що робити будемо?

Петро відштовхнув від себе Яшу і повернувся до хлопця, що лежав на підлозі.

 

Трапилось ось що: наляканий присутністю сторонніх, не контролюючи себе, чаклун-невдаха зірвав з себе маску і майже миттєво повалився на бетон жахливо хриплячи. Треба було негайно рятувати йому життя.

- Пульс є, але якийсь незрозумілий, здається у горлі нічого зайвого, – Петро оглядав студента, Віталій світив ліхтариком.

- Що із ним, в біса, таке робиться?!

- Не знаю. Краще встав йому у зуби щось, а я поки його зв’яжу. Ременя зніми.

 

Хлопець на підлозі трохи стих, можна було присісти та обмізкувати ситуацію.

- Петро, що в хаті робиться, ти розумієш?

- Угу.

- Ііі?

- Потім, Віталя, потім. Наш друзяка… душевнохворий. В тебе є знайомі на дурці?

- Ні.

- У мене теж нема.

- У, у мене є, – з темного кута відізвався Яша, – у мене там сестра двоюрідна працює.

- Що ж це вона тебе, мудака, не вилікувала! – різко викрикнув Петро, і вже спокійніше продовжив – добре, телефонуй їй, кажи, що терміновий виклик, на представника братнього народу напали…

- Скажені метелики-расисти, – закінчив за нього Віталій.

- Так, розкажи їй якусь хєрню, нехай "швидка"…

- … Настя.

- …їде, бо може розповсюдитись страшний вірус, – від шоку хлопці починали "гнати", – а ми поки справами займемось.

Відшукавши шмат арматури, Петро вставив його у "око" маски та обережно поклав її до чаклунського наплічника, дістав зі свого пляшку води та залив нею те, що залишилось від тліючих трав, які потім зібрав у пакет з супермаркету. Віталій мовчки спостерігав за його діями. Яша все ще телефонував родичці – вкотре натискав на кнопку виклику.

- Яша, знімай ременя, – мовив до нього Віталій.

- Нащо?!

- Негра зв’язувати. Чи ти думаєш, що ми підемо до дому без штанів?

 

***

 

Дочекавшись лікарів і пересвідчившись, що студента-чаклуна та Яшу-мудака забрала "Швидка", друзяки полізли на дах – заспокоїтись та все обговорити.

- То що взагалі сталося?

- Що сталося? Сталося не передбачуване.

- Тобто?

- Тобто, наш друзяка-чаклун вирішив поспілкуватись із тим, хто маску цю робив.

- Ееее?

- Бееее, – передражнив товариша Петро, – маски ці африканські чаклуни використовують як… мобільний телефон. У кожну вкладають шматочок своєї душі.

- Тобто!

- Так, Яша сполохав цього хлопця, і…

- … його душа тепер у цій масці, разом із душею того, хто маску зробив.

- Угу, тіки не вся душа, а шмат, але так.

- Оце ти мені подаруночок привіз.

- Угу.

- От цікаво, вона стала цінніша від двох шматків душі у неї? Ну хоч покажи, що ж ти мені привіз. Як вона виглядає, бо за всіма цими подіями, метушнею… – поки Віталій молов язиком, Петро вже діставав маску, так само як і клав – за допомогою прутка. Світла від зірок було достатньо, щоб…

- Сука!

- А? Що?

- Це не моя!

Петро підвів на товариша очі наповнені втомою та розгубленістю.

- Це не моя маска!

- Як це так не моя? А де моя? – Віталій очманіло дивився на Петра.

 

З чорного неба посміхались зірки, а десь далеко-далеко на Сході починало сходити Сонце.

 

Глава четверта

"Льод тронулся"

 

 

А потім постало нагальне питання, як повернути собі африканський подарунок? Вочевидь, треба було ще раз звернутись до Яші, досвід копирсання у речах сусіда він мав.

Але, з’ясувалось, що навчання скінчилось і гуртожиток майже повністю спорожнів.

- То що думаєш? – спитав Петро у Віталія.

- А що, Яша ж стопудово маску мою вкрав! Ну, є шанс, що він нічого не чіпав, але я в це не вірю.

- Беручи до уваги початок канікул і те, що телефон Яші поза зоною…

- … ні, все ж таки давай "заглянемо" до гуртожитку!

- Ееее?

