Їх було троє

Їх було троє

П’ятниця, 7 квітня 2017 г.
Проглядів: 365
Підписатися на комментарі по RSS

Лічильник населення міста загарбав собою ледь не половину білої стіни. Під його рідкий писк та клекіт інженерного дрона, що перевіряв стан кабінету, Ден копирсався у звалених на столі паперах.

- Система майже вільна, - пробурмотів він, глянувши на екран терміналу. - Що б їй згодувати? "Річний графік рухомого складу громадського транспорту". Дурня, за п'ять хвилин зробить. Треба щось солідніше.

- Сільське господарство глянь, - пролунав з-за монітору навпроти голос Сірого. - З прогнозами, торгівлею та шкідниками, до ранку гудітиме.

- Та я його вже рахував!

- Під обід ще кілька заяв надійшло.

- От же трясця! - лайнувся Ден, з шурхотом вишукуючи заяви. Дрон обстежив останній куточок та, блимнувши позеленілими діодами, полетів до виходу.

Двері прочинились, і на порозі кабінету намалювався Макс. Як завжди бадьорий та рум'яний, з величезним яблуком у руці.

- До вас можна, рахівники? - поцікавився він.

- Можна, тільки Карлсона випусти, - радісно відказав Ден, вказуючи на порожнє місце поруч із собою.

Макс посунувся, і дрон шмигнув повз нього в коридор.

- Чого це вони розлітались? - спитав хлопець, затуляючи за літуном двері.

- Техогляд же, - відповів Ден. - До вас теж скоро долетять.

Стінний лічильник пискнув, і остання цифра на широкому табло перескочила.

- Плюс двоє, - механічно відмітив Ден. - Треба поквапитись, а то скоро перерахунок параметрів.

- А чого не зараз? - поцікавився Макс, влаштовуючись на вільному столі якнайзручніше.

- Порогове значення не досягнуто. Надто дорого ганяти шестигодинну процедуру через кожне немовля.

- А з трьома відсотками допустимої похибки - ще й марно, - подав голос Сірий.

- І часто воно перераховується? - голосно хрумнув яблуком Макс.

- Через кожні душ сто, чи сто двадцять, - відповів Ден, голосно набиваючи параметри. - Сподіваюсь, до шостої не почнеться: на мені ще гора цих моделювань.

Лічильник знову пискнув. Дев'ятка справа приречено округлилась до вісімки.

- Співчуваю, - зажурився Ден.

- І як давно? - подав голос Макс.

- Годину чи дві тому. Поки медики доїхали, поки зафіксували... А в базу секунди три як внесли - що там пальцями клацнути?

- Ееех, якби таку штуку років сто назад винайшли, - мрійливо усміхнувся Макс, - не довелося б пил в архівах ковтати.

- Забув, як документи на лінзи виводити? - уїдливо поцікавився Сірий. - Нагадати?

- Чуваче, може, у твоєму світі рожевих єдинорогів кожен папірець оцифровано. А в моєму досі живе страшне хвостате чудовисько на ім'я Черга, - роздратовано куснув Макс. - Та й подивився б я на тебе за три дні читання з лінзи.

- Олдскульні монітори рулять. А папір просто надійніший, - погодився той. Макс миттю охолов:

- Друзі, ви хоч чим тут займаєтесь цілими днями? - поцікавився він.

- Творимо майбутнє, приятелю, - відповів Ден. - Чув про оптимізацію виробничо-споживацьких процесів?

- Та про нього й немовлята в пологовому чули. Тільки ж якби хтось пояснив, що воно таке?

- Давай спробую. Візьми муніципальний транспорт. Пустиш на маршрут замало: люди в салон не влізуть, чортихнуться, і більше не прийдуть. Виженеш забагато: бігатиме напівпорожнім, гроші марнуватиме. Чи з податками: відносно невеликі готові платити майже всі, а від таких, що вже хвіст щемлять, втікатимуть. І такого добра в масштабі держави - хоч відбавляй. От комусь і спала на думку ідея всю цю лабуду оптимізувати. Типу, ефективність щовище, ціна щоменше. Спочатку це на папірцях рахували, а пару років тому ця ляля загуділа. Поки, правда, для міста й околиць. Нейромережі, самонавчання, дані з усіх гаджетів в мережі...

- І зворотній зв'язок налаштувати можна, - знову висунув носа Сірий. - Думаю, без цього не обійшлось, хоча творці не зізнаються.

- І як, воно вже себе виправдало? - прошамкав Макс.