- "Дванадцять стільців", друже, те місце, де вони поперлись за більшою їх кількістю, досі не дає мені спокою…

Світило яскраве червневе сонце, блакитним небом бігли білі хмаринки.

 

 

***

 

- Темно, блядь!

- Як в дупі.

- У негра.

Хлопці намагались зорієнтуватись у підвалі гуртожитку, в якому нещодавно мешкали Яша та його сусіда-чаклун.

Спроба взяти "фортецю" з маршу провалилася – тітонька-вахтерка подивилася на гостей такими очима, що хлопці зрозуміли одразу "Кіна не буде", тому, переступивши поріг та увійшовши у вестибюль, миттєво відтворили шлях у зворотному напрямку в темряву літнього вечора.

- Потрібна імпровізація, бо часу обмаль, – мовив Петро.

- Часу взагалі нема. Імпровізасьон, кажеш, ну пішли, спробуємо.

За декілька хвилин вони вже лізли до підвалу крізь вентиляційне віконце, що чорніло у будівлі, майже на рівні із асфальтом.

- Здається, вихід ось там, точно.

- То пішли туди.

- Та йдемо!

Прокладаючи свій шлях у темряві, імпровізатори натикались на різні побутові речі, що їх було розкидано підвалом, але раптом…

- Що це за запах? – прошепотів Петро?

- Ааа! – заволав Віталій, котрий йшов попереду.

- Ааа! – заволав хлопець, котрий сидів за колоною, і, не гаючи часу, непомітним рухом пальців відправив недопалок у останню подорож – кудись у темряву підвалу.

Пролетівши перед друзями він закінчив свій короткий, але яскравий політ, стукнувшись об щось пластикове.

- Ти хто ?! – попер на хлопця Віталій.

- А ви хто? – питанням відповів незнайомець.

- Ми..

- До Свєти! – швидко відповів Петро, притримавши товариша-юриста за плече, допоки той не встиг все зіпсувати.

- Свєти? – хлопець говорив повільно, ніби пережовуючи кожен звук.

- Ага, до неї, – долучився до розмови Віталій.

- Так, ето, спить вона! В дровах!

- От холєра!

- Так кінець семестру ж! Року. О! До Ольги йдіть!

- Це та, що недалеко від негра живе? Наступні двері, здається?

- Та ні, там Яна, вона ж не дає.

- Біда.

- Так, ми на неї образились та двері обмалювали… чим ми їй двері обмалювали? – спитав він сам себе, – а, цими…

- Третій поверх? – Віталій не дав змоги пригадати, яким саме витвором мистецтва були обмальовані двері жадібної Яни.

- Та ні, другий, ви як перший раз. Хє-хє… дааа…

Не маючи жодного бажання і далі слухати маячню укуреного майбутнього лікаря, хлопці тихесенько визирнули з-під сходів та піднялися на другий поверх. На їх щастя, з усіх дверей на поверсі тільки про одну можна було сказати, що вона обмальована.

Навшпиньки прокравшись по коридору, товариші, нарешті, підійшли до бажаних дверей.

 

- І що тепер?

- Шо-шо! Всьо!

Петро зняв наплічника, розстібнув трохи "блискавку" і дістав з нього молоток, потім дерев’яний брусок циліндричної форми. Приставив один кінець до замка, подивився у боки, і довбанув що було сили по ближньому кінцю деревини.

Спочатку хлопці подумали, що міцний удар зірвав двері з петель…

Але ні, двері просто відчинились, бо були незамкнуті.

- Мдя, імпровізасьон, – тільки і спромігся вимовити Віталій.

- Ну ж бо! Мерщій! – Петро вже тягнув товариша до кімнати, немов у темне провалля єгипетської піраміди.

Хутко забігли всередину. Зачинили двері.

Віталій увімкнув ліхтарика, що з ним ходив полювати на чаклуна, Петро дістав з наплічника та надягнув налобний Petzl.

- Ну-с, розпочнемо.

Визначити, де чиє ліжко, було зовсім не важко.

Над одним ліжком висів календар на 2005 р., але чомусь застиглий на травні.

Над іншим – світлини з типово африканськими краєвидами, якісь люди на вулицях африканських містечок, але вдягнуті за європейською модою, або у військову форму, підписи, автографи французькою "Шановному Франсуа від кумира"  на плакатах з темношкірими спортсменами, поки Петро уважно роздивлявся кут закордонного студента, Віталій обшукував речі Яші,

- Як цікаааво, – розтягуючи слова, нарешті вимовив Петро.

- Що там?

- Та так, нічого.

Петро присвиснув.

- То кажи вже!

- Потім, друже, потім. Ти все обшукав?

- Майже. Нічого нема. Що там у того негра?

- У Франсуа? Зараз подивимось…

Петро витягнув з-під ліжка картонну коробку, та почав у ній копирсатись.

- Ну що там, – його товариша била нетерплячка, він заглядав через плече.

- Та зажди, не квап мене, – намагаючись гримати на Віталія пошепки, Петро копирсався у речах.

- Що це за… сморід?

Віталій відволікся від коробки та подивився у бік дверей.

- Не знаю, йди подивись.

Двері рипнули.

- Друже!

- Ну що там?!

Петро повернув голову до дверей.

- Пожежа, блядь!

 

Через відчинені двері у кімнату падало світло та валив густий жирнючий дим.

 

 

Глава п’ята

"З вогню та в полум'я"

 

Світло різонуло по очах як тільки Петро спромігся їх розплющити.

"Боже ж мій. Де я? Що зі мною?". Голова боліла, думати було важко.

Не з першої спроби, але роздивився де знаходиться – кімната у будинку, сільському, досить охайна, але дещо спаплюжена недоїдками, пляшками та тілами, з яких струменіло… перегаром.

"Фуух, як важко. Але тре пригадати, що ж воно було. Разом з Віталєю відібрали маску, а потім…"

***

 

Електричка потроху наповнювалась людьми та речами.

Щоб дістатись села, де жив Яша, це був найкращій варіант, так сказав Колюня і хлопці з ним погодились, Колюня навіть розповів де саме у Чималих Семесюках мешкає Яша – він якось приїздив до нього за "травою". Поїхати разом із ними панк не міг – треба було бігти до Вєри – виправдовуватись за якісь гріхи. Але він охоче погодився намалювати шлях від станції до дому Яші.

Ось і потрібна станція. Штовханина, валізи, кравчучки, матюки, дідусі та бабусі, що вертаються у село з торгівлі.

- Вася, шо ета? – пародійним тоном вимовив юрист, коли вони вийшли до центру села.

- Районне джуманджі!

- Прікінь – а я на тапках! – закінчив Віталій пародійний діалог. – Що робити будемо?

- Хіба не знаєш?

- Знаю, але... бля, не люблю я цього!

- От, ще б нас хтось питав. Лан, ротяку, затули. Форвардуємо.

 

Шукачі пригод рушили на купку місцевих, що тусувалися перед крамницею у центрі села.

Хлопці йшли під прискіпливими поглядами, крізь натовп сільських жлобів, вражених нахабством міських гостей.

І коли халепа майже залишилась позаду…

Ефір прорізав дзвінкий та протяжний звук.

Один з жлобів пустив гази. Перднув.

- Коля, бля, ти чьо, охєрєл?!

Коля реготав, товариство не погоджувалось з таким відношенням.

"Наклепають один одному?" – самим поглядом Віталій спитав поплічника.

Відповіддю було штовхання під руку та прискорене крокування подалі від небезпеки.

За спинами почулись перші звуки бійки – кулаки зустрічались із обличчям.

"Пронесло".

- Бачиш, червоні труси та біла майка, – кивнув головою Петро в бік вікон.

- Угу. Товару мало, вдома вільно. Все, як Колюня і казав.

Товариші пройшли повз дім Якова.

- Зайдемо з городу, через кухню.

На що Віталій відповів саркастичним тоном:

- Як добре бути заздалегідь підготованим! Наприклад, залишити мотузку в наплічнику після Африки, ну, щоб, якщо потреба, зненацька, рятуватись від вогню – вона ж дуже знадобиться! Імпровізація ж!

- Та звідкіля я знав, що  пожежа буде, то ти його налякав, що холодильник потім загорівся! Якби не мотузка!..

- ...Я?!!!

- Тихо ти. Он, вже штори хтось рухає, падай під паркан.

За 10 хвилин друзі вже були в середині.

Загоріла рука мандрівника лягла на плече "бариги"-крадія.

- Здравствуй, Міша!

"Міша" схопився, підстрибнув на стільці і знепритомнів.