- За рік впорається, - промовив Ден, рішуче запускаючи калькуляцію.

- Тю, а чого так довго?

- Ти хоч здогадуєшся, скільки ця хрінь коштувала? - скривився Сірий. - Два роки на самий кодінг пішло. А до того два інститути три роки модель підбирали. Двадцять ітерацій з трьома відкатами на п'ять-шість рівнів складності після завалених тестів.

- Друже, не матюкайся! - кинув Макс.

- Чого? А-а-а, - аж ляснув він себе по лобі. - Постійно забуваю, що ти в нас з іншого інкубатора вилупився. Довго збирали коротше.

- Слухай, ну це вже занадто! - Від образи друг ледь не вдавився своїм яблуком. - Може, я, історик, у всій цій вашій математиці й не тямлю, але знаю, що без моїх даних ця ваша моделька дірки від бублика не варта.

- А хто їх модельці згодовує?

- Хлопці, не сваріться, - примирливо заговорив Ден. - Краще гляньте: в нас вільні ресурси з'явились.

- І що з цього? - буркнув Сірий.

- Та ну тебе, занудо! - відмахнувся піднесений Макс. - Може, передбачимо щось, чого електрони дарма ганяти?

- Ти диви, - щиро здивувався Сірий, - гуманітарій, а такі слова знаєш.

- Ну давай, - погодився оператор. - Що хочеш?

- Наприклад... - Макс задуманно покрутив огризок. - Садові господарства?

- Ось тобі, - зирнувши на свій стіл, витяг Ден один зі звітів. - З географією висадки та розкладом оприскувань. Свіжак, учора рахував.

- А автодороги?

- Пошукай отут знизу, - ткнув оператор у один зі стосів.

- Та щоб йому! - аж ляснув Макс себе по колінах. - Ну давайте хоч оптимальне населення нашого міста прикинемо. За місяць! Ні, за два!

- Чувак, - напорошився Ден, - взагалі-то розрахунок людей заборонено. Будь-який. Нам, операторам, щомісяця на інструктажах це втовбичують.

- Чого б це? Ну скаже воно, мовляв, ще пара тисяч душ не завадить. Все одно раніше, ніж за рік тренд не зміниться.

- За дев'ять місяців, - виправив Ден, та вже не так категорично. - Хоча справді: скільки цей мурашник у себе вмістити може?

- То давайте, порахуємо, - відчувши слабину, пожвавішав Макс.

- Не вдасться, - полегшено промовив оператор. - Населення тільки серед вхідних параметрів є.

- А якщо в базі вхід та вихід поміняти місцями?

- Не думаю, що пристойна система таке дозволить, - відповів Сірий, розсіяно щось наклацуючи. І раптом його обличчя здивованно витяглось: - Але ця дозволила.

- Кажеш, два роки кодили? - лукаво примружився історик.

- Кодили. Але дедлайн підкрався непомітно.

- То як, запустимо? - Від нетерплячки Макс аж зіскочив зі столу та навис над Сірим.

- Знаєш, історику, - косо глянув на нього базовик, - не подобається мені це, ще й з махлюваннями. Я гадки не маю, як насправді ця штука працює, і чи може це якось хлюпнути в реальність, а ти пропонуєш людей нею вимірювати.

- Ну хоча б пару днів, - благально подивився на нього Макс. - Воно ж так швидко не спрацює.

- На плюс - так. А якщо на мінус?

- Сірий, який там мінус? Знаєш, скільки в нас робочих місць гуляє, та які надлишки в крамницях? Чи скільки будинків порожніми стоять? Людей бракує, звідки ж зайвим узятись?

- Ну добре, - здався базовик. - Але тільки два дні.

- Отже, післязавтра. Ставимо: число двадцяте, час - дванадцята дня, - проговорив до себе Ден. - Готово. Запускаю. Тепер півгодини можемо гуляти.

Але, ледве вони поналивали собі каву, термінал з готовністю пискнув.

- Здається, все, - промовив Ден. - Якось швидко вона.

- Давайте, глянемо! - нетерпляче скрикнув Макс.

Хлопці скупчились перед Деновим екраном і раптом приголомшено замовкли.

Тишу розтяв змертвілий голос Сірого:

- Бляха!

Число відрізнялось від табла більш ніж на півтисячі. В менший бік.

Пару секунд хлопці безпорадно переводили погляди туди-сюди, відмовляючись вірити власним очам.

- Що ти там про зворотній зв'язок казав? - обережно спитав Ден.

Сірий в один стрибок опинився за своїм столом:

- Кави мені. Кружку щопівгодини. І жодного звуку, поки не дозволю!