Товариші переглянулись.

 

***

 

- В'язати ми тебе не будемо, дурню. Просто віддай нам, те, що не твоє.

- А хіба воно ваше?!

- Слухай, а ти не охєрєл?! – Віталій насунувся на господаря.

- Зажди, – Петро відсунув товариша рукою. – Яша... Яша... ми були в твоїй кімнаті в гуртожитку, тому не клей дурня. У тебе там Папюс стоїть на полиці, фуфло, звичайно, але не в тому справа. У ту ніч ми стали свідками порушення... правил магічної безпеки, завдяки тобі, той Хфрансуа, розділився. Частина його душі в масці. Щоб розібратись, що до чого, і взагалі якого біса, нам потрібна маска, що я привіз її з Африки для свого товариша. Твій сокамєрнік її відібрав у мене, а ти у нього. Розумієш? Ну зовсім, зовсім неприємна така історія, та? – Петро з удаваною турботою подивився на Яшу.

 

"Так, чудово, а що далі було?..".

 

***

 

Відібравши маску, друзі рушили зворотнім шляхом, але...

- Петро, знов ці тварини місцеві!

- Головне – не "спалити" маску.

 

Обставини примусили хлопців до спілкування та святкування якогось місцевого свята. Пили горілку. Багато. Довго.

"Ага, все зрозуміло. Тепер що? Тепер знайти Віталю під цими всіма тілами та бігти світ за очі".

Віталя знайшовся досить швидко за столом в оточенні декількох п'яних тіл.

- Мабуть, що читав лекцію та так і заснув, Цицерон ти наш. Добре, починаємо операцію з підіймання тіла.

Тіло було піднято, приведене в стан здатності до самопересування ти виштовхане на двір. Але далі самостійно рухатись юрист був нездатен.

 

- Петро, ти бачиш?

- Що?!

- Ну подивись.

Петро, що ніс Віталія перекинутим через плече, різко розвернувся, ледь не зачепивши головою товариша за паркан.

- Ах ти ж йопт!!

- Ну! Прікінь!

 

З вікна хати, що дала їм притулок на цю ніч, валив дим.

 

 

Глава шоста

"Приїхали"

 

Товариші заварили ройбуш, зручно розмістилися в кріслах обличчям один до одного в квартирі Петра, і роздивлялись маски, що лежали перед ними на невеликому квадратному столі.

- Може мені повилазило, але, здається, вони дуже схожі. І та, що ти мені привіз, і та, що у негра була. Майже копії.

Петро пив африканський напій і дивився на трофеї.

- Слухай, ти так і не розповів, де ти для мене маску роздобув.

- Купив.

- Купив? Де?

- На ринку.

- Ось так от просто?

- Ось так от просто! – у голосі Петра почулося роздратування.

Віталій прискіпливо подивився на товариша.

- Здається, ти мені щось не розповів.

Ковток. Гарячий напій тече і падає в шлунок.

- Не розповів.

Петро дивиться скрізь вікно у літню ніч.

- І?

- Там, у гуртожитку...

- ... ага, я помітив, що ти щось там помітив, чекав, коли сам розповіси.

- Неочікувано, – Петро кидає погляд на товариша.

- Я вмію чекати, іноді. – Віталій посміхається і ставить горнятко на стіл.

Петро знов дивиться у вікно.

-  Так от...

- ... от-от.

По кімнаті розлігся різкий та неприємний звук рінгтону мобільного.

- Шо нада? – взяв телефон Петро.

- Альо! Альо! Ет я, Яша!

- Я віжу, – перейшов на суржик хлопець, відповідаючи саркастичним тоном.

- У мене новини!

- Які? Ти знов всрався?

- Шо?! Та нє! Той, ну, ти зрозумів, він почав говорити, ніби опритомнів!..

- І що він каже?

- Та що він там каже! Він булькотить щось незрозуміле, дві години поруч просидів, нічого не розібрав!

- Лан, послухаємо, говоруна!

 

***

Потрапити до лікарні вдалося лише наступного дня по обіді.

Хлопці вдягли білі халати, білі лікарські шапочки і пішли до палати, де разом з іншими хворими мучився студент-іноземець.

Опритомнів, але коїлось з ним щось незрозуміле.

- Він зранку прийшов до тями... мені так здалося, спочатку... я підійшла, а він щось незрозуміле лопоче, по-своєму, мабуть, – пояснила сестра Якова, підвівши їх до ліжка пацієнта.

- Дуже дивно поводиться. За два роки у мене вперше такий випадок, – продовжувала щебетати вона, – хочуть переводити до іншої лікарні, кажуть "Він не психічно хворий, він ніби в комі". Але там теж відмахуються. Ну кому іноземець потрібен.

- Тобто, – спитав Петро, – він тут залишиться?

Молода лікарка зітхнула.

- Думаю, що ні. Думаю, днями випхне Іванич його до якогось іншого відділення, або лікарні. А ви його друзі?

- Майже.

Віталій посміхнувся лікарці.

- Скільки у нас часу?

- Думаю, 2-3 дні. Цікавий екземпляр, можна було б цілу роботу наукову написати.

- Хочете отримати ступень?

- Так, а ми кулєгі?

Юрист та лікарка розмовляли, а Петро застиг, немов статуя над ліжком і дивився на бідолашного. Хоч мандрівник і знав деякі мови чорного континенту, розібрати нічого не зміг.

"Що ж ти такий дурний трапився? Міг би спокійно прийти та поговорити. Хоча, скіки ви від цивілізації "добра" отримали... Ми б теж могли без пригод все вирішити... цивілізація! Що далі? Зрозуміло, маски ці твій родич робив. Подякуємо світлинам в твоїй кімнаті – пролили трохи світла в темряву".

Не виринаючи з думок, Петро пішов до дверей, вийшов у коридор. Став боком до палати, подивився на людей, що там стояли.

Вже хотів покликати товариша, що досі базікав, і нарешті відірвати його від розмови з дівчиною, як наштовхнувся на гострий погляд одного з пацієнтів.

Той стояв спиною до вікна, але бокового світла було достатньо, щоб побачити його напружене обличчя та "сталеві" очі.

Це був чоловік зі світлин в кімнаті студента-чаклуна.

 

***

 

- Дуже, дуже розумна дівчина, – Віталій вже з півгодини не закривав рота, розповідаючи про своє нове захоплення.

- Що, вона зможе для нас щось зробити? – невесело відповів Петро.

- Нууууу, ми про це не говорили.

- Зрозуміло. Як завжди. Ладно, час лягати.

- Ти якийсь... засмучений.

- Голова болить.

- Добре. Піду. Телефонуй. Пока.

- Пока.

Петро закрив за гостем двері.

Хвилин двадцять і він вже в постелі. Думки не дають змоги заснути.

За вікном гудуть машини, світло сідаючого Сонця заливає кімнату багровим світлом.

"Студент, маски, цей чоловік, що відбувається, що далі робити...".

І коли Петро вже був на межі сну...

Бі-біп!

Прийшло SMS.

Номер невідомий.

Написано однією з африканських мов.

Цю Петро знав.

"Привіт. Я Степан. З палати. Звідкіля ти знаєш того хлопця?".

Руки трясуться, Петро пише:

"Звідкіля у вас мій номер? З ним сталася халепа, ми були поряд".

"Добрі люди допомогли. Його негайно треба рятувати. Маска у вас?".

"У нас".

"Чудово. Наступної ночі рівно о півночі у палісаднику лікарні. Кущі за сухою вербою. Візьміть маски. Залишки від ритуалу. Телефон на вібрації. OVER".

 

 

 

Глава сьома

"Кінець?"

 

 

- Чи можна йому довіряти?

- Багато варіантів?

- Ну та, ну та... але ж...

- ... годі слів, виходимо.

 

 

***

 

Віталій дуже здивувався новинам, що отримав їх зранку і весь день присвятив підготовці до нічної операції. Готувався ретельно і, ніби, нічого не забув.

О 22:00 зібрались у Петра, ще раз обговорили план, і о пів на дванадцяту рушили.

Метрів за 500 до головного входу звернули у квартал одноповерхових садиб та котеджів.

Нічого не зашкодило підкрастись до паркану, що стояв похилений у вузенькому провулку і ледь відокремлював паркову зону лікарні від фруктових садів тутешніх господарів.

Розмовляли пошепки.

- Яке чудове місце.

- Так. Я все тут облазив ще в день. Одразу після того, як тобі зателефонував.

- Хєх!

- Угу. Підсвіти ліхтариком. Полізу.