І він щосили взявся стукати пальцями по клавішах. Ден слухняно підсунув колезі під ніс свою каву та, встановивши на кавоварці таймер, принишк за терміналом. Макс влаштувався біля оператора та втупився невидячими очима в якусь інструкцію. Німі хвилини тягуче поповзли вперед, розбавлювані лише хрипінням кавоварки.

- Готово, - нарешті видихнув Сірий. Макс із Деном миттю опинились поруч. - Все прибрав. І сам розрахунок, і кінцеві дані, і резервні копії підчистив. Залишилось тільки оце, - він витяг з принтера стос роздруківок.

- І що з цим робитимемо? - спитав Макс.

- Шредер в коридорі за рогом, - відрізав базовик. - Спагетті спалити, а попіл розвіяти за вітром. І рота на замок, навіть якщо тебе катуватимуть.

- Само собою, - серйозно відказав Ден.

Макс же мовчки забрав папери з рук Сірого та почовгав у коридор. Знайшовши шредера, він замислено втупився у приречений звіт. В голові не вкладалось, що одна маленька операція могла їх усіх трьох так перелякати. Хлопці ж так, пожартували? Вони ж всього лиш порахували одну цифру. Від цього нічого не буде. За пару днів хлопці самі це побачать та заспокояться. А тоді він витягне цей звіт, і вони усі зі сміхом його почитають.

Розгублено скрутивши стос паперів у трубку, історик запхнув його у кишеню та почовгав до ліфта.

***

Під дзвінке помішування кави стріми один за одним проносились перед Максовими очима. Спорт - нецікаво, музика - ні, історія - дякую, я ще вдома... Ну, нехай новини побухтять, - стукнув він обране посилання та взявся намазувати бутерброда.

- ...Останній техогляд виявив аварійний стан покриттів, і крило було негайно виведене з експлуатації. Залишається тільки здогадуватись, з яких причин воно виявилось відкритим для доступу, і як там могло опинитись понад двадцять в'язнів та охоронців. Троє вцілілих щасливчиків наразі перебувають у реанімаційному відділенні, з питань видачі тіл загиблих просимо звертатись...

Макс відклав ножа та, сфокусувавши погляд, відмотав трансляцію хвилин на п'ять назад, якраз на самісінький початок сюжету. На екрані відобразились завали великої будівлі, навколо якої, окрім звичих рятівників, крутилось аж забагато поліції.

- Сьогодні близько сьомої години ранку стався обвал даху в аварійному крилі міської в'язниці. Кількість загиблих уточюється, але наразі підтверджено смерть одинадцяти в'язнів, серед яких фігурують серійний вбивця Денис Швачко і так званий "Озерницький маньяк" Максим Діброва...

- Чорт, - вилаявся Макс.

- Що сталось, синку? - пролунав з кімнати голос мами.

- Нічого, мамо, - якнайспокійніше відповів Макс. - Новини дивлюсь.

- Ой, ти теж про це чув? - виникла вона на порозі, тримаючи в руках планшетку. - Правда ж, жах?

Хлопець трохи ошелешено кивнув. Мама, звичайно, була доброю жінкою, та він не чекав, що її так зачепить доля вбивць та маньяків.

- Стільки людей, стільки людей, - знічено похитала вона головою. - А уявляєш, як воно родичам?

- Думаю, погано, - обережно припустив Макс.

- "Погано". Жахливо! Довірили, називається. Сподівались, що їх там доглянуть. Нещасних хворих бідолах, які б мухи не образили. А воно он як вийшло.

"Мухи не образили? - напорошився Макс. - Здається, я чогось не зрозумів".

- Мамо, - обережно мовив він, - а ти зараз про що говориш? Про в'язницю?

- Тю, - аж образилась вона. - Яка така в'язниця? Де дах завалився? Так їм, паскудам, і треба! Світ без них чистішим буде.

- Тоді що сталось? - спитав син, крадькома відкривши пошукову систему та занісши пальця над віртуальною клавіатурою.

- Хоспіс згорів. Таке місце, де невиліковних стареньких тримають. Давай покажу, - застукала вона по своїй планшетці.

- Не треба, я сам, - механічно відповів Макс, виводячи на лінзу перший знайдений стрім.

- ...Кількісь жертв зросла до п'ятдесяти восьми, - пролунав у вухах сухий жіночий голос. - Ще дванадцять постраждалих доправлено до лікарні у вкрай важкому стані. Родичі загиблих зібрались перед адміністративним корпусом на вулиці Луговій задля опізнання тіл. За останніми даними, пожежа у хоспісі була спричинена коротким замиканням, що сталось близько дев'ятої вечора. Система аварійного сповіщення про стан електричної мережі та супутнє займання за невідомими причинами не спрацювала.

Макс розгублено вимкнув трансляцію та задумався. Люди вмирають. Відучора. Вбивці. Маньяки. Безнадійно хворі. Божевільні. Ті, чиє право на життя постійно ставиться під сумнів, та в кого ніяк не наважаться його відібрати.

Здається, хтось таки насмілився. Якийсь жорстокий бог. Або машина.

Розгублено щось промямливши схвильованій мамі, Макс знайшов свого рюкзака та витяг з нього вчорашній звіт. Пролиснувши кілька сторінок, хлопець пробігся очима по табличці. Погляд сам собою застряг на слові "Лугова". Ледве стримуючи тремтіння в руках, хлопець прочитав увесь рядок.

Кількість - 61. Імовірність - 85%. Час - 21:03.

***

- Сірий, срако ти криворука! - з порогу скрикнув він замість привітання. - Ти що наробив?

- Адміна ламонув, ще коли ти в ліжечку досипав, - навіть не спитавши, про що він, відказав Сірий. - Аби з'ясувати, що це за чортівня.

Історик мимоволі подивився на табло. Відучора - мінус сто сімдесят. Іще двічі по стільки ж попереду. Господи, що ж вони накоїли?

- Народ, ви чули?... - пролунав від дверей голос Дена.

- Так, - хором відрізали хлопці.

Приголомшений оператор покліпав на них очима та вичавив:

- Про що?

- Про все, - похмуро процідив Сірий, не відриваючись від гарячкової роботи. - І про в'язницю, і про хоспіс, і про кілька автокатастроф з ошалілими бортовими компами.

- А про епідемію самогубств?

- Це що за хрінь?

- Та з вчорашнього вечора народ ледь не показився. Хто з хмарочосу стрибнув, хто з мосту на авто сплигнув, а якийсь оригінал так своїми венами захопився, що руку на капусту порубав.

- Думаєш, ми й тут наслідили? - недовірливо гаркнув Сірий. - Яким раком? З автівками й хоспісом хоч ясно, що відрубилось.

- І з убивствами сьогодні казна-що коїться, - промовив оператор, влаштувавшись у своєму кріслі. - Чув, що одна жінка хлібним ножем свою божевільну сестру зарізала. На камеру волала, що власними очами грабіжника, що до неї вліз, бачила.

- Ну тут я вже точно ні до чого, - огризнувся базовик.

- Денчику, - лапнув того за плече Макс, - а ти можеш показати тих, хто загинув за сьогодні? З причинами.

- Без проблем, - промовив той і, постукавши по своїй клавіатурі, відобразив на екрані довжелезний список.

- Ого, знайоме прізвище! - скрикнув Макс, тикаючи пальцем у монітор. - Оцей, що під вантажівку кинувся.

- Може, ти навіть знаєш, що на твого друга найшло?

- Та не друг він мені, - аж наїжачився історик. - Так, на паралелі вчився. Казали, він наркотою барижив, міг вляпатись у щось.

- Таке, щоб аж під вантажівку? Не вірю.

- Хлопці, я тут дещо дістав, - гукнув Сірий. - Здається, це наших рук діло.

Макс із Деном миттю опинились в нього за спиною, жадібно вчитуючись у монітор.

- Ти ж казав, що видалив усе!

- До останнього запису. Та воно відновилось нахрін.

Денове око автоматом вихопило одну комірку з адресою. "Зелена, 33, - подумав він. - Це ж сусідній недобуд".

- "Голобородько Юхим Васильович", - впівголоса зачитав він і замислився. - Невже Дідухим?

- Хто такий? - спитав історик.

- Безневинний алкаш з сусіднього підвалу, за склянку Бодлера й Гете цитує. Не думав, що цей скайнет і про нього все знає.

- Як бачиш, знає, - відповів Сірий. - Навіть те, що сьогодні він помре.

- Як помре? - сполошився Ден. - Він же здоровий, як бик.

- А ти глянь, - ткнув він у монітор пальцем. - За півтори години, техногенна катастрофа, ймовірність 90%. Кранти твоєму літераторові, друже.

Ден миттю скочив та понісся до дверей.

- До обіду повернусь, - кинув він перед тим, як ними грюкнути.