Першим прокрався до парку Петро, допоміг товаришу перелізти і без вагань, немов тінь, прослизнув у місце, де мало відбутись рандеву – під стару вербу, оточену густими кущами.

Темна будівля лікарні метрах в десяти від них по інший бік зеленої схованки поринула в сон. Віталію, котрий не звик до таких вправ, було важче, але за декілька хвилин він вже сидів біля товариша, прислухаючись до серця – чи не занадто голосно воно стукотить? Прислухався і прошепотів.

- У тебе мобільний.

- А, так... СМС.

Повідомлення було від Степана. І знов іноземною: "Спокійно. Не нервуйтесь. Я за 10 кроків позаду вас".

- Він вже тут. Заздалегідь прийшов. У схованці якійсь.

- Ну, блін.

- Не лайся, друже, не виростеш, – ледь чутно скрізь темряву парку почувся  приємний, немов оксамит, говір пацієнта лікарні.

Нарешті вони його побачили.

Степан, що з’явився з темряви, був одягнутий зовсім не так, як у першу зустріч. Куди поділись халат та розтоптані капці? Замість них – зручний одяг, що не заважає рухам. Якраз для таких операцій.

- Ну що, – знов прошепотів він, – принесли все?

- Так.

- Чудово.

- Йдемо, – він повернувся до них спиною і нечутно пішов кудись у темряву.

- Куди? – в один голос спитали гості.

- Куди?! Подалі від цієї божевільні, – відповів тихо, вже з темряви, Степан.

Товариші встигли зробити лише декілька кроків.

Темряву прорізало світло, притлумлене вербою та кущами, воно не давало змоги повністю роздивитись схованку нічних гостей, але його було цілком достатньо, щоб побачити – парк зовсім не порожній.

- Що за!.. – хлопці різко розвернулись у бік лікарні.

У вікні другого поверху горіло яскраве світло.

Це була палата Степана і...

- Уті, мої гарненькі, як за годинником, і знов про вікно забули, – ніби насміхаючись, із-за якогось куща за межами плями світла почувся голос "божевільного".

Хлопці розвернулись до нього.

З палати почувся чийсь невдоволений голос, ще один. Незрозумілі крики, декілька ударів.

У вікні з’явились чиїсь силуети, задрижало вікно.

- Чого стоїте!? Швидко сюди! – це вже голосно, командним тоном.

Декілька секунд, Віталій і Петро вже біля Степана, той підводиться із-за куща, тримаючи на плечі...

- Це ж!

Степан підкинув на плечі іноземного студента, щоб було зручніше нести.

- А ну замовкли! Петре, допоможи тягти. Віталь, хапай торбу, на землі, прикриватимеш. Мерщій до паркану.

 

 

***

 

- Звідки в тебе димова шашка? – Степан прискіпливо дивився на Віталія.

- Та так, один знайомий столяр бавиться, то прихопив про всяк випадок. – відповідає та посміхається юрист.

- Який чудовий столяр... добре, час братись за роботу. Будемо повертати душу цьому представнику братньої соціалістичної країни.

- Тільки одне питання, Степане.

- Так?

- Хто були ці люди? Чому вони за вами гналися і чи не загрожує це нам? – з темного кута спитав Петро.

- Хєх, це три питання, – посміхнувся, зітхнув, сів по-турецьки на бетонну підлогу, подивився кудись в бік і заговорив. – Багато не розповім. Свого часу я був у справах в Африці, познайомився там з дідусем цього хлопця. Потім повернувся, потім знов поїхав... але як приватна особа... потім ще декілька разів їздив. З тих подорожей у мене залишились... liaisons dangereuses, тепер вони мене переслідують. Чи відіб’ється на вас?.. ні, не відіб’ється. А тепер за роботу, давайте сюди, цього нещасного.

Так, вони були саме у тій недобудові, де почалися їх неприємності, де онук за допомогою маски говорив з дідусем. Здавалося, що це було так давно.

 

 

***

Вони стояли біля дверей зали очікування.

Юрист та мандрівник.

Пили каву та дивились, як їх нові знайомі крокують до рамки металошукача.

 

- Думаєш все?

- Ні.

- Тобто...

- ... так, тобі варто поїхати до родичів у село.

- А?..

- ... два-три місяці.

- А?..

- ...Мій рейс наступний.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>