***

До дому заряду вистачило. А от назад доведеться вже на бусі. Ну нічого, невелика платня. Запаркувавши свій кар у парі кварталів до мети, Ден вискочив на вулицю та чимдуж понісся до недобуду. Все було, як він і чекав: Дідухим у футболці, спортивних штанях та гумових капцях лежав на тоненькій ковдрі, завбачливо розкладеній на асфальті, з насолодою підставивши своє в'яле тіло сонцю. Хлопець подивився вгору: ось воно! На висоті метрів у десять прямісінько над дідом нависала іржава залізна балка.

- Юхим Васильович! - гукнув він.

Дідухим відкрив одне око та радісно посміхнувся:

- Дениско! Чого так рано? На роботі вихідний?

- Та от, - наскоро спробував щось вигадати Ден, - подумав, чого б до вас у гості не зайти?

- Заходь, звичайно! - зрадів старий, ляснувши по своїй ковдрі. - Побалакаємо трохи, я чудовий том імпресіоністів знайшов.

Ден мимоволі зирнув на загрозливо навислу балку:

- А давайте краще у сквер перемістимось, - махнув рукою на той бік вулиці. - Повітря, дерева...

У відповідь Дідухим усміхнувся ще ширше.

Напружено виструнчившись на залитій сонцем лаві, Ден впіввуха слухав піднесене старече декламування, не розрізняючи ані слів, ані людей, що снували поруч. Його увага метушливо перефокусовувалась із годинника на лінзі на балку, і назад. Ще п'ять хвилин, прикинув він. Хоча ні, краще для вірності двадцять. Якщо нічого не станеться, клятий скайнет залишиться з носом.

На годиннику крайня права шістка схудла до сімки. Ну, будь ласка, ще одну хвилинку, - вже майже розслабився Ден. Раптом черговий перехожий, що проминав прямісінько перед його носом, закляк та, повернувши голову, втупився точнісінько під кляту балку.

- Що з вами? - голосно спитав він у порожього місця. - Вам погано?

І рвонув через дорогу. Ден і рота не встиг роззявити, як той опинився рівнесенько там, де п'ятнадцять хвилин тому засмагав Дідухим. Іржава бака, голосно дзенькнувши, надломилась.

- Назад! - відчайдушно заволав хлопець, та гуркіт заглушив його вереск.

Галасливо розпускаючи хмару бетонного пилу, дві плити, що колись спирались на балку, понеслись до землі. Чоловік встиг хіба що підняти голову.

***

- Всеволоде Володимировичу, - пролунав голос секретарки. - До вас тут із поліції.

- Якої ще поліції? - відірвався той від свого робочого календаря. - Ми ж все відзвітували.

- Тут усе добре, ніяких претензій, - відповіла Еліза. - Вони з чимось іншим.

- Запрошуйте, - зітхнув голова Департаменту Статистичних оптимізаційних прогнозів Всеволод Доценко, на автоматі вимикаючи свої контактні лінзи: схоже, справа серйозна. Та й не варто поліцію неувагою бентежити.

Він чомусь чекав на неусміхненого детектива у капелюсі й довгому макінтоші, як у класичних фільмах сторічної давнини. Або на якогось ретрофутуристичного робокопа. Та полісмен, що увійшов до його кабінету, виявився звичайнісіньким чоловіком середніх літ у простій непримітній куртці.

- Вітаю, - промовив він, простягаючи руку. Доценко потис її у відповідь.

- Доброго дня. Чим можу допомогти?

- Ви ж чули про катастрофу у в'язниці? - спитав полісмен.

- Звичайно ж. Співчуваю за вашими.

- Дякую. На щастя, один з охоронців вижив, хоча і дуже поламався. Ми допитали його, ледве він прийшов до тями. Більш за все нас цікавило, як він разом зі своїми колегами опинився у закритому крилі, і нащо вони туди півтора десятки в'язнів привели. Його відповідь нас здивувала: виявляється, він отримав наказ. Терміновий. Перевести Швачка - ви ж знаєте, хто це, так? - спитав він, і, отримавши кивок у відповідь, продовжив: - до камери у аварійному крилі. Наказ його, звичайно, здивував, але на обговорення часу не було. Такий саме наказ, перемістити у аварійне крило когось із особливо небезпечних, приблизно тоді ж отримало ще десять наглядачів.

- Саме особливо небезпечних?

- Так. Ми з'ясували це, оперативно піднявши дані з уцілілих пристроїв зв'язку.

- А допитати не вдалось?

- Останній годину тому помер у реанімації, - розвів детектив руками. - До речі, сам їхній перелік виявився з сюрпризом. За кожним тягнеться якийсь великий скандал. Побиття ув'язнених, зловживання службовим становищем, а у двох, - трохи приглушив він голос, - навіть підозри у зґвалтуваннях сплили.

- Оце так, - здивованно промовив Доценко. - Якби я був набожним, точно б у кару небесну повірив.

- А ми - у злий умисел. І доручили нашим IT-спеціалістам знайти джерело усіх наказів. Нею виявився - як там вони говорили? Керуючий сигнал вашої славнозвісної моделі державної оптимізації. Отут наша юрисдикція й закінчилась.

Хвилину Всеволод Володимирович перетравлював почуте.

- То ви стверджуєте, - обережно почав він, - що хтось міг підлаштувати цю катастрофу нашою моделлю?

- Поки що я нічого не стверджую, - заспокоїв його полісмен. - Я лише прошу вас про допомогу.

- Залюбки. Сподіваюсь, у вас із собою є щось? Код сигналу, наприклад?

- Так, будь ласка, - відповів детектив, витягаючи зі свого портфеля маленьку теку. - Ось все, що мені предали наші айтішники.

Всеволод відкрив теку та погортав папери. Вгледівши на одному з листків до болю знайомі слова, він уважно в нього вчитався. Ось, - знайшов він команду. Здається, це воно.

- Елізо, - заговорив він, ледве лінія зв'язку з готовністю загуділа, - пробийте, будь ласка, повну інформацію про калькуляцію номер 19873.

- Звичайно ж, зачекайте хвилиночку, - відповіла секретар, та за деякий час промовила: - Калькуляції з таким номером не зареєстровано. Офіційно вона не проводилась.

- Цікаво, дякую, - здивувався голова, завершуючи виклик.

- Звідки ж вона взялась? - не зрозумів полісмен.

- Користування моделлю з особистою метою не забороняється. Головне, щоб це не від'їдало ресурси ані в урядових, ані в комерційних заяв, - відказав Доценко, метушливо шукаючи загадковий номер в системних файлах. І за кілька хвилин додав: - Але такі розрахунки все одно залишаються в системі, а цей явно стирали.

- Принаймні, це окреслює коло підозрюваних, - проговорив детектив. - Можете щось відновити?

Голова замислився.

- Це може бути непросто, - нарешті промовив він. - Якщо дані видалялись, це робилось професійно. Зі знищенням усіх резервних копій та службових файлів. Не знаю, скільки часу під на те, щоб відновити усі деталі. І чи можливо таке в принципі.

- А хоча б в загальних рисах? Аби знати, чого ця ваша програма хоче, і хто наступний?

- Зараз, звернусь до одного з наших хлопців, - Доценко увімкнув лінзи та вивів на них список контактів.

***

Ледве дотупцювавши на ватних ногах до кабінету, Ден прочинив двері.

- Я це... - ніяково проварнякав він.

- Знаємо вже, - обірвав Дена Сірий, махнувши головою на монітор. - Маркевич Іван Антонович. Нейрохірург вищої категорії. За півгодини мав давати інтерв'ю. Студія там же, на Зеленій. У самісінькому кінці вулиці.

- Ти вже все нарив? - приречено спитав оператор.

- Хіба довго, вміючи? Ось, - клацнувши оновлення, глянув він на екран, - саме записи з його лінз підтягнулись.

- Якого біса він на той бік погнав? - грузно падаючи на стілець, злобно скрикнув Ден. - Ішов би собі далі у ту вашу студію, і всі були б щасливі!

- Може, він там побачив щось? - подав голос Макс. - Ти ці записи проглянути можеш?

- Фрагменти по п'ять хвилин, - втупився Сірий у монітора. - Момент створення?

- Найсвіжіший, - підказав історик.

Сірий присоромлено насупився та заходився клацати.

- Здається, оцей, - промовив він, рішуче грюкнувши по клавіші.

Зображення вивелось на монітор. Супермаркет на розі, - впізнав Ден. Пейзаж повільно змінювався, запарковані електрокари пропливали поруч, крізь кадр шмигнув "тривожний" інженерний дрон. Ось сусіднє перехрестя, перед очима з'явився гадський недобуд. І - що за чорт? - прямісінько під триклятою балкою, притиснувши руку до грудей, стояв якийсь літній дядечко з дипломатом. Червоний, як томат.

- Не було ж його там! - аж скрикнув Ден.

- Тоді це що таке? Привид Кентервільського замку? - ткнув Сірий пальцем у монітор.

- Та сам глянь! - поліз Ден у свої файли та, ледве поціливши тремтячим пальцем потрібний відеозапис, негайно розпочав трансляцію в спільну мережу. Погляди хлопців розфокусувались: зображення пішло. Ледве на лінзах з'явилась метушлива постать лікаря, їхні обличчя дружньо повитягувались.

- І справді нікого! - шоковано мовив Макс. - Невже ця ваша штука його... вигадала? - ледве підібрав він слово.

- Сфальсифікувала, - виправив Сірий. - Ось і епідемія самогубств.

- Ти про що? - не зрозумів друг.

- Та про твого дилера. Я б теж із мосту стрибнув, якби на мене якийсь упир би вискочив. А ця штука, схоже, і не таке може.

- Наприклад, - похмуро втрутився Ден, - видати божевільну жінку за грабіжника з ножем. Тільки чого ж вона лікаря під обвал запхнула?

- Ну він же якраз поруч пробігав, а пияку звідти прибрали, - розвів руками Сірий. - Не пропадати ж катастрофі. Та й його "власний цвинтар" ніхто не відміняв.

- Отак от, друже, - зітхнув Макс, поглядаючи на Дена. - Алкаша на лікаря зміняв.

Сірий раптом стрепенувся та клацнув пальцями. Його очі характерно розфокусувались.

- Так, - промовив він, втупившись у порожнечу. - Слухаю вас, Всеволоде Володимировичу. Номер є? Як не зареєстровано?

Макс із Деном крутонулись на стільцях і жадібно вилупились на товариша.

- Гадаєте, так? - діловим тоном спитав Сірий. - Ну не знаю, може й резервує. Відновлювати стерті дані мені ще не доводилось. До завтра? Думаю, так, вистачить. Дякую.

Базовик відкинувся на спинку крісла та вчепився у волосся на скронях.

- Вітаю, злодюги, - похмуро відрізав він. - У шефа сидить коп, якого дуже цікавить наша калькуляція. Я маю нарити за нею все, що зможу.

- А якщо не нариєш?

- Зловлю прочухан та звільнення за саботаж. А інфу все одно знайдуть. І на нас, любий Денчику, чекає кілька захопливих років за масові вбивства.

- Сірий, чорт тебе забирай! - скрикнув Ден. - Невже нічого зробити неможна? Базу до біса стерти?

- Всю? Разом з усіма хворобами, можливими аваріями та небезпечними конструкціями? Хочеш ще пару тисяч душ ліквідувати? Не кажу вже, - буркнув він, - про те, що мені за це буде.

- То, може, хоча б таблиці майбутніх жертв вдасться підчистити?

- Пробував вже, разів п'ять. Відновляється наче нізвідки. Односторонній канал, щоб йому.

- А заблокувати керуючий сигнал?

- Можна спробувати. Знаєш, як до нього дотягтись?

***

- Отже, завтра? - перепитав полісмен, застібаючи свою куртку.

- Так, зайдіть о дванадцятій, - підтвердив Доценко. - Все, що можна за вашим питанням знайти, вже лежатиме в мене.

- По-вашому, які шанси на успіх?

Кілька секунд Всеволод подумав, і відповів:

- Високі. Кілька рівнів резервування, розподілення даних в хмарі, захист від вандалізму... Сліди мали залишитись. Головне їх розкопати.

***

- Хай їм!.. - вилаявся Сірий. - Краще б вони над доступом так тряслись, як над резервуванням.

З кожним оновленням видалені хвилину тому записи один за одним повертались на екран. На писки лічильника хлопці вже давно не зважали.

Сірий похмуро відкинувся на спинку крісла та мимохіть глянув на годинник.

- Народ, вже сьома, - гукнув він. - Провалюйте.

- А ти? - спитав Ден.

- А я ще почаклую трохи. Є парочка дірок, у які я не пхався.

Додому він пішов лише об одинадцятій. Пішки. Аби хоч якось провітрити голову, що важко гуділа після цих триклятих днів. Гнітючи думки тарганами швендяли під черепом. Якого хріна? Чого він вляпався у цей дебільний жарт, з яким він нічого не може вдіяти? Міг же, дебіл, застопати його в зародку! А тепер? Як йому далі жити?

- Хлопчику, поможи на хліб Христа ради, - почулось звідкись знизу. Сірий розгублено озирнувся на голос.

Під розкішною дзеркальною вітриною бутіка сиділа обідрана тітка, насилу утримуючи біля себе брудну дівчинку років чотирьох. На асфальті перед нею стояв помутнілий пластиковий судочок, заповнений монетами. Він бачив цю тітку ледь не щодня. Завжди з дітьми: спочатку з однією, потім з іншою, а зараз вже третя у ділі. І жодна не була на свою "маму" схожа.

Він ніколи цій жінці не допомагав: не хотів, аби її мерзотний бізнес процвітав. Та сьогодні його принципи дали слабину.

- Ось, тримай, - буркнув він, простягнувши якусь дрібну купюру, знайдену в кишені. Жебрачка блискавично її вихопила, розцвівши хижою посмішкою. Сірий покривився та покрокував геть.

- Можна відійти? - почувся ззаду дитячий писк.

- Та сиди вже! - гримнула жінка.

- Я пісяти хочу.

- Та щоб тобі ноги покрутило! Давай, посци, тільки швидко!

Мала радо побігла геть, голосно тупаючи ніжками. Сірий крадькома зирнув на жебрачку та похмуро почовгав далі. Не складається в нього з добрими справами, зовсім. Може, хоча б наміри йому зарахуються?

Та не встиг він пройти й п'ятдесяти метрів, як позаду почувся громовито-дзвінкий гуркіт. Сірий завмер та, втягнувши голову в плечі, обернувся. Вже здогадуючись, що він там побачить.

З розбитої вітрини стирчав зад позашляховика. З-під його коліс поволі виповзав кривавий струмок, один за одним забавлюючи блискучі скляні уламки.

***

Сперши голову на кулаки, Ден приречено втупився у табло.

- Скільки там? - безбарвно спитав Сірий.

- До полудня ще сімнадцять, - так само байдуже відгукнувся той. Лічильник пискнув. - Шістнадцять.

Двері прочинились, і у щілину просунулась похмура Максова голова:

- До вас можна? Ви тут як?

- Хіба не бачиш? - скосив на нього очі Сірий. - Квітнемо як маки.

- Що там коп? - грюкнув дверима історик.

- Думаю, вже в шефа. А оце, - ткнув він у невеличку теку на своєму столі, - моє щиросердне. Разом із врятованним тобою звітом.

- Хочеш зізнатись?

- В тебе є краща ідея? - покосився на нього базовик.

Тишу знову пронизав тоненький писк.

- Десять, - зітхнув Ден.

Сірий рішуче підскочив, аж грюкнувши стільцем:

- От що, хлопці, досить з мене. Я йду здаватись.

- І чого ти цим досягнеш? - форкнув оператор. - Воскресиш когось?

- Нічого, - приречено погодився базовик. - І знаєш: мені начхати.

- Ну тоді я з тобою, - зітхнувши, підвівся Ден. - Може, спати колись спокійно зможу.

Узявши приятеля під руку, Ден почовгав разом із ним до дверей.

- Гей, смертнички, - гукнув їх Макс.

Хлопці мимоволі розвернулись до нього.

- Куди зібрались? - промовив він, рішуче розсікаючи кімнату. - Без Доктора Зло з його злодійським задумом?

- Сиди вже, історик, - відмахнувся Сірий. - В тебе навіть доступу до системи нема, хто тебе знайде?

Поплескавши друзів по плечах, Макс прочинив перед ним двері:

- Історія мені цього не пробачить, - зітхнув він, жестом запрошуючи їх до виходу.

Навіть не замкнувши за собою двері, хлопці дотупцювали до ліфта. Під прискіпливими поглядами двох пар очей Макс натис на виклик.

***

- То що там з тою таємничою калькуляцією? - спитав полісмен, влаштовуючись у кріслі. - Розібрались, звідки вона взялась?

- За п'ять хвилин відповідь буде, - промовив Доценко. - Спеціаліст вже на підході.

- Всеволоде Володимировичу, тут до вас терміново, - почувся у вухах голос секретарки.

- Про вовка промовка, - задоволено підморгнув Доценко полісменові. - Запускайте.

Але замість сподіваного базовика Сергія на порозі стояла Марта, головний інженер з техбезпеки.

- Пане Доценко, у нас катастрофа, - з порогу промовила вона.

- Що сталось? - спитав він.

- Ліфт зірвався, - доповіла Марта.

- В нас техогляд у розпалі, де сповіщення про знос тросу? - здивувався Доценко.

- Не було: діагностика йому ще років п'ять дала, - розвела жінка руками. - Він просто від'єднався.

- А екстренне гальмування?

- Заблоковано системою. Примусово.

- Що за хрінь? - вилаявся той. - Жертви є?

- Всі пасажири. Їх було троє.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>